Це той випадок, коли ім’я визначає характер і долю. Тільки мова не про людське ім’я, а назву фотоклубу. Втім, ім’я таки «людське» — «Колумб». Так називається об’єднання фотомитців, що діє в маленькому галицькому містечку Тисмениця. Та при цьому географічно його «фотоекспансія» охоплює обшири не менші, ніж території, відкриті амбітним генуезцем. «Колумб» не припиняє мандрувати світом, але й водночас звідусіль збирати колег у себе вдома, на Прикарпатті.
Про траєкторії руху колумбівців — у просторі й у часі — розповідає їхній голова Ростислав Кондрат.
Ви у клубі від початку?
Від самого. На той момент, коли після інституту приїхав зі Львова до рідної Тисмениці й влаштувався інженером на «патичкарні» (народна назва Тисменицької меблевої фабрики — авт.), уже займався фотографією. Але так, для себе — знимкував на пам’ять колєгів, рідних, пейзажики, песиків. У містечку на 1980-ті вже було певне коло хлопців, які захоплювалися фотографією: Юрко Медвідь, Юрко Кукудяк, Іван Постоловський, Ладзьо Струк і нині покійний Богдан Мохняк. З Мохняком познайомилися на якомусь параді — чи то до 1-го травня, чи то до «Великого жовтня». Ми фотографували мітинг — і розговорилися. Мохняк запропонував: «Давай зробимо клуб при Будинку культури». Богдан тоді працював в ідеологічному відділі райкому і міг це питання трохи поштуркати. Так у 1983-му ми й створилися.
Назву теж придумав Мохняк. Не хотілося, як усі, банально — якийсь там «Горизонт» чи «Об’єктив».
А він і каже: «Ми тут в районі зі своїм фотоклубом — першовідкривачі, то назвімо “Колумб”».
Та й назвали.
І якими були ваші перші мандри?
За якийсь час після створення клубу ми «примазалися» до ідеологічного відділу, щоб виставляти свої роботи. Відділ організовував виставки під традиційними тоді назвами: «Від виборів до виборів», «До ювілею комсомолу», щось про колгоспників. От ми і їздили від села до села, знімали комбайнерів, доярок, друкували ті фотографії та оформляли. Рамок у нас не було. Різали ДВП (плиту з пиломатеріалів), такого ж формату скло, і скобами під нього кріпили на основу знимки. Укладали в пакети, вантажили в мого зеленого «москалика» — і по селах. Виставлялися навіть у сусідньому районі. Тоді була така фішка: райони проводили так звані звіти один перед одним. На той звіт їхало декілька автобусів самодіяльності: хори, танцюристи, а також автомобілі з начальством. Начальство зустрічали хлібом-сіллю, тоді говорилися нудні промови, а відтак був великий концерт. Ми ж мали виставку у фоє Будинку культури. Так виглядали наші перші виїзди.
Афіша фотовиставки «Земля і люди». 2 квітня 1989 року
А в обласному центрі своїх робіт не показували?
У кінотеатрі імені Франка, нинішньому «Люм’єрі», у фоє, якого після перепланування вже нема, раз на рік Обласний науково-методичний центр (ОНМЦ) організовував виставку. Експонувалися роботи авторів з Франківська й багатьох районів. Отам ми робили перші свої серйозніші кроки як фотографи. При франківському ОНМЦ теж діяв фотоклуб — «Ватра». Його учасники збиралися щотижня у четвер. Я й собі приїздив на ті зібрання: послухати, подивитися, як працюють інші, набратися досвіду.
З Києва (у столиці був Республіканський науково-методичний центр) до місцевого франківського методиста у галузі фото- і кіносправи час до часу присилали запрошення на різні фотоконкурси, виставки. Я їх «зичив», і віз до своєї Тисмениці. А там на Хутровій фабриці була копіювальна машина «Ера». На ній робив копію із запрошення, а оригінал повертав. Таким чином ми мали інформацію, куди можна надіслати (поштою, звичайно) свої роботи, — і ми надсилали. Так наші фотографії почали їздити Україною: на Волинь, у Львів, Запоріжжя, Крим, Київ. А коли поверталися, то часто разом із ними приходили каталоги виставок.
Тодішня поліграфія, правда, була жахлива. Фотографії в каталогах страшні, чорні, нечіткі. Але таки давали уявлення про авторів, їхні роботи. Бо ж інтернету тоді ще не було — де ми мали черпати інформацію?
Це і був другий етап нашого розвитку: ми вийшли на всеукраїнський і всесоюзний рівень.
Публікація про «Колумб» в журналі “Україна” (серпень 1989)
Тобто їхали на виставки світлини, але не фотографи?
Було по-різному. За якийсь час ми вже їздили на фотографічні семінари в Київ. І навіть у Москву. Хоча потрапити зі своїми світлинами на виставку в московському «Манежі» було нереально, зате там ми бачили роботи справжніх майстрів, рівень. Та й налагоджували дедалі більше зв’язків. Світлини «Колумба» тепер їздили на конкурси всеукраїнського, всесоюзного рівня.
Наприкінці 80-х започаткувався масштабний семінар-практикум «Буджак» в Арцизі на Одещині, який дав нам багато живих контактів з фотоклубами Білорусі, Молдови, країн Балтії. Словом, ми почали «вбиратися в пір’я». До речі, на той час фотоклуб уже мав звання «народного» (отримали у 1988 році). А це означало ставку керівника і техніка-лаборанта (так ця посада називається й досі, бо в Києві все не змінять інструкцій, хоча яка нині лабораторія?), виділене приміщення в Будинку культури. Ми до цього часу маємо свою територію в Народному домі під покровом Тисменицької міськради. В цій же будівлі є виставкова зала, яка часто наповнюється фотовиставками.
До колумбівців належать такі відомі майстри, як Ярема Проців, Павло Дроб’як, Микола Калитчук, Юрій Бакай, Микола Джичка, Тарас Яковин, Мирослав Кушніренко інші. Але ж вони франківці. У який спосіб ці фотографи потрапили до «Колумба»?
Ми їх переманили. У франківській «Ватрі» було мало руху, більшість була інертна. Тож хлопцям і кажу: «Сидите тут — ваші роботи практично ніхто не бачить. А дивіться, на яких ми вже виставках, конкурсах побували. У нас в “Колумбі” движуха! Ходіть до нас!» Вони й прийшли. А з 1988-го ми почали підкоряти міжнародні простори, це й стало початком нашого третього етапу. На тій хвилі інші франківці та й не тільки хотіли приєднатися до фотоклубу.
Обговорення фотовиставки «Колумбу» у Прикарпатському культурному центрі. В центрі Павло Дроб’як. 29 жовтня 1989 року
То ще був Союз. Ви вийшли на колег у країнах соцтабору?
Ми вийшли на фотосалони, а їх у країнах соцтабору якраз було не густо. Через знайомих фотографів зі Львова, Ялти, Одеси, Запоріжжя отримали контакти з Францією й Іспанією. Уперше, пам’ятаю, у Франції пройшли на виставку дві роботи Яреми Проціва. Звідти повернулися разом із каталогом і списком наступних конкурсів, із визначеними темами, до яких уже можна було готуватися, новими адресами фотосалонів. Ще виставка за кордоном — ще інформація. І воно росло, як снігова лавина. Бувало, протягом року брали участь у 60-70 фотосалонах. Урешті зав’язалася співпраця з FIAP (Міжнародна федерація фотомистецтва). Зараз у списку підкорених нами країн є також Англія, Італія, Німеччина, Польща, Румунія, Туреччина, США (хоча менше). Виставлялися навіть у Гонконзі. Загалом набралося кілька десятків країн на шести континентах.
Ростислав Кондрат і Василь Пилип’юк з Танею Михайлишиною д’Авіньойон (Бостон, США) на відкритті її фотовиставки «Ми — українці» в залі урочистих подій Тисменицької міськради. Кошти, зібрані за час експонування виставки, було передано на спорудження пам’ятника Великому Кобзареві в Тисмениці. 19 серпня 1990 року
Ви кажете про участь у проєктах, організованих іншими фотооб’єднаннями. Але ви й самі організатори відомих мистецьких подій.
Після згаданих фотосалонів закордонні фотографи на наше запрошення не раз приїздили виставлятися у Франківську. Тут були французи, румуни, англійці й італійці, зараз особливо тісно співпрацюємо з німцями та поляками. Ну, й маємо власні проєкти: фотоконкурси «Природа», «Портрет», щорічний пленер «ФотоПавло», присвячений пам’яті Павла Дроб’яка.
«Природа», разом із її пленером у Карпатах, завжди помітна подія в місті. Мабуть, і в Україні, якщо йдеться про середовище фотографів. Як усе починалося?
Якось ми виставлялися в обласному краєзнавчому музеї. І музейники запросили нас зробити експозицію до Дня захисту довкілля. Мовляв, вони щороку виставляють практично ті ж давні фото зі своїх фондів. А треба б якось подію пожвавити. Тоді (1990-ті) в області вже існувала Спілка фотохудожників. Багато колумбівців стали спілчанами — й навпаки. Саме планувалася поїздка до Києва на пленум Спілки. Я напередодні обдзвонив потенційних учасників з’їзду з різних областей і попросив захопити з собою до столиці свої фото про природу. А там відібрав, привіз сюди, й ми зробили гідну експозицію. Публіка була в захопленні. З того й почалося. То був 1994 рік.
Афіша першого національного фотоконкурсу «Природа 1995»
Наступного року відбувся перший національний фотоконкурс «Природа 1995», а в 1998-му ми вирішили не обмежуватися конкурсом і виставкою, й організували фотопленер у Карпатах — і весь проєкт перейшов у режим бієнале. І невдовзі він став настільки популярним, що одного разу їхати зголосилася понад сотня людей.
Тоді на базу «Заросляк» під Говерлою прибули не лише фотографи, а і їхні діти, дружини, коханки та інші родичі. Зізнатися, я був ошелешений… Хоч попереджав, що гори вимагають відповідного одягу, взуття, серед учасників траплялися й такі, що вбралися в шорти та в’єтнамки — «лєта же на дварє». Приїхали, а на ранок упав сніг. Бо це Карпати, й таке трапляється навіть у червні.
Насправді ж пленер у горах — це чудово. Шкода, що через ковід, а тепер і війну, мусили нашу активну діяльність поки що згорнути. Але 90-ті – початок 2000-х були надзвичайно активними у житті «Колумба». Тоді до нас приєдналися нові фотографи, молодь, зокрема й ті, що багато ходили горами: Віктор Солодкий, Тарас Дутка, Денис Трофімов, Анатолій Глеб, Роман Михайлюк та інші.
На третій етап нашого розвитку, окрім вже згаданих міжнародних фотосалонів і проєкту «Природа», припав старт у 2007 році бієнале імені Степана Назаренка «Фотопортрет».
А нашу пізнішу діяльність можна назвати «вільним плаванням». Багато фотоклубівців реалізовували себе в індивідуальних чи групових проєктах, і часто це виходило далеко за межі «колумбового» поля. У цей час його лави поповнила група талановитих дівчат: Оля Кукуш, Леся Гребенюк, Маріанна Глинська, Уляна Бардзій.
Цікаві ще у вас виїзні акції «ФотоПавло». Завдяки їм багатьом стало відоме село Дмитровичі на Львівщині.
У рідних Дроб’якових Дмитровичах ми насамперед вирішили поставити на його могилі викуваний із металу пам’ятник у вигляді фотоапарата на тринозі. Оголосили збір коштів серед друзів, знайомих. А люди несли й несли пожертви. Були навіть аноніми, які не хотіли себе називати (ми всіх брали на олівець). Мовляв, «запиши мене просто Василь». Грошей врешті виявилося більше, ніж планувалося на пам’ятник. То ми частину віддали Павловій мамі, а частину — на ремонт давньої тамтешньої церкви.
Колумбівці та друзі Павла Дроб’яка з Рівного, Арцизу, Миколаєва та Львова біля його могили в Дмитровичах. Перший пленер «ФотоПАВЛО», липень 2014
До пленерів у Дмитровичах, яких уже відбулося сім, приєднувалися відомі люди, друзі, знайомі Павла: Юрій Андрухович, Тарас Прохасько, Богдан Пушкар (виявляється, Дроб’як робив гумористові першу концертну афішу), гурт «Перкалаба», Любов Литвинчук-Дейчаківська і Ліліана Лавренюк, Марія Вайно — вони мали творчі вечори, виступи. Місцева громада добре сприйняла нашу пропозицію назвати одну з вулиць села, де розташоване батьківське обійстя Павла Дроб’яка, його іменем. «ФотоПавло» набрав таких обертів, що тепер свято села відбувається тоді, коли ми організовуємо наш захід.
Окрім пленеру в Дмитровичах, два роки тому ми започаткували ще один «сільський» проєкт — «Життя перемагає» — в Озерці Дубовецької громади. У такий спосіб хочемо привернути увагу до покинутих сіл. Минулого року в Озерці пройшов наш перший пленер з фотовиставкою й аукціоном.
Фотопленер — це не тільки фотографування. Водні види спорту у виконанні Віктора Нагорного (Київ), Тараса Перуна (Чернівці) і Юрка Бакая («Колумб»). Другий пленер «ФотоПАВЛО 2015», 11 липня 2015, Дмитровичі
Цього року відзначатимете ювілей Дроб’яка?
Цього року маємо три ювілеї: 75 років було б Павлові, 40 років виповнюється «Колумбу». А ще — десять років мого офіційного шлюбу з відомою художницею-акварелісткою і членкинею фотоклубу Тетяною Павлик.
30-річчя «Колумбу», 15 жовтня 2013. Стоять: Ігор Овчар, Ярема Проців, Володимир Струк, Юрій Бакай, Микола Джичка, Дмитро Петрина, Микола Калитчук, Анатолій Глеб, Денис Трофімов, Іван Постоловський, Богдан Михайлина, Віктор Солодкий, Олександр Торб’як, Мирослав Кушніренко, Любомир Сікач. Присіли: Тарас Дутка, Таня Павлик, Ростислав Кондрат, Марія Мохняк (дружина першого керівника фотоклубу Богдана Мохняка), Тарас Яковин.
Усі фото надані героєм
