Що такого особливого в «Лилику»? Як пояснити значення кавʼярні, що працювала на вулиці Шевченка, для української літератури? Відповіді на це дає письменниця та перекладачка Галина Петросаняк.
Тодішня найбільша розкіш: прийти до кімнати гуртожитку в час, коли співмешканки ще не повернулися з роботи, залити окропом розчинну каву в горнятку для еспресо (те горнятко виймалося з шухляди лише за особливих нагод) й маленькими ковтками пити її, ввімкнувши на магнітофоні касету Патрісії Каас. Мадемуазель співає блюз. Біле горнятко мало червоні цяточки, а мадемуазель тоді минуло двадцять два — двадцять три роки, і була вона полохлива, невпевнена у собі, але відчайдушна. І, звісно, постійно закохана. Не лише в літературу і, на щастя, переважно нещасливо.
Чому «на щастя», можете запитати ви.
Дуже просто: нещасливе кохання більше сприяє творчості, аніж щасливе.
Отож більшість тодішніх віршів народжувалися на ґрунті любовних переживань й завдяки енергії, сфокусованій на об’єкті, котрий якщо і не відповідав взаємністю, то принаймні не опирався моєму бажанню до нього наблизитися: на літературі.
У повітрі витав дух нечуваної доти свободи. На читацьких обріях з’являлися раніше недоступні автори світової й української літератур. Мої студентські вірші стали текстами пісень гурту «Старий Станиславів» (згодом Rara avis): музиканти привідкрили для мене новий світ, а психоделічна музика юних композиторів гурту гармоніювала з моїми тодішніми пошуками в поезії.
Найважливішим складником життя усе ж, мабуть, були книжки: вони розважали, кшталтували, кидали виклики, моделювали поведінку, провокували. Впливали на довжину спідниць, на вибір товариства, друзів, коханих.
У перший рік після здобуття незалежности України я отримала диплом педагогічного інституту й найбільшим моїм бажанням було залишитися в Івано-Франківську. Школа-інтернат, де навчалася два роки перед вступом до інституту, кинула мені якір і стала першим постійним місцем роботи. Починалася нова віха життя: у пострадянському хаосі й вельми скромних матеріальних статках, в розділеній з двома молодими продавчинями кімнаті робітничого гуртожитку, зате у близькости до приязного кола друзів і книжок.
Це коло сформувалося насамперед завдяки студентській літературній студії: я почала відвідувати її ще 1988, її вів світлої пам’яти Степан Григорович Пушик. Завдяки студії я не лише потрапила у сприятливе літературне середовище, але й довідалася про існування «Руху» і навіть встигла попрацювати у них помічницею. Я була студенткою російсько-німецького відділення, тому всі ці обставини зіграли велику роль: дали мені шанс довідатися про поетів «Розстріляного відродження», про неокласиків і шістдесятників. Виявилося, що українська література має найвищої проби сонети Зерова, що в ній є бешкетник Семенко і коштовна проза Підмогильного й Домонтовича. Завдяки студії дізналася про Василя Стуса. Зі своїми друзями-студійцями була 1992 року в Народному домі на читанні Тараса Мельничука.
До літстудійного кола від 1988 року належали насамперед Марія, Світлана, два Івани, Люся, Степан, Ігор, Олег, Володя. Згодом приєдналися інші: Любомир, Олег. Марія була головною моєю зорею: мене чарувала її внутрішня свобода, її розсипане по спині волосся кольору полум’я, її мислення, позначене ґрунтовним знанням фізики. А Маріїна мама невтомно творила незабутню й без перебільшення екзистенційну обставину: щойно я з’являлася на порозі їхнього дому, вона завжди починала накривати на стіл…
Я дрейфувала у світах своїх тодішніх друзів і приятелів: наприклад, у магнітному полі Володі. Його красномовство й ерудиція захоплювали, а його літературні преференції надовго позначилися і на моїх читацьких смаках. Світлан в моєму оточенні було дві: обидві витончені, дуже естетичні. Одна вражала мене норовом й верлібрами настільки, що не наважувалася до неї наблизитись. А інша навчила мене любити образотворче мистецтво. Згодом ми з нею ходили на каву в «Медівню», я виливала їй свої жалі, а вона ніколи ні на що не нарікала, натомість показувала мені альбоми з роботами Осипа Сорохтея, Опанаса Заливахи, Якова Гніздовського. Світлана була схожа на таємничу річку, що вміє міняти кольори.
А потім я зустріла Наталю. То було, здається, 1993 року, в теплу пору.
Наталя була геть нетутешня. Висока, з довгим важким волоссям, тонка, дуже делікатна й дуже урбаністична. Вона працювала на радіо, до її рук потрапили мої вірші, вона хотіла записати їх у студії. Самого запису не пам’ятаю, але з нього почалася наша багаторічна дружба. Наталя завжди була ангелом, вразливим і чистим. Зрештою, ангелом вона залишається й досі.
Поряд у місті вирувало своє мистецьке й літературне життя, й на вулицях можна було зустріти поетів, вірші яких я в естетичному екстазі вчила напам’ять, щоб назавжди зробити їх частиною себе. У саду вісімдесятників не було нестатку на добрі плоди. «Так багато суперзірок, порослих очеретом…», «Не від того я помру, що на світі буде война…», «Хай це можливо, і ненайсуттєвіше…» — ми не лише цитували ці рядки, але й мали змогу зустріти їхніх авторів. До рідного міста повернувся Юрій Андрухович, «Небо і площі», а також «Середмістя» якого ми знали з обговорень на студійних зустрічах. Завдяки художникам і художницям у ще радянському Івано-Франківську матеріалізувалося кольорове дійство, означене двома незрозумілими словами: бієнале «Імпреза». Бубнявів феномен і міф таємничого Іздрика.
Наставала ера «Четверга».
У повітрі млосно пахло літературною ботанікою Прохаська.
Ходили чутки, що Аня виготовила сукню з кукурудзяних паличок.
«Коли читаю вам вірші — так ніби роздягаюся перед лікарем…»
Спочатку я прочитала Анин текст про Ел. А вже пізніше з’явилася Лена. Світла, легка, естетична і загадкова. Прекрасна дама, творчиня візій, законодавиця стилю. Моєю дорогою подругою вона стала пізніше, від другої половини дев’яностих. Десятки книжок, які вона оформляла, промовляють про неї. Минулого року ми втратили Лену, ця втрата болить нестерпно. Змиритися з нею можна лише, якщо потойбічний світ незрівнянно ліпший від цього і Лена, бездоганна у всьому, там щасливіша, ніж була тут.
Місць зустрічей на початку дев’яностих було кілька: у «Медівні», «Прикарпатському короваї» чи навпроти у маленькій кав’ярні, яка, здається, називалася, «Явір». Або ж у «Білому камені». Саме там ми утрьох — Марія, Іздрик, я — зустрілися одного разу взимку на початку 1994 року й читали навзаєм нові вірші. Якраз перед тим я написала «Вдихаючи запах хвої у тих краях…», а Іздрик читав «Холоднечу». Невдовзі несподівано завершилася моя кар’єра виховательки у школі-інтернаті, я відкрила для себе прозу Йозефа Рота (і його галичанське походження) й вирішила писати дисертацію. Щоб бути ближче до університетського світу, не без сприяння Степана Григоровича, влаштувалася працювати лаборанткою на кафедрі української літератури. Почала вести семінари з античної літератури для першокурсників філології, заглибилася у грецьку міфологію й поринула в Овідієві «Метаморфози».
Андруховичеві «Екзотичні птахи та рослини» 1991 року викликали в літературному середовищі естетичний фурор. Згодом їхній автор якраз працював з журналом «Перевал» й об’єднав довкола себе нову літературну студію. У цей час я читала і вчила напам’ять вірші Рільке — у перекладах і в оригіналі. Набирав обертів вир «Четверга». Авторів початкових номерів першого дитяти постмодерну, а також їхніх друзів можна було зустріти під горіхами біля пасажу.
Усе вібрувало, виходило зі звичних рамок. Виявлялося, що усталені кордони зовсім не об’єктивні, їх можна посувати і скасовувати. Це відкриття підхоплювало і несло з собою, навіть полохливих, а, може, їх особливо.
У такій атмосфері 1994 року і з’явився «Лилик»: кав’ярню в занедбаному саду відкрили хлопці зі «Студентського братства». Genius loci гармоніював з духом часу: багато простору, зелені, свободи у все ж дуже урбаністичному оточенні, в самому центрі міста, за крок від екстравагантної липової алеї Шевченка. Це припало до душі усім: «братчикам», художникам, поетам. Художницям і поеткам, звісно, теж. Мирослав — зірка «Імпрез» і король S-об’єкту — зробив при вході металевий щит з вирізаним у верхньому куті лиликом над впізнаваним силуетом Івано-Франківська. Спочатку сидіти можна було лише перед входом у кав’ярню, а трохи згодом з’явилися знамениті альтанки. Вони стояли не надто близько, але і не задалеко одна від іншої: так, що можна було таємно обмінюватися поглядами з кимось із сусіднього столу, спостерігати за тим, хто (і з ким) прийшов. Можна було читати й слухати вірші, насолоджуватися бесідами, товариством, кавою і вином. А згодом навіть танцювати.
Автором цього малюнку є Ярослав Яновський. Фото: ПІК
За доброї погоди в «Лилику» обов’язково сидів хтось, з ким смакувала і кава, і бесіда. Мобільних тоді не було, та і звичайним телефоном про такі зустрічі ми не домовлялися. Усе було спонтанно: ця незапланованість теж належала до чару місця. Ану глянемо, хто там зараз «Під лиликом»?
Це обумовлювало й теми розмов. Один з епізодів на самому початку існування «Лилика»: Ярослав з’їздив до Парижа — здається, він брав там участь у якійсь виставці — й розповідав, як одягаються парижанки. Невдовзі я теж уперше перетнула західний кордон. У тримісячну подорож до Відня влітку 1995 року мене виряджали Наталя, Андрій, а Тарас позичив мені величезну валізу. Відень став черговою віхою: там написала десяток добрих віршів, але Франківська мені все ж неабияк бракувало. Після повернення інший Тарас — фотомаестро — зафіксував мене тодішню на свою камеру в альтанці «Під лиликом».
Іздрик зробив дизайн першої моєї збірки «Парк на схилі», поєднавши вірші з графікою польського художника Леона Тарасевича. Після публікації збірки виявилося, що бездоганний Іздриків дизайн у друкарні зазнав непоправних втрат. Тоді Іздрик власноручно виготовив для мене збірку в єдиному примірнику так, як вона мала б виглядати за його задумом. Лише після з’яви «Парку на схилі» по-справжньому відчула себе частиною великого літературного кола. Наприкінці травня 1996 року отримала премію «Бу-Ба-Бу» за вірш про школу домініканок поблизу Відня. І хоча коштовний приз я театрально (але не навмисно) розбила перед публікою одразу після того, як його мені вручив Патріарх, хоча життя приготувало мені ще й інші шляхи, література залишилася однією з найяскравіших моїх зір. А люди, з якими сиділося «Під лиликом» і в багатьох інших місцях, залишаються головними людьми мого життя.
