Говорячи про жінок періоду, коли творився Станіславський феномен, неможливо не згадати про Олену Рубановську — артдиректорку перших «Четвергів», а саме 1(3), 4 і 5 номеру, дизайнерку книг, ілюстраторку, видавчиню. Вона належала до тих, хто творив Станіславський феномен, але, на жаль, 3 вересня 2023 року померла від хвороби.
Ця серія інтерв’ю, друга його частина, — спроба дізнатися про неї через призму інших, спогади тих, з ким вона працювала та близько дружила.
Марія Микицей — письменниця, подруга Олени
Чи ви пам’ятаєте, як познайомились з Оленою?
Не пам’ятаю, як і хто нас познайомив. Але пригадую, коли Лєну побачила вперше, це було тут, на початку Сотки. В неї було медове волосся і дуже модельна стрижка, у Франківську я ні в кого схожої не бачила. Спочатку зауважила цю стрижку. А потім виявилось, що Лєна макетує «Четвер», от буквально в тій будові, що я [працювала], тільки в протилежному крилі.
Ви працювали поруч?
Так, але ми за роботою не бачились. А потім почали зустрічатись на виставках чи акціях і хтось нас познайомив. Так тривало десятиліттями.
Ще у нас було товариство дівчат, коли ми самі собою зустрічалися в тіснішому колі. І ще час від часу зустрічалися вдвох, тільки вдвох. Ми йшли на каву, говорили про життя, могли сидіти годинами. Це були такі душевні розмови. Хоча спілкувалися про чоловіків, любов, творчі плани, але це все було наповнене особливим змістом.
Рубановська сама собою була завжди усміхнена. Очевидно, в неї були різні моменти в житті, але бачила її тільки такою. Вона була навіть не душею товариства, це просто якесь сяйво… сяйво товариства. Вона собою все освітлювала.
В нас з Оленою була спільна подруга Еріка, і в неї в Тязеві був смородиновий сад. Вона нас запрошувала щороку збирати смородину зі своїми відерками. Ми їздили два роки поспіль з дівчатами. Пам’ятаю, що ми з Лєною обдирали один кущик, сиділи по різні боки, і вона розповідала мені про фільм, де батько з сином потрапили в концтабір і батько говорить та робить все так, наче це просто гра і вона закінчиться (фільм «Життя прекрасне» (1997) — прим. ред.). Ми розмірковували, що це навіть щось вище за батьківство і чи є такі чоловіки в житті.
Ви сказали, що Олена була багатогранною особистістю?
Так, але мене вражало не це. Більше мене зачаровувало, як вона з цими талантами дає раду.
В неї все було або послідовно, або паралельно, але якось так сконструйовано, що ці таланти не вступали в суперечності й мирно в ній уживалися. Бо тут іноді з одним талантом не можеш розгребтися і притулити його в правильне місце. А в Лєнки цього конфлікту не було.
Вона була перфекціоністкою абсолютною, вміла все гармонійно поєднувати.
І, звичайно, дизайн книг. Її дипломна робота «Сорока-білобока» — неймовірно гарна книжечка. Потім в неї вийшов альбом «Світ тварин Анни». Крім того всього, в «Лілеї-НВ» вона була дизайнеркою моєї першої книжки «Саламандра». Взагалі вона всім нашим подругам книжки оформляла.
Це був дійсно багатогранний талант, цим можна захоплюватися і треба було захоплюватися.
Фото: Ольга Кукула
Чи пам’ятаєте, якою була ваша співпраця, коли Олена робила вам дизайн книжки? Чи ви втручалися?
Ні, бо це справи видавництва. Не знала, якою буде обкладинка, але якщо за це бралась Олена, — все буде прекрасно. Це була її робота, ідея, натхнення, не було сенсу втручатися зі своїм баченням. Творчий процес має бути чистим, без різних зовнішніх впливів. Я у своїй творчості цього не люблю і, напевне, ніхто не любить.
Кому ще Олена робила дизайн книг?
Галині Петросаняк. Анці Середі. І Наталі Асатурян, до її поетичної книжки «Жменька світу» з Наталиних рисунків. Фактично — всім.
Олена мала ще своє видавництво «Кашалот», в мене є дві його книжечки для малят, просто шедеври. Зараз таке ніхто не робить і, очевидно, й не буде робити. Лєна трохи розповідала, чого їй кожна книжечка коштує. Вона особисто за всім стежила, контролювала весь процес, казала, що інколи й ночувала в друкарні. Лєна за все відповідала і врешті була задоволена результатом. А також всі мами з малятами. Сюжети книжечок були різні: в одній було віконечко, яке відчинялося і зачинялося, в іншій — капчики зі шнурівочками, щоб малята вчилися зашнуровувати. На той час це було відкриттям.
Після закриття видавництва Олена поїхала в Італію. Навіть коли вона жила на дві країни, все одно працювала з «Лілеєю-НВ». В Італії було інше життя, там вона не могла реалізувати себе як ілюстраторка книжок, але знайшла себе в прикрасах.
Зрештою браслет, що на моїй руці, — хоч це не її робота, але десь років десять тому Олена подарувала його мені на день народження. Він настільки мій за кольором і формою, що я над ним так трушуся, найбільше боюсь його загубити. Це для мене була б трагедія, бо це також постійна згадка про Лєнку.
Якою Олена була?
Світла, усміхнена, позитивна. В нас були спільні фундаментальні погляди на життя і це об’єднувало.
Чи знаєте ви якими проєктами Олена особливо пишалася?
Не пам’ятаю, який це був рік, Василь Іваночко видав касету Андруховича.
Це чотири книжки [насправді шість], в мене вона є, там ще буква «а» на форзаці
Так, це її ідея, думаю, що вона цим пишалася. Очевидно, ще були книги, але це те, що знаю.
Чи пам’ятаєте останні розмови?
Остання розмова була у 2021, я робила з нею інтерв’ю для «Галицького кореспондента».
Ми випадково зустрілися, я забігла в кав’ярню, Лєна пила каву. Ми сіли, почали говорити, і я запропонувала їй зробити інтерв’ю. Пішли до неї додому, Лєнка мене пригощала різними тістечками, сиділи й говорили.
Це була весна, в неї на балконі було гніздо й Лєнка чекала, коли туди вже пташки прилетять і оселяться. А востаннє бачилися в січні 2023 року, проводжали зимові свята. Багато сміялися і колядували.
Анна Кирпан казала: «Якщо одним словом описати Олену, то це про легкість». Ви кажете про сонячність — і це все дуже схожі характеристики.
Її медове волосся підсилювало внутрішнє світло, яке струменіло з неї. Це все було дуже добре продумано в Бога.
Про людей треба писати, бо навчена гірким досвідом, що все так раптово може закінчитись і потім буде сумління гризти, що могла зробити, але вже не зробиш. Про талановитих, гарних, розумних має знати більше людей, надихатися ними й брати приклад, бо такі люди, як Лєна, просто прикрашають життя собою. Ми якось про це не думаємо і не цінуємо, але без таких людей була б суцільна нудьга й суцільна сірість.
***
Галина Петросаняк — письменниця, подруга Олени
В одному з літературних листів Аня Кирпан писала про Ел. Ці листи опубліковані в збірці HOMO VIATOR, що вийшла 1997 року, але написані були раніше, на початку 1990-х. Пам’ятаю, читала цей лист і він мені дуже сподобався. Зокрема, образ Ел: вишуканий, загадковий, таємниче ім’я. За ним ховалася Олена Рубановська. Ми її називали Лєна, її так називали вдома.
В першій половині 1990-х зустрічалася з нею на мистецьких тусівках, бачила в товаристві відомих франківських літераторів, але близько знайомі не були. Вона залишалася на відстані.
Ви пам’ятаєте, яке Олена на вас справила враження? Перше знайомство або до знайомства?
Вона була дуже урбаністичною, з аурою вишуканої панянки. Олена завжди була дуже елегантною, вона зважала на це, прагнула виглядати бездоганно. Це мені дуже імпонувало.
На початку 1990-х я познайомилась з молодими музикантами — гуртом RARA AVIS. Це були мої знайомі — Андрій Бак, Володя Бандрівський. Вони співали мої тексти. Олена теж до них приєдналася. Думаю, це було не пізніше 1994 року, навесні. Ми недавно розмовляли з Андрієм Баком, лідером та засновником гурту, який зараз живе в Штутгарті. Андрій казав, Олена експериментувала з різними звуками, грала на сопілці, пробувала співати кельтські мотиви. Їй це подобалося.
Я іноді приходила на репетиції RARA AVIS, Андрій тоді вчився в університеті на першому курсі, а я працювала на кафедрі лаборанткою. Пам’ятаю, вони не мали де проводити репетиції та вирішили прийти після обіду в одну з аудиторій, де стояло фортепіано. Ніхто, звісно, ні в кого не питав дозволу. Десь ближче до вечора, коли вже нікого не було, вони почали грати, співати. Раптом на порозі з’являється ректор вишу: «Що це таке? Ви хто такі?». Я вся похолола: Боже мій, який жах, ми без дозволу. А Лєна до нього: «А ви хто такий?». (сміється). Тоді її внутрішня свобода та невимушеність справили на мене враження.
Олена любила лемківські пісні. Пам’ятаю, як вона співала ритуальні пісні нареченої:
«Ой, чого ж ти дівчинонько не тужиш,
що вже більше дівчиною не будеш».
Лєна була артистичною, дуже мистецькою у всьому. Вона шукала в кожному виді мистецтва власний стиль: в музиці, фотографії. Олена вже тоді багато фотографувала на плівку, робила дизайн «Четверга». Вона була однією з перших, хто навчився це робити з допомогою комп’ютера. На початку 1990-х тут цього ніхто не робив.
Фото: Тарас Майстришин
Не можу пригадати миті, коли ми познайомились. Можливо, й не було офіційного знайомства, щоб ми відрекомендовувалися одна одній, але пригадую один момент: це було на вулиці біля пошти й тодішнього переговорного пункту. Вона стояла дуже гарно одягнена, з зачіскою каре, і я бачила в ній якусь нетутешність, щось особливе.
Олена приваблювала багатьох, у неї була особлива аура. Вона з’явилась потім в одному з моїх ранніх віршів, написаному 1994 року.
«Життя цього міста у вересні складають фрагменти нірван
його найшляхетніших мешканців. Особливо ти любиш ранки,
коли граційно тримаючи кошик, перетинає майдан
жінка з медвяним відтінком волосся й ім’ям спартанки…»
Йдучи по покупки, вона брала з собою кошик. Були деталі, якими вона чарувала, виділялася.
Почався період зближення. 1996 року вийшла моя збірка, Андрухович написав до неї післямову і для книги потрібно було фото. Ми з Оленкою пішли робити фотосесію. Вона мене фотографувала на тому місці, де зараз висить портрет Кобринської біля книгарні (вулиця Івана Труша — прим. ред.). Олена захоплювалась фотографією і робила це також мистецьки. Мені дуже подобалась та моя фотографія.
Фото: Ольга Кукула
Було наближення й віддалення. Я їхала кудись і поверталася. Думаю, ми впливали одна на одну: вона надихалась моїми ідеями, а я, відповідно, тим, що робила вона. Вкінці 1990-х я працювала в Чехії й перед поверненням зібрала всі свої речі, які мені мали привезти пізніше. Це був гарний одяг та інші дрібниці. Та валіза пропала, про що я дуже шкодувала, бо речі купувала в Австрії. І коли розповіла про це Олені, бо любила пожалітися (вона, до речі, ніколи не жалілася), Лєна подарувала мені кілька речей зі свого гардероба. Я потім їх довго носила. Вона вміла легко і непомітно робити приємно людям. Відтоді ми з нею зійшлися ще ближче. Коли я виходила заміж у 2000 році, вона була моєю дружкою.
У 2001 році був ще один семінар у Варшаві, на який ми поїхали разом. Це був семінар сучасного мистецтва, на якому було багато українських літераторів, митців. Олена в той час захоплювалась театром, подружилася з акторами і режисерами театру Курбаса у Львові. Її проєкт «Світ тварин Анни» мав театральні елементи.
Фото: Ольга Кукула
Я потоваришувала з родиною Лєни, з її мамою і братом, мною переймалися, дуже допомагали. В цей час Олена не покидала фотографію: купила старий «Зеніт», намагалася експериментувати, зробила перші фотографії мого сина.
На початку 2000-х в ній особливо проявилась тяга до духовного.
Олена була дуже делікатна, дискретна. Не говорила про себе й в багатьох речах уникала публічності. Це для мене також ознака дуже шляхетної душі.
Вона любила братися за щось нове, не боялася. Вона була бездоганною у всьому і все, за що бралася, намагалася робити з максимальною віддачею.
У 2008 році Лєна поїхала в Італію й одружилася. Але завжди писала нам, зв’язок не перервався. Вона розповідала про своє нове оточення, про місто, де жила. Розповідала з гумором, підписувала іноді листи: «Лєнка в екзилі».
«Знаєш, яка тут в мене улюблена українська книжка? — писала вона. — “Спокуса говорити”. Шкода, що мало».
«Спокуса говорити» — це моя збірка, яка вийшла 2008 року в «Лілеї-НВ». Лєна робила її дизайн. Вона використала серію фотографій «Розмова з Еженом Йонеско». Олена фотографувала когось зі своїх знайомих акторів з львівського театру. Все, що вона оформляла, зі смаком зроблено.
Фото: Галина Петросаняк
«Виявилося, що місто повне кафе, квітів, плетених стільців, великих смугастих парасольок. Узбережжя теж “розквітло” парасольками, дуже гарних “морських” кольорів, шезлонгами, дитячими майданчиками. З’явилися люди, діти, рух. Мені це подобається». І далі вона писала: «Мені бракує мого франківського оточення: тебе, Ані, моїх подруг з церкви…».
Це було її постійним лейтмотивом, коли ми тут зустрічались: Аня, я, Марія, Наталя Асатурян. Ми десь виставляли фото у фейсбуці, і Олена писала: «Я б з великим бажанням теж до вас приєдналася». Вона завжди наполягала на тім, що належить до нас.
Фото: Юрій Рильчук, підпис Галини Петросаняк
Є одне відео в ютубі, де Олена читає 23 Псалом.
Анна Кирпан казала, що ви були з нею в її останній день…
Так, якраз рік тому, 3 вересня. Я не збиралася в цей час їхати до Франківська, планувала поїздку в листопаді, а потім щось мене перемкнуло. Раптом ухвалила рішення. Коли приїхала, на третій-четвертий день довідалася про її хворобу. Написала їй повідомлення, вона відповіла, що рада буде зустрітися. У мене була надія, що вона вибереться…
Так, я сиділа з нею, вона померла у моїй присутності. Думаю, що це не випадково. Мені пізніше одна людина сказала, що Олена зробила мені такий подарунок.
Для мене це великою мірою свідчення, що ми не минаємо, якщо минає наше земне життя. Не можу уявити, що все, чим Оленка була, раптом зникло. Таких нелогічних речей не мало б ставатися. Кожна людина занадто цінна, щоб просто отак пропасти зі смертю. З одного боку, мені сумно, а з іншого — глибокого спокою додає, що ми не знаємо і не можемо знати багатьох речей.
Нам треба сміливіше вірити, бо віра в нашому суспільстві має погану славу, особливо зараз, в «просунутому» суспільстві. Це називається «магічним мисленням» і викликає скепсис в багатьох людей, які вважають себе сильними й розумними. А проте віра — це такий феномен, на який треба зважитись і розуміти, що наш розум не здатний осягнути природи речей.
Головне фото: Ольга Кукула
