Напередодні авторської виставки Віталія Греха публікуємо короткий конспект його артисттоку, який модерувала Дарʼя Христинюк.
Як ти формувався як художник?
Почав з класичного графіті, малював літери, як всі графітчики. Графіті — це не стритарт, графіті — це коли пишеш свій нікнейм. Мій нікнейм Dilk прийшов до мене випадково, вже не пам’ятаю, як. Нікнейм мого брата-близнюка Сергія — Feros.
Якщо поринути у спогади, то Дрогобич 2007-го — це безтурботні часи без інтернету чи соцмереж. Займаєшся тим, що цікаво, а цікаво тобі все. У нас були різні тусовки: панки, скейтери, графітчики. Але ми почали часто подорожувати до інших міст. Суперандерграундним був Стрий, звідки в нас були колеги по графіті.
Графіті тоді було на піку популярності не лише в Дрогобичі, а й по всій Україні відбувались різні фестивалі, які збирали безліч людей. Не було інстаграму, тож ми мали більше часу занурюватись в офлайн-практики. У Дрогобичі було дуже багато команд. Тільки в нашій школі існувало близько п’яти команд, які між собою конкурували за стіни чи славу. Був азарт. Бо коли чимось займаєшся і в тебе немає жодних однодумців, це менш цікаво. Графіті — це камерна річ, і його мало хто розуміє поза цією сферою. Тоді було нерозуміння. Коли зустрічались з правоохоронними органами, ті були ошелешені: «Ви просто малюєте — і вам за це ніхто не платить?».
Вони не могли зрозуміти нашу мотивацію: що нам прикольно лазити закинутими будинками й шукати стіни. «Може, це ви для якоїсь політичної партії малюєте?». Та ні, просто малюємо для себе, бо нам цікаво. Тоді я займався трошки нелегальним графіті, малював бомбінги в місті. Але бачив приклади, що ці практики погано впливають на соціальне життя: до мого товариша якось приїхала поліція, о 6 ранку неділі, і він мусив змивати свої жорсткі диски в унітаз, щоб ніхто не побачив, чим він займається.
Чим графіті відрізняється від стритарту?
Стритарт — це просто мистецтво на вулиці. Це може бути інсталяція. Наприклад, хтось гарно поставив сміття біля свого будинку, — і це вже може бути стритарт. А графіті — це чітко транслюєш свій нікнейм, своє ім’я. Ти його тиражуєш. Чим більш воно впізнаване, тим більше в тебе в графіті успіху. Можеш дуже гарно писати «Вася», і якщо це буде всюди в місті, про тебе будуть говорити. У графіті це клас. Тобто там менше занурення в креативність, більше — в тиражування саме свого нікнейму. Класно, що всі про тебе говорять, але ніхто не знає, хто це [за цим нікнеймом].
(…)
До якого часу ти малював саме графіті? І що вплинуло на бажання перейти до масштабніших форм?
Вважаю, що досі його малюю, просто не так активно, кілька разів на рік. Розширив свою творчість у 2010-му, коли взяв участь в груповій виставці разом зі своїм братом-близнюком Сергієм і ще двома фотохудожниками. Ця виставка називалась «Чотири кімнати» і відбувалась у Палаці мистецтв. Я тоді робив графіку аквареллю на папері. Просто, бо мені було цікаво. Не мав художньої освіти, але мій брат Сергій був художником. Він вчився в художній школі, потім в коледжі, а я підглядав, що він робить. Коли ти графітчик, то все одно малюєш ескізи: графіка, маркери, ручка на папері. Але було бажання обрамити роботу.
(…)
У тебе справді немає мистецької освіти? Ти за освітою інженер, але оскільки твій брат має мистецьку освіту, певно, це був взаємний вплив?
Мій брат тоді малював натюрморти, постановки з вазами, квіти. Коротше, дуже кічеві штуки. В принципі, вся система освіти тоді була дуже кічева. У мене не було бажання здобути технічні навички чи малювати оце. А графіті — це відкритий світ, де немає кордонів. Ніхто тобі не задає рамок. Від цих занять з графіті пахло свободою.
Я дійсно підглядав, що він робив. Пам’ятаю, він мені показував, як, наприклад, намочити папір перед тим, як аквареллю малювати. Зрозумів, що не хочу цього вчитися, та буду цим займатися для себе. Досі вчусь: зараз мене цікавить станкова графіка, взимку це була літографія. Потім, сподіваюсь, поїду на офорт.
Мені цікаво пробувати нові техніки, розширювати свою практику.
(…)
Як ти взагалі пам’ятаєш Франківськ 2010-х?
Мені він мало подобався. Коли вчився, то місто терпів, бо всі були у Львові чи ще десь. Різні поїздки допомагали, але в мене не було тут аж такої тусовки. Потім з Юлею, з дружиною, познайомився, і вона вже мені показала, що я не туди дивився, не той Франківськ знав, не ту каву пив, не з тими людьми тусувався. І не тими вулицями ходив. Після цього вже все сподобалось.
Пам’ятаю місто дуже сюрреалістично, як Дрогобич, так і Франківськ спочатку. Був студентом, жив у гуртожитку, багато вчився. Мистецтва мало було. Існували колеги по графіті, з якими зустрічався, малював, але жив трохи відсторонено.
Був активніше залучений в [мистецьку тусовку] на останньому курсі, коли вже малював полотна. Бо графіті та стритарт малюєш просто неба з квітня по жовтень, а потім — зима, мусиш бути вдома, а малювати хочеться.
(…)
У 2011 у нас була виставка в Франківську, в книгарні «Є» на Стометрівці, де була галерея, якою Женя Філатов займався. Кожного року були групові виставки, і це був переважно живопис. Я всім потроху займався паралельно.
Коли ви почали займатися комерційними проєктами?
Одразу. Якось просто малюємо надворі, підходить чувак і каже: в мене є кафе, хочу, щоб ви мені намалювали на стіні дівчину, що це буде коштувати? 1000 гривень, без проблем, малюємо. Спершу наша мотивація була навіть не заробляти, а мати [змогу купляти] балончики.
Взагалі на початку нашої творчості, коли з Сергієм працював, ми малювали стіни по черзі. Тобто збиралися балончики, матеріали, і одні вихідні Сергій малює, наступні — я. Не вистачало балончиків, щоб одразу вдвох малювати.
(…)
Як виглядає взаємодія всередині вашої команди [коли групою працюєте над спільною роботою]?
Не памʼятаю, чи тоді був чат, але думаю, що зараз ми б його створили. Хтось пропонує ідею, хтось щось відсікає, комусь щось не подобається, і він не малює в проєкті. Просто знаємось багато років, і в нас не було нарцисизму. Все було дуже легко. Мені здається, що зараз з цими людьми важче буде домовитись, ніж тоді. Бо тоді це був фан: ми всі тусуємось, будуємо разом риштування, творимо андеграундний проєкт. Незрозуміло, хто нас запросив, хто фінансує, але прикольно. Коротше, сюрреалізм повний. Такий обмін енергії, де дивишся, як хтось малює, ви спілкуєтесь.
(…)
У 2015 відбувся перший графіті-фестиваль «Алярм».
Так, перший був в Ужгороді, Львові та Франківську. Тоді небагато людей запросив, але було дуже круто. Наступний був у 2016.
У нас був такий метод, що запрошуємо «нових» людей, яких не було минулого року на фестивалі. Щоб це були і досвідчені люди, і молоді. Щоб це були локальні учасники — люди з Франківська на графіті-фестивалі у Франківську.
(…)
У цій тусовці дуже маленький відсоток дівчат займається саме графіті, муралами тощо. Але це така специфіка тут.
Але займаються ж все одно?
Займаються, амазонки є.
Є Маша Шанго, наша подруга, яка малює анімешних персонажів, дуже живописно пропрацьовує. Вона їх малює і на стінах, і в диджиталі. Є Пташка Сомарі, досить відома дівчинка з Харкова та з Сєвєродонецька, яка зараз у Берліні живе і дуже активно їздить світом, малює.
Ти згадував, що насправді багато художників починали з графіті.
Женя Самборський — художник з Франківська, який колись займався графіті. У нього був період, де він його класично малював. Був час, коли він просто малював геніталії на закинутих будівлях. І це теж була цікава практика.
Є Андрій Хір, художник з Закарпаття, який малює містичних тварин. Він теж починав з класичного графіті, зокрема в нього була своя специфічна естетика. Діма Микитенко, який малював мурал навпроти ОДА. Він практикує більш абстрактні роботи, але теж колись починав з графіті.
(…)
…останній «Алярм» ми проводили у 2021-му. Фестиваль був на Локомотиворемонтному заводі. Ми там малювали, ходячи по даху.
Це була суперкласна атмосфера, приїхало багато людей. І розумію, що це дуже цінно для них. Люди зустрічалися, обмінювалися досвідом, потім після цього залишилась класна локація з багатьма графіті різних людей з України в одному місці.
Але дуже складно це все організувати. Когось не запросив, хтось образився. Багато всяких нюансів.
Наступний «Алярм», як знаю, буде жіночий?
Побачимо. Є така ідея. Зараз просто не дуже активно чоловіки призовного віку хочуть подорожувати Україною. І це класний час, щоб зробити жіночий фестиваль графіті в якомусь місті.
(…)
Як відрізнити вдалий мурал від невдалого?
Є різні критерії, і вони з роками теж відшліфовуються. Мої головні: як він впливає на архітектуру, чи є в нього якась ідея? Дуже важко насправді сказати. Це як заявити, вдалий це живопис чи ні. Якісь критерії естетики накопичується з роками, і ти просто розумієш, що це, може, на той час було добре, а потім уже ні.
Як з графіті перейти до складнішого концептуального мистецтва?
Та не знаю, чи це потрібно. Є насправді класні графітчики, які концептуально підходять до свого графіті. Вони граються з рекламою, бо в цій сфері важливо, де покажеш своє графіті. Тобто, як туди виліз, як це розмістив. І коли людина йде вулицею, вона може не розуміти, як це зроблено.
Не знаю, чи потрібно в графіті переходити до концептуального.
Ти ж якось перейшов.
Це коли концептуальний бік переважає над естетичним. Естетичне — це коли є бажання намалювати гарне, і ставиш тільки на естетику. А концептуальне — це менше зважаєш, як воно буде зображено, а більше уваги йде, щоб твоя ідея зчитувалася.
Не знаю, чи варто переходити. Для себе зрозумів, що просто графіті — це нецікаво. В якийсь момент сказав, що більше не буду малювати букви, але потім все одно до них повернувся.
