Один зі способів долати тривогу — дихальна вправа, де видих є довшим за вдих. Але чи можна подолати тривогу від війни, якщо ти не можеш нею не дихати? Про це у своїй виставці міркує Ольга Бабак — художниця з Харкова, що від початку повномасштабного вторгнення живе і працює в Івано-Франківську. Кураторка Школи сучасного мистецтва для підлітків та дорослих «Фра фра фра» Ольга Поляк розповідає про цю виставку.

У галереї «Асортиментна кімната» завершується виставка «Видих довший за вдих» Ольги Бабак. Це проєкт, де художниця шукає зв’язок між практиками, що стали буденними для тих, хто переживає війну, і тим, що залишиться після. 

«Ми перебуваємо серед подій, які будемо видихати ще дуже і дуже довго, з усіма проявами і наслідками геноциду, екоциду та інших спроб нас знищити. Тож цим проєктом ставлю питання: які зміни на нас чекають? Хто і що залишиться в нас після війни? Чи зможемо ми колись видихнути?» — каже художниця.

Ще з анонсу знала, що Ольга працює з рослинами і використовує килимки з корінням, котрі залишаються після вирощування мікрогріну. Це мене дуже приваблює: теж їх збираю, правда, не знаю навіщо, тож дуже хотіла потрапити на виставку. Сюрпризом було, що авторка парує цей матеріал з графітовим олівцем на міліметровому папері. Тонкі штрихи на хмаринках такі ж вразливі, як всохлі корінці травинок. І майже такі ж хаотичні. 

Мої роздуми про виставку не мають претензії на правдивість інтерпретації. Завдання, що ставить перед собою людина, яка створює мистецтво, і мета людини, що їх споглядає, — не однакові. Твори мистецтва самодостатні й глядач будує власний зв’язок з ними. 

Опори

Що перше спадає на думку, коли чую слово «опори»? Це щось металеве чи кам’яне? Моєму батькові 82, і це перший рік, коли він не посадив город. До повномасштабного вторгнення мені було важко зрозуміти, навіщо він це робить. Тепер знаю, що ритуали і циклічність процесу вирощування рослин є надійним ресурсом для ментального здоров’я. Хоч як погано б тобі було, коли дивишся, як квітне сад, який посадив і доглядав, в тобі проростає надія. Сила землі не в її твердості, а в тому, що життя неминуче перемагає смерть.

Вдих і видих 

Ритм у мистецтві — один з головних принципів роботи над твором. На основі ритму можна будувати структуру твору, складати композиції, наносити мазки фарби і створювати концепти. Дивлячись на роботи Ольги, питаю себе: чи можемо вписати себе в чіткі межі та пропорцію один до одного? Щоб заспокоїти нервову систему, нам потрібний видих, довший за вдих. Міліметр до міліметра — вимірюємо простір, але природний порядок речей базується на похибці. 

Кисень

Важко вибрати роботу, що відгукується мені найбільше в цій виставці. Вони наче про різні аспекти одного цілого — однаково важливі. Проте саме «Киснева маска» наштовхує на думки про дистопічне майбутнє людства. Чи правда, що кисень повільно нас вбиває? Дерева і рослини проростуть крізь маски, пластик та іржаві танки. Вони першими домінували на землі та вже пережили кілька «кінців світу». Не вірю, що ми здатні знищити життя на планеті. Питання екоциду — це питання нашої адаптації: пристосовувати звички чи змінюватись як вид.

Тривога

Серед інсталяцій на виставці також є відео «Без назви», де Ольга в масці з пророслої пшениці ходить полем під час повітряної тривоги. Вона не поспішає і не шукає прихистку. Нормальність її рухів змушує думати, що сирена лунає не на відео, а в реальності. На початку повномасштабного вторгнення етичність використання звуку сирен активно обговорювалась в мистецьких колах. Зараз, коли шукаю «звук сирени», першим результатом ґуґл пропонує мені будильник. Припускаю, етичність питання відпала, коли цей звук став новою нормальністю. Він перетворився на інструмент для створення містка між роботою і глядачем. Адже, коли розумієш, що звук — на відео, а не в місті, межа між роботою і реальністю розмивається. Наче стою з нею на одному полі. Майже відчуваю вітер і прохолоду трави під ногами Ольги.

«Які зміни на нас чекають?» — питає авторка. І перетворюється на ландшафт. «Вправа з дихання» — це відеоробота, де Ольга посеред скелястого пейзажу, вдягнена в маску з каміння, відтворює дихальну вправу для заспокоєння. Звук дихання видається абсолютно природним для пейзажу на відео. Наче ландшафти так завжди звучать. Митці й мисткині часто використовують ландшафт у своїх творах як медіум, головний персонаж чи тему проєкту. В роботах Ольги він відіграє всі ці ролі одночасно. Чому ця тема така приваблива? В чому її актуальність під час війни?

Мій найтепліший спогад дитинства — галявина, де пасуться вівці. Нещодавня виставка франківського відеоарту приводила до землі — як прихистку та дистопії одночасно. 

«Ми як заходили, це був дуже шикарний сосновий ліс. Густий… Так от, уявляєш картину, якою стежкою йдеш. Приблизно в голові пам’ятаєш. Постійно пейзаж міняється», — каже військовий з фільму про оборону залізничної колії біля Куп’янська «Україна: Ворог в лісі». «І ти в цьому лісі йдеш. Ми от пішли там, і зайчик пробігав і косульки пробігали. Дивишся і насолоджуєшся природою. Ну а вопше дорога — це переміщаємося вже на позиції», — каже інший.

Фото: Тарас Теліщак