Мистецтвознавиця та арткритикиня Олександра Кущенко на запрошення post impreza приїхала на відкриття виставки Петра Буяка — і написала про те, що ховається за сторінками Великої Карпатської Книги.
Поглядом (на Венецію) професора Інституту етнології та культурної антропології Яґеллонського університету Даріуша Чаї я пробую глянути на свою пригоду — відкриття виставки Петра Буяка «Зняття перших печатей». Свідома того, що поїздки в Івано-Франківськ завжди забарвлені антропологічним інтересом до локального мистецького середовища, беру з собою книжечку як талісман, бо хочу дивитись на місто, людей і виставку не відсторонено і без надмірної екзотизації, нехай би це була духовна вправа.
Збираючи речі у коротку мандрівку, мені в руки трапляється маленька книжка Даріуша Чаї «Антропологія як духовна вправа», в перекладі Зоряни Рибчинської. «Лише наївні вірять, що насправді ми подорожуємо тільки тоді, коли фізично переміщуємось у географічному просторі. […] Подорож, хоча без сумніву, її можна накреслити на карті і точно позначити в календарі, виходить поза tempus praesens реальної мандрівки. […] Кожна подорож починається від очікування, від уявлення про те, що хочемо побачити, що хочемо пізнати», — пробігаю поглядом першу сторінку розділу «Топографія памʼяті». Це ж про мене, думаю, тримаючи в руках це рідкісне видання серії «Університетські діалоги» від Центру гуманітарних досліджень 2012 року. «Готуючись до поїздки, ми, відтак, переносимось до якогось екзотичного “там”, хоча наші ноги все ще вʼязнуть в освоєному “тут”. Вивчення описів, текстів, коментарів, повʼязаних з місцем, куди вирушаємо, перегляд фотографій, а особливо захоплива мандрівка пальцем по карті (так, карти, карти насамперед!), — це ніщо інше, як креслення фігур у майбутньому часі», — саме так, погоджуюсь і пакую книжку в наплічник, адже треба підготуватися. Тож читаю описи виставки на сторінці галереї, на сторінці автора, і тоді узагальнюю для себе програму відкриття:
«Зняття Перших печатей.
Розмови Нічних полонин.
Про великий вітер і дивних тварин.
Про то, як вівці господаря собі вибирали.
Про то, як по ночах люди збиралися і дивину всяку показували.
Чотири глави 12,17,42,34.
Музичний супровід читання: Злипні, Де Генерація?, Ostapiv DJ (set).
Не соромтесь принести із собою пляшку і закуску.
Будуть звісно ж і танцювальні перформенси від Мера міста.
Одним словом міні фестиваль наїву.
Хто на роботі, то або лікарняний беріть, або краще звільніться».
Врешті я повернусь, розберу наплічник й візьмусь до роботи. «Та це не значить, що проблеми, перед якою ставить нас подорож, уже немає. Ця проблема — назвати те, що сталося, оповісти собі ще близький в часі досвід. Змалювати його словом. Бо подорож, щоб набрати ваги, щоб почати насправді значити, має — так чи інакше — бути розказана», — хапаюся за слова Даріуша Чаї, щоб оповісти свою мандрівку в міфологізований світ Петра Буяка.
Справжня подорож починається, власне, після повернення додому. Даріуш Чая пояснює це простою причиною — під час подорожі ми надто близько до всього, надто близько до самих себе, а розуміння — це завжди справа відстані. Зрозуміти, що з нами сталося, не так легко, як видається. Що я памʼятаю? І як памʼятаю? Чому саме це, а не інше? Що в цій подорожі було важливе, а що — другорядне? Що суттєвого залишилось в моїй памʼяті після цього короткого візиту? Що запам’ятала навмисно, а що моя памʼять захотіла — без мого відома і згоди — зберегти для мене?
Пригадую, що в потязі до Івано-Франківська чула розмову хлопчика з мамою в сусідньому купе: дзвінко-дитячим голосом він розповідав, як йому зберігся в памʼяті початок повномасштабної війни, і як він спершу тішився, що не треба йти до школи, а потім не розумів, чому вони переносять стільці та інші речі в підвал будинку. Памʼятається, як було весняно й не хотілося спускатися у Підземний перехід. У моїх спогадах яскраво закарбувався стіл, до якого запрошені гості принесли пляшки та закуски: локальні настоянки, бринза, будз і літровий слоїк з домашньою ковбасою, консервованою в смальці, що пахла значно привабливіше, ніж виглядала. Мініфестиваль наїву зібрав чималу завзяту аудиторію різного віку. А з картин найбільше вразила оця, непідписана:
Даріуш Чая пише: «Італійська подорож сьогодні — це щось між гризотою та екстазом.
Гризота дуже реальна — бо скільки можна. Бо як тут побачити по-новому й оригінально щось, що було вже сотні разів по-різному насвітлене, сфотографоване й описане, як у цьому потужному хорі віднайти свій голос. Екстаз тільки потенційний — бо скільки ж можна.
Бо гектари написаних сторінок, вагони світлин, всі ці витерті до болю кліше думок та образів дають тільки слабку обіцянку осяяння». Приміряю його слова до своїх вражень. Гризота. Що нового можна розповісти про Петра Буяка? Про автора, здається, все є в інтервʼю Наталії Федорошин «Петро Буяк: митець, образотворець, провокатор». Екстаз тільки потенційний: про образи «Великої Карпатської Книги» можна прочитати у статті Альони Каравай «На Різдво не говорять про мистецтво». І як пошукати не тільки тексти, а й відеокоментарі Петра Буяка, то й поготів можна розгубитися: що нового я розкажу про «Зняття перших печатей» — третю персональну виставку в тому самому «Ваґабундо»?
Перечитую нотатки слів автора на відкритті:
«Самі собі налийте, навіть не питайтесь.
Тут показано три розділи: про нічні карпатські базари — як люди збиралися по ночах і чимось там обмінювалися (графіка — прим. авт.). У цьому залі представлено розділ про великий вітер, який приніс в гори всяку дивину і щось забрав. На цьому боці одна з подій на полонинах, коли люди навчилися з тими істотами вживатися, спілкуватися; подія, як вівці зносили на своїх плечах вівчаря перед смертю, клали його, якщо вони хотіли мати нового володаря, то лишалися і чекали, коли їм скажуть, хто буде вівчарем. Все пов’язано в одне ціле».
Що додає ця виставка авторові? Як вона доповнює локальний чи глобальний контекст? Відповідь знаходжу в розділі «Причинки до антропології міста: міфічний образ Венеції». Й відтоді починаю дивитись на роботи Петра Буяка як на «карпатський текст» — збірку всіх текстів і зображень, надбудованих над фізичним ландшафтом:
«Це потужний поліфонічний простір, в якому окремі тексти розмовляють з собою (або сперечаються), хоча часто самі про це не знають. Це простір розмаїтих резонансів, відлунь, алюзій, продовжень і заперечень. Простір словесних фальшивок, незліченних кліше, чужих слів і, набагато рідше, осяянь, слів, що походять з глибокого пережиття, глибоко особистих».
Що глибоко особисте у «Великій Карпатській Книзі» Буяка? Він не хоче розповідати, не знімає печаті: «Давайте сьогодні нічого не питати, будь ласка, спишемося в фейсбуці. Будь ласка. Не одружений, дітей не маю, — випереджає Петро мої питання, — я сьогодні хочу мовчати». Мені лишається розглядати живописні та графічні образи гір, полонин і хмар, овець і вівчарів, озлоблених горобців, людей які блудять в горах, люлькарів, жінок-склодувів, жінок-гробарів та різноманіття макабри. У представлених окремо графічних роботах зображення слугують ілюстраціями до тексту, в живописі — візуальна мова більш таємнича та складніша, ніж супровідні тексти.
Через пару днів Петро пише мені розгорнутий коментар до виставки (авторський правопис максимально збережений — прим. ред.)]:
«”Не було і не буде такої землі, яка з легкістю прийме людину до себе, але важко спровадить. Яка легко віддасть, але важко взамін візьме. Лише як гір земля, що каменем окута та хмарами…”, — так відкривається “Велика Карпатська Книга”.
Бортовий (на сучасній мові) журнал, що описує події, котрі трапились у горах.
Події ж іноді розкидані по просторі, не маючи ані сенсу, ані будь-якої мети. Проте мають один пласт, землю, де жили і жило різне. Яке родилося і вмирало, яке робило щось або нє.
“Велика Карпатська Книга” — то запис подій. Ведений постійно. Все, що треба, там є.
Ділиться книга на 64 розділи. В кожному ж розділі від чотирьох до шістнадцяти глав. Глави, котрі ти мала нагоду бачити, то були названі “Нічні Карпатські базари”, “Про великий вітер” та “Розмови нічних полонин”. Єдине, що об’єднує їх всі три, то є події, які трапились у горах. З ким саме і коли, не вказано.
Слів “Гуцули” чи навіть “Гуцульщина” сама книга в собі таких назв власних не тримає. Бо карбувались в книзі події, котрі були ще задовго до появи сих назв. Імен, чи племен, чи саме назв місцин. Для сучасного глядача та слухача, для того, аби хоч якось зачепити його до діалогу, деколи дозволено в сучасному світі приносити тимчасово приблизні назви, наприклад, “Драгобрат”. То дозволяє сучасному слухачеві не дуже губитися у, можливо, для його свідомості певному хаосі подій, відомих лише автору.
От дещо про структуру книги. Сама ж книга буде дозована для людей, бо не всі готові осягнути іноді як, на перший погляд, абсурдність подій. Тому і даються такі моменти в історіях про нічні Карпатські базари, як Кващук печаті знімав: “А цю, — казав він, — ви ше слухати не готові”. Нехай це будуть слова автора, який через персонажа доносить свій замисел.
Є тексти і є певні до них твори. Самий же фізичний друк книги як цілісної неможливий, бо для глядача осягнути все буде трудно. Тому невеликими главами готується до видання поки три перші книги. Про нічні базари, про великий вітер, та Розмови нічних полонин. Книги будуть наповнені текстами та ілюстраціями, з посиланнями на майбутні видання.
Саша. Поки все».
Карпати сьогодні покриває грубий шар тривіальних описів і банальних порівнянь — перефразовую для себе Даріуша Чаю. З-під нагромаджень різноманітних оповідей (а кількість карпатських пейзажів незліченна!) вже не видно самого ландшафту, бо репрезентація перемогла реальність. Чая знаходить вихід з цієї пастки у хорватського письменника Предраґа Матвеєвіча: потрібно змінити узвичаєну впродовж років оптику, щоб побачити тисячу разів бачене й описане з нової перспективи, з незнаного погляду. До подібних хитрощів свідомо чи несвідомо вдається Петро Буяк, переносячи глядачів у прадавні часи, щоб побачити звідане, як щось цілковите чуже, побачити Карпати так, немов ніхто раніше на них не дивився.
З переписки також дізнаюся, що Петро слухає дарк-фолк, збирає записи шведського мультиінструменталіста Людвіга Сверда (проєкт Fondom) та австрійського атмосферного блек-метал проєкту Summoning (що використовує в текстах міфологію Дж.Р.Р. Толкіна про Середзем’я), а також слухає дарк-ембієнт та ембієнт 90-х. Дивлячись на темні вигадувані Петром ландшафти, мені починає вчуватися задумлива туга, містична сила, замріяне піднесення. Щоб побачити і почути, щось досі незнане, звертаю увагу на описи звуків у «Великій Карпатській Книзі»: «Лиш лишали собі ту з отари, яка без зупину ревіла за померлим і не могла вспокоїтися» (Жінки-гробарі і сльозливі вівці); «Та й став вітер великий дути і забирати ялицю усю до неба, і вівці забирати, а потім тихо стало дуже в горах, і потім зашкребло щось сильно…» (Про великі вітри в горах); «Блукаючи межи товарів та людей, нерідко можна було почути тонкий мелодійний дзвін. Звук так манив, що ноги самі несли до того місця, звідки лунали мелодії» (Дзвоники для овець); «Вісляк також не говорив нічо. Лише коли біля них робилося занадто шумно від здурілих людей, то Вісляк гучно бив зворотним боком сокири по плиті, і плита починала дивно гудіти, вводячи всіх у смиренний стан спокою, і процес торгівлі знову ставав тихим» (Вісляк Івась і бринза); «На осінь стало тихо. До тих пір було щось чути, як вівчарі між собою говорять щось, переказують, а тут ніяк нема звуку…» (Німі вівчарі).
І насамкінець: чому Карпати? У Петра Буяка мені не вбачається захоплення мальовничими горами. Тут не йдеться про милування краєвидами чи належать вони світу природи, чи світу мистецтва. Відповідь, яку знаходжу в Даріуша Чаї, могла б бути такою: тому що, як виразно показує «карпатський текст», Карпати поводяться як символ, як багатозначна, відкрита символічна структура. Справжній живий символ завжди є згущенням значень, відсилає в простір нічим не обмеженого перекладу зображень у знакову форму.
Іншими словами, Карпати — це така частина, така особлива частинка, яка неясно і неявно відсилає до смислу Цілості.
Тоді тлумачу для себе слова з «Великої Карпатської Книги» як доказ вірного керунку моєї здогадки і порівняння: «Так сталася біда, як в горбах водитися почали німі вівчарі. Від осені до весни ніхто не міг ради дати ніяк з ґаздівством і ніяк не знали, як з тим жити, допоки не прийшли ті, хто показав мову символу та орнаменту. І кожен на собі одежу вірну носив, і в хаті мав килими вірні, і то все мало на собі слова і говір цілий. Так розпочалася нова доба в горах. Час, коли символи більше могли сказати, аніж люди» (Люди що в горах живуть).
У розділі «Антропологія як духовна вправа» йдеться про природу читання. Нагадуючи, що книжки — не лише обʼєкти пізнання, Даріуш Чая вказує на найцінніше: присутність в них потенції впливати на наше життя, втручатися меншою чи більшою мірою в наш спосіб сприйняття реальності, а часом і радикального його змінювати. Книжка, пише Чая, одна з можливостей, візуальне мистецтво має подібну природу. Наводячи численні приклади, він виснуває, що ми розучились читати. Точніше, є якась внутрішня опірність, щоб «дозволити текстам до нас промовляти». «Люди, що в горах живуть, завжди люблять бавитися з довірою і зрадою», — йдеться у «Великій Карпатській Книзі», своєрідному палімпсесті, доглибинне читання якого має потенціал змінити мандрівника, якщо побавитись з довірою й дозволити Книзі промовляти.
Фото: Софія Сіренко
