Що бачать різні люди, коли вдивляються у мапи? Тіла міст, місця прильотів, мінливість кордонів чи вразливість ландшафту? І як різні виставкові проєкти мимоволі вступають в діалог між собою?

Мисткиня Софія Короткевич на запрошення post impreza написала про дві виставки, що відбулись у серпні в «Асортиментній кімнаті» — власну та Віталія Греха — міркуючи про пейзажі, які ми носимо у собі.

24 серпня відбулось одразу 2 фінісажі в «Асортиментній кімнаті» — виставки «Ментальна Облога» Віталія Греха та моєї, «Координація на Степ». 

Віталік — автор з Дрогобича, чия практика реалізовувалась здебільшого у Львові та Івано-Франківську, а також широкоформатно замаркована в публічних просторах різних міст України. Я ж — авторка зі Львова, тут народилась і навчалась, а зараз розвиваю свою художню практику та реалізовую мистецько-культурні проєкти. Попри те, що «Асортиментна кімната» у своїй роботі фокусується саме на франківсько-центричному мистецтві, Ася Цісар, кураторка обох проєктів, запропонувала мені виставку обіч Віталікової як нагоду доповнити теми, порушені в «Ментальній Облозі». 

У живописі «Облоги» Віталій досліджує, як війна змінює ментальні та фізичні карти, а також, як міста вростають у наші тіла, а фрагменти наших тіл змішуються з тілом міста. Мені здається, що Віталік, який звик брати до уваги контексти своїх стін-полотен, запакував тіла міст та їхні уявні видозміни у свої полотна-полотна.

Обмеження в масштабі дало йому змогу затягнути всередину всі вихідні дані, які Віталік брав до уваги раніше, працюючи з муралами. Він сконцентровує ці зовнішні обставини у своїх крайніх серіях живопису, а їхні нашарування оповідають про війну.

Фото: Тарас Теліщак

До «Координації» я також працювала з суголосною темою в кількох графічних серіях, які були представлені минулої осені (2023) на виставці «Простір : Небезпека» у львівській «Дзизі». Тоді в мій фокус роботи потрапили теми міст у небезпеці, долі та відчуття реальної чи примарної небезпеки. Зараз мої пошуки вийшли за межі міста та перейшли в польові дослідження — степова зона та її вразливість через географічне розташування стали для мене темами, що резонують. У цю виставку увійшли графічна серія та серія скляних об’єктів, керамічна та текстильна інсталяції. Графічна серія та кераміка є розвитком попередніх напрацювань. Скляна серія та інсталяція-штора виконані та представлені вперше, хоча також йдуть коренями до моїх минулих практик.

фото: Софія Сіренко

Нашими з Віталієм схожими вихідними пунктами, а подекуди й принципом, у «Координації» та «Облозі», є те, як намагаємось балансувати між достовірністю та метафорою. Водночас деяка географія в наших творах навмисно відносна.

Наприклад, серед намальованих міст Віталіка є також уявні, реконструйовані згідно з класичними плануваннями, при якому місто максимально надійно захищено від нападів ворогів; або міста-метафори людському тілу чи його частинам. У цих роботах, гадаю, глядач_ка має змогу дослідити створену місцину, приміряти на себе як організм, за потреби перепланувати її, прокласти потрібні саме йому чи їй маршрути та завернути в метафоричні закутки, які пропонує Віталік графічними символами. Робота з картами, яка й раніше в нього траплялась, з 2022 року стає більш артикульованою. Це зумовлено новонабутими звичками внаслідок повномасштабного вторгнення, зокрема щоденної перевірки змін лінії бойових зіткнень на ресурсі Deep State. З його слів, інфографіка дає змогу нашарувати багато метафор, що здатні показати різні процеси в динаміці. Водночас автор цілковито допускає інтуїтивне прочитання цих позначок глядач_ками. Інструктажу не дає. Неважливо, чи місто у «Облозі» Віталія реальне (або вже й ні) чи вигадане; естетика синіх і червоних позначок, топографії та анатомічних зображень супроводжує всі серії, представлені на виставці.

Виразними також є чорні цятки, що мігрують з полотна на полотно, — для мене це погляд зверху на точки, які маркують приліт.

фото: Тарас Теліщак

Важливою метафорою для мене є використання рулонів радянських перфокарт для своїх рисунків соняшниковим насінням та тушшю. Я застосовую їх у цих роботах як відголосок до Росії, країни-спадкоємиці СРСР. Графічна сітка, що на них надрукована, перекриває та навіть відгороджує від глядача українське небо та землю, які є щоденною мішенню для ворожих атак. Штрихований рисунок нанесено соняшниковим насінням: таким чином шматочок степу залишається на поверхні перфокарти. Для мене це важливий топографічний символ.

Самі координати степу зображую не повними, з пропусками, оскільки у цих атаках завжди є елемент випадку і точка прильоту запущених ракет може бути зміщеною. Загалом цими пропусками ідея географічно охоплює більше, аніж може констатувати собою «повна» точка координат.

фото: Софія Короткевич

Ще одним прикладом балансу між достовірним та метафоричним є використання степових рослин для одразу кількох серій у «Координації». Мені було важливо, щоб для керамічних і скляних об’єктів були використані рослини фізично зі степової зони, а не згідно з їхньою класифікацією, адже ідея полягала в фіксуванні знищення флори через війну. Моя подруга, яка зараз служить в степах Дніпропетровщини, надіслала мені рослини з цієї природної зони. А тому зафіксовані у склі залишки та попіл констатують (а не просто імітують) ураження вогнем та спалений в прямому сенсі український ландшафт.

Ці ж рослини стали рельєфними відбитками керамічних плит інсталяції «Сапер», а також тлом для неї. Ця робота оповідає про занурення вибухівок у землю, як вони ставатимуть новими «копалинами», замаскованими в природному оточенні. 

Віталік у своїй виставці дає більш відвертий фактаж, пропонуючи відвідувач_кам спільну відеопрогулянку розгромленими територіями України через Google Maps. Він зазначає, що це — ключовий референс до чорних плям у його живописі.

фото: Софія Сіренко

фото: Софія Сіренко

фото: Софія Сіренко

фото: Тарас Теліщак

Випадково склалось, що в обох наших виставках є контактні інсталяції. У Греха це «Ваш найсхідніший пункт призначення» — зображення контуру України, всередині якого немає розподілів за областями, натомість є червона лінія бойових зіткнень. Відвідувач_ки на чуття зазначають наклейками, у якій найсхіднішій точці України вони були.

Уважним людям складно не помітити дивний оксюморон, який створює ця маленька деталь, — чорні кружечки, які щойно наздоганяли тебе з картини до картини, в цій колективній роботі не позначають чогось лихого. Зі слів автора: ставлячи чорну анонімну цятку, відвідувач_ки позначають свою людську присутність, що є повною протилежністю цяток на живописі.

У «Координації» запрошує до контакту штора-інсталяція «Мій Кокон». У дитинстві однією з моїх улюблених забав було замотуватись у штору аж до тріскоту карниза. Так я уявляла, що знаходжусь всередині кокона, з якого викручусь метеликом. Зараз бачу в цьому ритуалі нові сенси і символи змін, росту. Відвідувач_ки виставки можуть згадати або спробувати вперше цей ритуал, стишитись і дати собі час відчути метаморфози, які відбулись з ним та нею за час війни. Кожна з цих інсталяцій по-різному інтерактує з глядачем, але обидві пропонують поглянути на свій ландшафт, внутрішній та фізичний, під новим кутом.

фото: Софія Сіренко

фото: Тарас Теліщак

На спільному артисттоці кураторка Ася Цісар попросила нас з Віталієм і всіх відвідувач_ок заплющити очі й описати, яка картинка у нас виникає при слові «пейзаж». У мене виринуло фото степу, що демонструється на виставці, звідки моя подруга зібрала мені рослини. У Віталіка все більш абстрактно — це була одна лінія, яка, гадаю, позначає лінію горизонту. 

Думаю, одна з причин, чому наші проєкти були запаралелені по часу і контексту, — їхня географічна конкретика не створює емоційного бар’єра серед українців з будь-яких міст. Навпаки, зараз, через міграційні потоки, а також новостворені особисті та робочі стосунки, відчуття кордонів областей та України сильно розширилось.

Водночас вступає в дію попередній досвід людини: міста перестають бути чимось абстрактним, коли ти побував у них особисто. Обидва ці досвіди сформували нові, можливо спершу вимушені, але тепер органічні, точки прив’язки, за які можна триматися. І говорячи про ці точки — це насамперед про ландшафти людей, між якими можна проводити прямі, що ментально зв’язуватимуть нас на будь-яких відстанях.

фото: Софія Сіренко