post impreza спільно з Літературною резиденцією імені Олега Лишеги презентує мапу Олега Лишеги зі спогадами про поета.

У 2023 році, напередодні старту першої «Літературної резиденції імені Олега Лишеги», ми запросили Тараса Прохаська написати есей про людину, чиїй пам’яті присвятили цю справу. У цьому тексті є рядки, які якнайточніше пояснюють причину і суть задуму: чому резиденція, чому тут і зараз, для кого й для чого вона: 

«Сотні людей, які впродовж кількох десятиліть так чи інакше перебували біля Лишеги, назавжди інфіковані й вакциновані його безпосереднім сяйвом. І всі вони переконані, що Олег — одна з найбільших подій у їхніх таких різних життях».

Працюючи над створенням резиденції, думав над тим, як довго і наскільки близько потрібно знати людину, щоб пройнятися її думками, щоб спробувати зрозуміти ідеї чи особисту філософію? 

Мені пощастило всього декілька разів чути наживо, як Олег читає вірші, навіть не власні, а свого друга — Грицька Чубая. Тільки двічі перетнутися з ним, зблизька спостерігати за жестами, чути інтонації у голосі, як приязно і зі щирою зацікавленістю розпитує він у молодих людей про щось довколалітературне. Востаннє це було на Майдані Незалежності у Києві. Мабуть, саме тоді було записане відео, де він читає свою «Пісню 551», а на фоні чутно виступ Dakh Daughters. 

Цього стало достатньо, щоб бути водночас інфікованим й вакцинованим його безпосереднім сяйвом, зрештою усвідомити бажання познайомити з поезією і текстами Лишеги якомога більше людей. 

«Маршрут Олега Лишеги» — художньо-дослідницький проєкт, в якому поєднали бажання візуально поміркувати над поезією Лишеги, над чим попрацювала ілюстраторка Анастасія Мамонова, але також частиною проєкту є журналістська розвідка, яку провели учасник і учасниці другої резиденції. Спілкуючись з сучасниками поета, з людьми які знали його і готові були поділитися думками про спільне в минулому, їм вдалося зібрати своєрідний альбом спогадів про Лишегу та Івано-Франківськ.  

Це проєкт, через який хочемо познайомити якомога більше людей з поезією і пам’яттю про Олега Лишегу. Свідомі того, що постери — нетривкі, їхню тимчасовість засвідчать сезонність і погодні умови, а ще — взаємодія з людьми. Натомість карта, створена онлайн, існуватиме довго, стане в пригоді як випадковим подорожнім, так і людям, які свідомо захочуть прогулятися кожною з локацій в Івано-Франківську. 

Кожній і кожному, хто шукатиме тут пам’яті про поета, гулятиме містом, користуючись картою, радимо уявити собі, що вам таки випала нагода знайомства з Лишегою. Година часу, впродовж якої почуєте його голос, познайомитесь з місцями й людьми, які були важливими для поета: до кого і заради чого знову приїздив у Франківськ (і таким чином став частиною його історій). 

Тарас Малий — культурний менеджер, куратор «Літературної резиденції імені Олега Лишеги».

Зупинка №1

Лишега на фестивалі «Покрова» ім. Мельничука
Обласна філармонія, вул. Леся Курбаса, 3

Восени жовтіє листя — і водночас відбувається фестиваль імені Мельничука. І на цей фестиваль до Івано-Франківська приїжджає Олег Лишега. Лишега був одним з головних учасників «Покрови», його символів. Його присутність впливала на дух події. До того ж Олег і сам перетинався з Тарасом Мельничуком. Цікава деталь — обидва носили бороди, тож візуальні асоціації доповнювали антураж подій.

У 2012 році Олег Лишега став лауреатом фестивалю «Покрова», отримав нашого «Оскара» — сирного коника з села Брустури «за високоестетичну поетичну творчість і відданість фестивалю». Саме відданість є ключовою — адже фестиваль був створений, щоб популяризувати поезію Тараса Мельничука. Я вирішив, що буде цікаво, коли різні автори ще у біографіях писатимуть, що вони лауреати фестивалю імені Тараса Мельничука.

Зі спогадів Василя Карп’юка

Зупинка №2

Лишега говорить про джаз і читає вірші Грицька Чубая
Колишнє приміщення АРТ-Клубу «Химера», вулиця Чорновола, 23

Перша подія з Лишегою відбулася у кафе «Химера». Свого часу це був сильний мистецький об’єкт у місті, там відбувалося багато виставок та літературних зустрічей. Олег практично весь час розповідав щось. Його було цікаво слухати, тож я записував ці розповіді на диктофон. 

Зі спогадів Василя Карп’юка

Уже після публікації книжок, участі у фестивалях, і візиту в Америку в Олега з’явилася якась така жага говорити, бо перед тим він був дуже відділений… Було таке кафе «Химера» на Чорновола, і Олег там виступав. Він вперше проявив себе як доволі експансивний і агресивний декламатор-перформер. Часто таке було, що він читав не своє, а Франка, Вінграновського, Чубая, — входив у певний транс, був готовий до шаманського танцю.

Зі спогадів Тараса Прохаська

Зупинка №3

Лишега співає пісень
Готель «Брістоль», вул. Лесі Українки, 4

Поки фестиваль тривав, Олег проводив багато часу в Івано-Франківську. Коли фестивальні події закінчувалися, публіка та більшість учасників розходилася спати — то решта збиралася у готелі на вулиці Лесі Українки, ви побачите його зліва, якщо стоїте спиною до памʼятника «Руській трійці». Там ми співали пісень — про Довбуша та й багато інших. Часом Олег виконував фрагменти з Чеслава Нємена, польського співака 80-х, якого, певно, чув у молодості по радіо.

Зупинка №4

В гості до Лишеги
Пасаж Гартенберг, вулиця Сотника Мартинця

«Під горіхами» — це була така відкрита кав’ярня коло теперішнього Пасажу. То уже був занепадницький період. Перед Першою світовою війною Пасаж був люксусовим, про нього писав Вальтер Беньямін у своїх дослідженнях, але у Першу світову війну його завалила російська артилерія і тих будинків не відновили. Натомість намурували новий пасаж і накрили його шклом. Потім його почав потрохи освоювати бізнес, і місце знов ожило. 

Збоку між Пасажем і тодішнім Медичним інститутом був посаджений ряд горіхів. І там якийсь дрібний підприємець поставив маленьку будку, в якій варив каву. І там, власне, від 1992 року постійно кипіло редакційне і богемне життя. Туди час від часу приходив Ярослав Довган, який знав голову області Миколу Яковину. 

І от він якось запропонував попросити у нього транспорт, щоб поїхати до Лишеги. Ми тоді вирушили великим товариством, а потім почали туди їздити вже без тієї машини. 

Зі спогадів Тараса Прохаська

Славко Довган вирішив нас познайомити з Лишегою. Запакував нас у машинку, такий закритий «пиріжок» з будкою, — він її десь знайшов. У нього була така звичка злапати будь-кого, креативу вистачало на це. Він нас усіх туди запакував — був, здається Іздрик, Андрухович, я, ще хтось, не пам’ятаю точно, здається, Тарас був. І ми там сиділи на підлозі всі в темноті, і та вся «карета» відвезла нас в Тисменицю.

І відкрилися ці двері задні у світ, світло появилося — і ми побачили чоловіка, який сидить в закочених штанях по коліна, голий до пояса, бородатий, худий, як Ісус Христос, і шось там руками робить. Довган, який сидів у кабіні, він засміявся, показав, каже: «О, знайомтеся, це — Олег Лишега! Він ловить рибу руками!». Отак і познайомилися.

Потім купу разів зустрічалися. Я мав щастя, незаслужене абсолютно, вважаю, бо Бог дав чуття поезії — і ти не можеш його нікуди подіти. Є з собою і все, це ж не заслуга людини, коли ти розумієш поезію, відчуваєш її. І тому мені було дуже легко з ним говорити. Весь час було просто дуже легко говорити. Така кундерівська «нестерпна легкість буття» — вона дуже приємна. 

Зі спогадів Івана Ципердюка

Зупинка №5

Художні майстерні Володимира Гуменного і Василя Вільшука
Приміщення Спілки художників України, вулиця Незалежності, 53

Володимир Гуменний був його основним другом. Тобто Франківськ у нього був пов’язаний з Гуменним. Дуже майстерний художник і графік.

У Будинку художників, який від кінця 1960-х років на вулиці Незалежності, роздали майстерні. І Гуменний теж там отримав. Інша його майстерня була на вулиці Сніжній, у районі теперішньої вулиці Матейка, у забудові 1930-х років. Лишега зависав у Гуменного. Той дуже, дуже моцно пив, Лишега так не міг. 

От крім нього, не знаю якихось таких спеціальних колєґ. Олег з багатьма знався, з багатьма говорив, але щоб, як писав Шевченко, кинути якір, то це був Гуменний.

Олег часто приходив до мене додому, коли вже пізніше не було цих барів. Він міг багато годин сидіти, щось говорити, попивати, їсти. Йому було дуже важливо мати час на неквапливу розмову. 

Він дуже поважав те, що в мене малі діти, і розумів, що я не можу цілковито відволіктися від них, але волів, щоб вони кудись пішли погуляти, бо йому важливо було, щоб бесіда була повноцінною і не перерваною, не фрагментарною.

Зі спогадів Тараса Прохаська

Унизу є виставковий зал Спілки, а на поверхах було чимало майстерень. Можна було зайти до Вільшука, а далі потрапити коридором ще до когось, а потім піднятися поверхом ще інших. Але майстерня Вільшука була однією з наших точок.

Майстерня за тих часів була найбільш відповідним місцем для зустрічі. Василь Вільшук — один з творців нашого великого театру, виконував керамічну, скульптурну частину інтерʼєру. Дуже своєрідний тип, вкрай філософського складу. Вони з Лишегою, звичайно, дуже непогано порозумілися, зійшлися.

Зі спогадів Юрія Андруховича

Зупинка №6

Кафе «Блюз»
Чекаючи на Прохаська або коротка історія барів Франківська.

У 1995-1996 роках я працював у Пасажі всередині. Там був філіал знаменитого закладу «Снік». Там було місце, куди приходила найголовніша франківська патріотична бригада бандитів. Вони там щодня сиділи, пили каву, чекали на якісь вказівки, а їхні лідери робили переговори. Вряди-годи туди приходив Олег, всідався на кріселко і сидів цілий день. Туди до нього приходили різні художники і письменники.

А потім з 1996-го я вже працював у «Блюзі», це було недалеко, якихось 100 метрів звідти, коло катедри, і він також туди приходив. Вулиця, напевно, Лесі Українки, 6. Це приміщення дотепер є, але там продають якесь взуття і модельний одяг.

«Блюз» — це вже було не бандитське, а музично-артистично-студентське кафе. Олег також туди приходив, сидів і чекав, коли закінчиться мій робочий день.

Там відбулася зустріч Лишеги з Марком Андрейчиком, описана у книзі спогадів про Олега.

Зі спогадів Тараса Прохаська

Зупинка №7

Знайомство з Франківськом через мистецтво
Дитяча художня школа, Павлика, 17

Найперше — це те, як Лишега познайомився з Франківськом. Він ходив тут у художню школу, тому я раджу піти туди — на вулицю Павлика. Вони там навіть мають його роботи. Його ж мистецьке зростання без Франківська просто неможливе, тож починати треба звідти. Була навіть виставка на вулиці Чорновола — там я бачив ці роботи.

За різними свідченнями сучасників Лишеги, художня школа декілька разів переїздила. От холєра, це для мене є загадкою дотепер. Можливо, вона була на вулиці Сірика.

Він мені розказував, що часом добирався мало не пішки з Тисмениці в ту художню школу. Але вона була у кількох місцях. Спочатку в колишньому Будинку піонерів, потім перенеслася на Сірика. Там зберігаються дотепер якісь дипломні чи залікові роботи молодого Олега Лишеги.

Зі спогадів Василя Іваночка і Тараса Прохаська

Зупинка №8

Книжка для Лишеги – хатка для хрона
Книгарня видавництва ​​«Лілея-НВ», Незалежності, 18

Коли я познайомився з Лишегою, дуже хотів зробити йому книжку. Намагався запалити його цією ідеєю, та на неї він не дуже реагував — не вівся. Ми два місяці з Прохаськом їздили щотижня до Лишеги. Я купляв пляшку коньяку й закуски, ми їхали до Лишеги й розкручували його. «Книжку? — питав він. — Це як хатка для хрона?». Якось так він реагував. Але мені сподобалися його тексти, і я казав, що зі шкіри вилізу, але зроблю все так, як він хоче. Так і вийшла «Снігові і вогню». 

Лишега сказав, який має бути папір, яка обкладинка, — матерію для неї ми притягнули з Польщі. Я зверстав, а він каже: «Що ти? Не можна отак просто якимось шрифтом заголовки робити». Усі малюнки мали бути виконані в певному стилі. Тож він шукав матеріали, бігав, памʼятаю, якимись горищами, стайнями, вулицями, шукав дошки, сам ті дошки випилював, обробляв, ґрунтував їх по-своєму. Це все робив він у своїй хаті в Тисмениці. Усі ілюстрації, зрештою, він підготував сам. Я думав, що ми книжку на одному диханні зробимо — за пару тижнів — насправді ми десь рік її робили. Але коли нарешті завершили, то він був дуже втішений.

Франківська презентація відбулась у «Петерсі», на куті вулиць Січових Стрільців та Чорновола. Оце була хохма. Презентацію мав вести Прохасько.

Я чекаю на пʼяту годину, дивлюся на годинник — Лишега вже мав би бути. А знаючи Лишегу, вже думаю — щось не те. Народу ще стільки зібралося — нема де сісти. Кажу Прохаську: «Забавляй публіку, як хочеш, розказуй, що хочеш. А я — в Тисменицю». Поїхав, бо точно Лишега щось вчудив.

Приїжджаю до Лишеги. А в нього там попід хатою тече річка Ворона. І він собі там в ній плаває. Я кажу: «Олег! Ти що, здурів?! Лізь у машину!». Ледь не копняками вдалося мені його витягти з тієї річки, запхав його в машину, привіз. Не знаю, що там Прохасько розповідав про Лишегу, але тривало це фактично годину. «А от і сам Лишега!», — сказав він, коли ми нарешті зайшли.

Зі спогадів Василя Іваночка

Над дослідженням працювали: Аріна Кравченко, Марія Ложко, Ольга Свиріпа, Лесь Белей, а також куратор резиденції — Тарас Малий. Фото надані Дарією Ткач та Іваном Постоловським.