У франківському ЦСМ відкрили виставку подружжя Валерія та Христини Дувіраків «Образи і символи». Напередодні ми поговорили з Христиною Дувірак про роботу в парі з чоловіком, монументальний живопис, мурали, вплив сучасних митців на власну практику.
У мистецтві творчі пари — не рідкість, але всі працюють по-різному. Як би ви описали себе: ви — двоє митців, які творять паралельно, чи ви працюєте разом?
Ні, кожен працює паралельно, тому що в кожного своя техніка виконання, образи, символи, якими оперуємо. Так, чоловік додає більше кольору, попри те, живопис це, чи колаж, виконаний з тканини й різних інших матеріалів. Десь якоюсь мірою він таке (колаж — прим. ред.) робив раніше, але більше це спрямувалося після підготовки до сторіччя Параджанова, який сам захоплювався колажами. Він не вмів малювати, тож використовував фотографії або вирізки з журналів. Його називали «старйовщиком», бо збирав всяке, що валялося. Є навіть видана книжка з його колажами, і нам її подарував Рагулі Власідзе. Ми втішилися, що можна було розглянути, як він це все робить.
Ви обоє працювали з монументальним розписом. Розкажіть, будь ласка, про ті проєкти, які вам найбільше запам’яталися.
Ми багато чого зробили. Найперша робота, яку отримав Валерій після інституту, була мозаїка. Він прийшов у серпні, поки дали роботу — вже вересень, поки зробив ескіз, розробив картони, щоб збільшити (картон — це такий великий папір, на який потім переноситься малюнок на стіну). Дали йому мозаїку в Устеріках. Осінь, Устеріки, гори, і наприкінці вересня ти стаєш до роботи. Завершували, коли вже морози були.
Потім у нас було багато різних робіт: і мозаїки, і розписи. Зокрема, мені дали розпис в Калуші. Був такий танцювальний клуб «Романтик», 40 років тому. Тепер у тому приміщенні банк, і він, звичайно, все замалював, на жаль.
У нашому місті ми багато робили розписів в школах: 17, 20, 21, 24-й. Звичайно, вони нищаться: фарба жовтіє, її треба поновлювати, але зараз у людей немає грошей, ніхто нічого не поновлює. У 21-й школі були два гарних розписи, але, на жаль, коли я востаннє їх бачила кілька років тому, вони були в плачевному стані. Звичайно, можна було відновити, але так сталося. У 22-й, моїй рідній школі, де працюю, ми зробили три кабінети української мови на різну тематику: козацьку, на тему письменників і Тараса Шевченка. Також облаштували танцювальний зал, сходові майданчики.
Найбільша і найзнаменитіша наша робота — це «Молочне кафе». На жаль, не знаю, що там зараз робиться. Коли там була востаннє кілька років тому, нижній ярус під сходами замалювали. Чи залишився ще той розпис? Там старовинна і якісна техніка виконання — енкавстика — розпис олійними фарбами на воску. Роботи могли б і тисячі років стояти. Якщо це зашурували, то дуже шкода. Ця робота була занесена в найкращі зразки архітектури й оздоблення. Казали, що треба було її подати на премію, бо була виконана в національному дусі. Але тоді цей національний дух не дуже, як то кажуть, котувався.
Нам дали ще одну роботу в «Короваї» на Незалежності. Валерій зробив ескіз, де була гуцульська молода пара й атрибутика з Гуцульщиною. Ліхачова, партійна інструкторка, сказала: «Нет, нам не надо этих сказок и Гуцульщини». Поставили робітника і робітницю іншого художника. Ми їм не підійшли.
Поки працював художньо-виробничий комбінат, він був роботодавцем для всіх художників. Там містилося багато різних цехів, ми працювали в монументальному.
На ваш погляд, зараз сучасні мурали можна називати продовженням тієї практики монументального живопису?
Можна, звичайно, якщо вони мають високу художню цінність.
Бо тепер багато художників беруться малювати, а не вміють. Вони використовують якусь картинку з книжки, а це не завжди грає.
У нас на вулиці Мазепи був дуже гарний розпис в українському стилі про Івано-Франківськ. Але база під ним була непрофесійна. Тобто приліпили туди пінопластове утеплення, і при вітру його просто знесло. Оці портрети Гурика… Ну він неподібний.
Біда в тому, що в нас тепер немає художньої ради, яка б мала влаштувати відбір. Щоби був конкурс, і могли вибрати найкращу роботу. Колись, в радянські часи, щоб зробити на стіні монументальну роботу, якщо вона коштувала понад 10 чи 15 тисяч карбованців разом з матеріалами, то треба було їхати до Києва на художню будівельну містобудівну раду, яка дивилася і казала, що може бути, а що — ні. А тепер — хто що вліпив, то собі зробив. Це неправильна практика, тому що ми псуємо місто.
Кожне місто може мати свої родзинки. А як малювати що в Києві, що у Франківську, Херсоні однакове, то не буде свого лиця. А як ти ще й сам не придумав, у когось украв, то хтось може сказати: «Це моя робота, чого ви її виставили й мене не спитали». Це авторське право.
Розкажіть, будь ласка, як еволюціонувала ваша творчість, чи відчуваєте вплив сучасного мистецтва?
Постійно слідкуємо, хто що робить. Ми частіше їздимо до Львова, тому що вчилися там і знаємо, де і що можна подивитися. Хоча там зараз багато зачинено. Класичні виставки працюють по суботах-неділях, у будень не потрапиш. Щось дивимося в інтернеті, і, звичайно, воно має вплив. Як я починала свої витинанки, то вони були дуже простенькі. Мене спонукав Фабрика (Роман Фабрика — журналіст — прим. ред.) Я йому показала якісь свої роботи. Він: «Тобі треба зробити виставку». У 2000 році я разом з Бринським в Спілці художників зробили виставку. Я — меншу частину, він — дві третини зробив. Це була моя перша виставка.
Потім мені хотілося трошечки ускладнити, якусь ідею втілити, щоб було цікаво людям. Після того, коли подивилася на твори Альошкіної (Дарія Альошкіна — українська мисткиня, витинанкарка — прим. ред.), подумала, що теж можу робити великі витинанки. Лише єдина біда, що не маю де їх зберігати. Роботи треба розстелити. Якщо тримати їх в скрученому вигляді, то розправити, щоб вони мали «товарний» вигляд, не можна.
Всі свої роботи щоразу ускладнюю. Люблю природу, мені треба рослини, тварини, мені це все болить. Дуже переймаюся збереженням природи й довкілля на земній кулі.
Чи слідкуєте за мистецьким процесом в нашому місті?
Звичайно, обов’язково слідкуємо. Приходимо в Центр сучасного мистецтва, буваємо у «Ваґабундо», Спілці художників, Музеї мистецтв Прикарпаття, ратуші. Я не хочу сказати, що ходимо на всі виставки, десь якісь пропускаємо, бо не завжди є така змога. Підтримуємо тих художників, які беруть участь у виставках. Тому що краса врятує світ, я так думаю.
Ви взаємодієте з іншими митцями — плануєте виставки або обмінюєтесь досвідом?
Та звичайно, що спілкуємося. І в Спілці художників зараз є наші роботи. На День незалежності разом з декількома художниками виставляли там роботи. І в міжнародній виставці у 2022-2023 роках брали участь. У нас є така громадська організація «Мистецьке братство», в яке входять художники, — професіонали і самоучки, як то кажуть. Ми з ними дружимо. Якщо вони роблять якусь виставку, нас запрошують, ми теж беремо чогось, чому ні. Бо вчитися можна і в дитини.
Різноманітність підходів і практик — вона допомагає у розвитку творчості чи, навпаки, відволікає?
По-різному. Знаєте, деколи відволікає, а деколи й допомагає. Деколи заходиш у глухий кут. У мене сталася одна сімейна ситуація, дуже неприємна, і я, чесно кажучи, два місяці взагалі нічого робити не могла. Руки опустилися, сідаю, пустота в голові повна, не знаю, що можу робити. Але потім якийсь поштовх, щось там побачив, чи чийсь твір, чи на вулиці якийсь образ тобі, як то кажуть, заклинився в голову. І ти думаєш: «О, треба з цього щось зробити».
Тут (на виставці – прим. ред.) є робота з трипільськими знаками. Недавно мені подзвонила знайома і каже: «Я живу зараз в Німеччині. Тут українсько-німецьке товариство хоче випустити статтю про трипільську культуру і сучасних художників, які щось в цьому плані роблять. Чи у вас є такі роботи?». У мене була одна робота «Берегиня». Я її дуже люблю, вона у мене вдома лежить. До неї є пара — «Велес». Я їй переслала, вона подивилася і спитала, чи можу ще щось зробити. Вирішила, що можу з трипільськими знаками створити ще одну таку роботу. Коли буде випуск журналу, то мені його передадуть.
Як за багато років творчості, власне, не втратити інтересу до мистецтва?
А як до нього можна втратити інтерес? Це питання взагалі дивне. Тому що людина завжди шукає якусь красу. Навіть, коли художник дивиться на розвалини будинку, то думає, що тут можна зробити. Наш народ дуже креативний в цьому плані. Хлопці в окопах садять цибульку, редисочку, навіть квіточка там росте. Котиків, песиків люблять. Це все теж мистецтво.
Знаю багато художників, які на цей час служать у війську, а роботу, за змогою, все одно не забувають. Олег Кіращук, до речі, наш далекий родич, розписує писанки. Війна війною, а краса — це святе. Так само Василь Семко. Коли його відпустили після поранення додому, взяв участь у конкурсі з різьблення льодової скульптури та здобув премію. Людина не може отак лишити це все діло (творчість — прим. ред.). Вона має працювати й тішитися тим, що вона є.
