Говорячи про жінок періоду, коли творився Станіславський феномен, неможливо не згадати про Олену Рубановську — артдиректорку перших «Четвергів», а саме 1(3), 4 і 5 номеру, дизайнерку книг, ілюстраторку, видавчиню. Вона належала до тих, хто творив Станіславський феномен, але, на жаль, 3 вересня 2023 року померла від хвороби.
Ця серія інтерв’ю — спроба дізнатися про неї через призму інших, спогади тих, з ким вона працювала та близько дружила.
Лєна РУБАНОВСЬКА, художник, автор дивовижних дитячих книжок, де за філігранною стилістикою казкового мікрокосму вгадувалося знання чогось потаємного, якийсь споконвічний, ненабутий, вроджений досвід.
Юрій Іздрик «Станіславів: туга за несправжнім»
Анна Кирпан — письменниця, художниця, працювала у видавництві «Кашалот», заснованому Оленою.
Нема вже як з нею поговорити. Але Олена дала багато інтерв’ю, вони існують та є у відкритому доступі в інтернеті. Вона не була дуже публічною людиною, але була комунікабельною і відкритою.
Людська пам’ять має таку властивість: чим далі щось відходить, тим менш виразно це пам’ятаємо, тому потрібно фіксувати якомога швидше.
Справді, є інтерв’ю з Оленою, але до виставки, яка готується у видавництві «Лілея-НВ», хочу почути спогади інших людей, зокрема і вас, бо ви були знайомі, працювали разом. Хочу сфокусуватися на тому, яка вона була, — через призму друзів. У своєму інтерв’ю ви вже розповідали, як з нею зустрілися і познайомилися, але тут прошу, щоб пригадали детальніше.
Я вже казала в попередньому інтерв’ю: для нашого гуртування на початку 1990-х років було характерно, що зійшлися люди, які мали більше, ніж один талант, — різні здібності, зацікавлення і таким чином творилися множини, що перетиналися. І у Лєни — я буду казати «Лєни», бо я так її називала, — це також характерна риса. Вона поєднувала дуже різні зацікавлення. Вчилася в музичній школі, потім в художній, важливе місце в її житті займала музика, а особливо спів. Олену цікавив танець у глибшому розумінні цього слова: як мова тіла, як хореографія. Ще одна велика любов — театр. Вона любила його як глядачка, і пробувала себе в театрі зсередини. Лєна в юності писала вірші, але тільки для себе. Мабуть, вона потім не продовжувала, але знаю: був період, що писала. Любов Олени до літератури в широкому розумінні цього слова, до читання, зіграла роль, коли вона вступила на спеціальність, пов’язану з оформленням книжки. І зрештою стала ілюстраторкою, дизайнеркою книги. Були й інші захоплення. Лєна любила шити, робити різний дизайн, створювати біжутерію. Маємо справу з людиною, що цікавилась різними сферами й себе вільно почувала в них. І хоча ми були добре знайомі, але не раз я дивувалася з цього.
Ви з нею познайомились у художній школі?
Коли ми познайомилися, я була в останньому класі художньої школи. В нашій групі всім було цікаво: прийшли дві дівчинки, на два роки старші за нас, малюють поруч і готуються вступати в інститут. Ми за ними спостерігали, як молодші дивляться на старших, — з цікавістю і повагою. То були Лєна й Ася — дві тоненькі, стрункі дівчинки. Власне, Асю я більше не бачила, а Лєну потім зустрічала час від часу, бо вчилися в сусідніх школах на вулиці Франка. Лєна вступила на художньо-графічний факультет у педінститут в Івано-Франківську, провчилась два курси й перевелася до Львова в Український поліграфічний інститут імені Івана Федорова. Коли я згодом також вчилася у Львові, то ми часом зустрічалися на виставках, приходила до неї в гуртожиток.
Тут, на худграфі, все було ширше закроєне: багато предметів, а в художньому руслі — освоєння різних технік, матеріалів, навчання як станкового, так і декоративно-ужиткового мистецтва. Навчання в поліграфічному — з 1994 року той заклад називається Українська академія друкарства — було інакшим, то був вужчий профіль, виховували дійсно художників книги. Викладачі були досить професійними: вони робили акцент на тому, як художник разом з автором має співтворити книгу. Це була добра школа, студентам давали змогу спробувати все: різні графічні техніки, колаж, фотографію.
Але до останнього курсу вони вчилися без комп’ютера — зрештою, в 1990 році комп’ютери тільки-но починати з’являтися в реальному житті. Лише наприкінці навчання студенти дізналися, що на комп’ютері можна робити чимало з того, що вони робили вручну: верстати, макетувати й багато іншого. Дуже вчасно Олена освоїла комп’ютер, і це зіграло велику роль, бо скоро їй довелося створювати дизайн «Четверга».
Я з нею ближче зійшлася, коли Лєна була студенткою (я вступила в інститут у 1989 році, а вона закінчила у 1990), а ще більше, коли йшла праця над журналом «Четвер». Не знаю, як ми всі зустрілися, хто кого і коли привів, хто з ким раніше знався, але, власне, зійшлися всі ті, хто потрібен. Була команда, що працювала над кожним номером, і Лєна належала до неї. Олена робила дизайн та верстку, і всім дуже підходило те, що вона робила. Нам хотілося робити щось трохи подібне на самвидавівське, щоб навіть візуально це було не офіційне видання, а демократичне, свобідне, нове.
Те, що Олена робила дизайн, — це одне, але також вона брала участь у всіх зустрічах, обговореннях і презентаціях. Це не було суто «оце наш дизайнер». Пам’ятаю дуже добре, як в Києві в Будинку актора Олена співала та імпровізувала на сцені.
Чи Олена і далі була дизайнеркою в журналі «Четвер»?
Часи змінилися, з’явилося багато людей, які вже навчилися верстати, макетувати на комп’ютері, тому не треба було співпрацювати саме з Оленою. До речі, сьогодні багато людей вважають себе дизайнерами у поліграфії, але вони просто вміють користуватись певною програмою, та не мають смаку, відповідної освіти та знань. А Лєна була справжньою дизайнеркою.
Фото: Тарас Майстришин
Якою вона була як людина, як подруга?
У нас були товариські стосунки. Звичайно, нас поєднувало, що подібним займаємось в житті, схожі цінності, одне коло знайомих.
Але настав момент нашої співпраці — і тоді вже ми працювали не як приятельки, а як колеги. Спочатку обговорили, що окремо будемо товаришувати, а окремо робити роботу, щоб не перетиналися товариські та робочі стосунки. Це була ініціатива Лєни — встановити певні правила, щоб ми не сварились ніколи, і це було мудре рішення. Оскільки Лєна була моєю начальницею, я ухвалила рішення, що за нею завжди буде останнє слово в суперечках. А суперечки під час роботи виникали часто.
Це про дитяче видавництво «Кашалот»?
Так, і ми на тому погодились, що в нас відокремлені робота і товариське спілкування. На мою думку, Олена мала якщо не підприємницький хист, то принаймні таке мислення, такий підхід. Вона вміла будувати коректні стосунки з клієнтами, замовниками, колегами. Тому потім, коли ми співпрацювали, вже не виникало жодних проблем. А співпрацювали як? На книжечках написано, що Олена Рубановська робила ілюстрації, а Анна Кирпан — текст. Це вказано неправильно, але ж треба було щось написати. То не так виглядало. Ідея видавництва була Лєнина. Ми разом розробляли ідею кожної книжки, писали текст, вигадували, що де має бути зображено, які будуть інтерактивні елементи, потім Лєна малювала і розробляла конструкцію.
Бо це м’які книжечки для дітей?
Так, і вона шила перший екземпляр. Потім малюнки виводила на плівки, з них друкували на тканині. Разом ми співпрацювали на відтинку розробки ідеї, коли вирішували, як конкретно це буде виглядати.
Це — маленькі книжечки з тканини з поролоном всередині. Проблема була, як вмістити в шість-вісім сторінок багато всього, щоб був сенс і водночас щоб це було максимально безпечно для маленької дитини.
Як Олені прийшла ідея зробити видавництво?
Олена завжди тяжіла до дитячої книги, вона робила дитячу книгу як дипломну роботу. Її, зокрема, цікавили книжки для найменших, які виготовляються не з паперу, а, скажімо, з тканини, дерева, целулоїду тощо. Лєна бачила, що в Україні це незаповнена ніша, і вона дуже хотіла це робити. Отже, треба було систематично працювати з видавництвом або самому його створювати. Але співпраці не вийшло, і Лєна створила «Кашалот». Це не було випадковістю. Перш ніж за це взятися, вона привезла багато каталогів видавництв і ми передивились, що є у світі такого типу та проаналізували.
Для Лєни було принципово, що ми робимо книжечки саме для українських дітей і не копіюємо закордонні зразки. Не йдеться про хлопчиків і дівчаток у вишиванках, але, наприклад, є бабуся, в якої коник є, і корівка, і свинка — це не американська бабуся.
Фото: Ольга Кукула
Дуже підсобив у відкритті видавництва молодший брат Олени Кирило Рубановський, він юрист і допомагав з юридичного боку. Відкрити видавництво книжок з тканини було непросто, бо до того не було такого прецеденту в Україні. Олена перша це робила і ніхто не знав, як це має класифікуватися: дитячі товари чи поліграфічна продукція? Де, зрештою, це має продаватися: у книгарнях чи магазинах іграшок?
«Кашалот», можливо, існував би дотепер, але у 2008 році почалась економічна криза. Це вплинуло на собівартість книжки: вона різко зросла, а особливо зросла вартість імпортної, нешкідливої для немовлят, фарби. Лєна шкодувала, що поступово не підіймала вартість книжок, може, тоді б видавництво цю кризу пережило. Хоч ми шукали різні шляхи виходу з ситуації, зрештою зробили книжки меншого розміру, але все ж, на жаль, таки довелося закрити видавництво. Також був задум, щоб продавати книжки в інших країнах, бо Лєна шукала спосіб, як коштом експорту робити щось тут далі. Але це не вдалося.
У той час Лєна познайомилася з чоловіком з Італії, між ними зав’язалися теплі стосунки, і вони вирішили, що будуть разом.
І вона поїхала в Італію.
Мені було трохи жаль, бо знала: якщо не будемо в одному місті, вже не буде того спілкування, що раніше. Також мені було жаль, що не вийшло з видавництвом, бо бачила, що й Олена в цьому себе реалізує, і людям подобається те, що вона робить, і це має добрий відгук. Та і задумів було дуже багато.
М’які книжечки не могли бути дешевими апріорі. Вони робилися так: кроїлися рулони задрукованої тканини, швачки зшивали сторінки, пришивали деталі, вкладали всередину поролон. Олена дуже строго контролювала якість друку і пошиття, зрештою, вона завжди у всьому обирала високу якість. Коли вона поїхала до Італії, була така думка, що Олена буде там, а я тут — і ми будемо співпрацювати й далі робити те, що й робили, — але час показав, що ні, таки треба бути тут на місці. Два роки вона пробувала дистанційно керувати процесами. Але творити так могла, а от контролювати якість — ні, а це було принципово.
Пізніше Лєна приїжджала на певний час і тоді робила дизайн книжок для «Лілеї-НВ», інших видавництв чи ще якісь проєкти, та знову від’їжджала. Оскільки вона довгі роки постійно працювала за комп’ютером, то на цьому етапі дуже прагнула іншої, «некомп’ютерної» діяльності. Олена шукала себе, що вона може робити в Італії, і знайшла: взялася робити сувеніри та біжутерію, а також замовляла чи купувала в Україні вироби. В неї було абсолютне відчуття стилю та міри: чи Лєна щось робила сама, чи замовляла — це ніколи не було абияке. Перед Різдвом робила ангелів, вертепи, влітку — прикраси. Їй подобалося спілкуватися з покупцями. Люди приїжджали у відпустку до моря — і хотіли придбати у неї щоразу щось новеньке. Олена себе також в цьому знайшла, їй було приємно, що вона може порадити, запропонувати щось — й людині це підійде.
Ви підтримували стосунки після того, як Олена поїхала в Італію?
Так, але мені якось не хотілося спілкуватися через інтернет: ми мало спілкувалися через вайбер чи у чаті в фейсбуку. Чекала, коли вона приїде, і ми зустрінемося, і тоді вже все буде по-справжньому.
Може, варто відкрутити назад і розказати, якою вона була як подруга. І не тільки для мене: вона була доброю товаришкою для багатьох з нашого кола. До речі, коли після її похорону ми всі зійшлися у «Ваґабундо». Про неї всі гарно згадували, говорили дуже багато добрих речей, і не тому, що так пасує, а тому, що це дійсно була щира людина і могла щиро допомогти.
Не пам’ятаю, щоб Лєна мала конфлікт чи сварку з будь-ким з наших спільних знайомих. Навпаки, вона вміла непорозуміння перетворити на жарт, неприємну розмову перевести в інше русло. Вона вміла коректно і ввічливо наполягати на чомусь, що вважала важливим, не поступатися принципами, і водночас не соромилася попросити вибачення, якщо відчувала, що повелася не так. Вона вміла дружити, будувати стосунки, з усіма толерантно спілкуватися, цінувати різних людей, які мають свої характери. Люди до неї тягнулися.
Їй легко вдавалось будувати стосунки з друзями, знайомими, та складніше було з чоловіками. Ми ніколи про це не говорили, але думаю, одна з причин така: десь одинадцять років Олена мала, коли тато їх покинув. Батьки розлучились, і це була травма для неї та молодшого брата. В мене є враження, що підсвідомо Лєнка завжди шукала батька і, можливо, це проєктувалося на стосунки з чоловіками. А з іншого боку, напевне, не могла вже повністю довіряти. Якось вона сказала, що наступною кашалотівською книжкою буде — попри те, що я про це думаю, — книжка про татка. А я і не протестувала. Тата і дитину там всюди представляли тварини (наприклад, тигр і тигреня) і тільки на останній сторінці — люди. Ця тема для неї була важливою, бо це була велика драма — рости без тата. Тато для неї був надзвичайно важливою людиною. Зрештою, Олена була схожою на свого тата, на його родину, і її брат — теж. Лєна дуже хотіла, щоб була книжка про татка, бо про маму і так є багато. І вийшла прекрасна книжка, її полюбили і діти, і батьки, її дарували також дорослим чоловікам. І Лєна відчувала велике задоволення, що це зробила.
Фото: Ольга Кукула
В Італію Олена поїхала до італійця, з яким познайомилась випадково. І хоча вони й одружилися, але багато в чому їхні стосунки швидше були, як в добрих друзів. Цей чоловік був схожий на неї навіть зовнішньо, вони мали багато спільного. Їй завжди подобалось Середземномор’я: мистецтво, музика, кольори. Але коли ти не турист, все виглядає трохи інакше. Лєні було непросто вростати в іншу культуру, в іншу ментальність. Потім вона освоїлася та почала жити на дві країни. Останні роки жила саме так.
Чи знали ви про хворобу Олени?
Я б хотіла відтермінувати це питання, бо мені здається, що ми не поговорили ще про важливі речі. Так, я знала про хворобу. Думаю, Олена злякалася, коли про це дізналася, вирішила, що не буде робити операцію, і взагалі йти шляхом доказової медицини, а обрала нетрадиційну. Знаю, що так буває, коли дізнаються про онкологію і намагаються шукати обхідні шляхи, з’являється певна спокуса: може, можна простіше, легше. Для мене до певної міри загадка, чому так. Вона мала змогу лікуватися, але обрала нетрадиційні методи. Олена, мабуть, так для себе вирішила, що не знати, скільки їй залишилось, то вона буде жити повним життям.
Від початку 2020 року вона намагалася робити все, що в житті не встигла, що давно хотіла зреалізувати. Вирішила серйозніше зайнятися танцями, особливо танго, записувалась на різні курси прикладного мистецтва, співала в хорі. Тут, коли була у Франківську, вона довгі роки співала в хорі «Осанна» в храмі Царя Христа. В Італії співала у хорі в православному храмі, а потім у вокальному ансамблі Hora Tertia, який виконував духовні твори.
…Коли в Лєни виявили хворобу (навесні 2020 року), я побачила, що вона дуже злякалася. Лікування раку за протоколом означає, що мусиш терпляче зносити всі процедури та операцію, мусиш страждати. А також це означає, що не будеш більше такою гарною, принаймні деякий час не матимеш такий молодий вигляд, втратиш частину себе. Їй було страшно.
Для Олени було важливо мати граний вигляд?
Так. Вона була естеткою настільки, що все, що її оточувало, мусило бути естетичним, зокрема інтер’єр чи одяг.
Олена надзвичайно відчувала красу, мала абсолютне відчуття стилю, міри. Вона наче з цим вродилася і культивувала у всьому, що робила.
Просто не могла інакше. Так, для неї було важливо мати гарний вигляд, вона не могла вийти на вулицю будь-як одягнутою.
Чи були в Олени виставки?
Були, але небагато, бо передусім її творчість пов’язана з книжками та з іншою поліграфічною продукцією. На цій ретроспективній виставці якраз представлені ілюстрації з книжок, є навіть студентські роботи. Я хотіла зробити ширшу виставку, але ми поки що зупинились на цьому. Домовились з мамою Олени, що вона на відкриття принесе прикраси, які Лєна зробила і не встигла продати, — і можна буде їх придбати. Ініціатором виставки є директор видавництва «Лілея-НВ» Василь Іваночко, з ним вона вчилась в одній групі тут на худграфі (перед тим, як перевестись в поліграфічний).
Стосунки з тими, з ким вона почала вчитися, Лєна підтримувала, один з них — Василь Іваночко, який потім запросив її до співпраці. Вона працювала в «Лілеї-НВ» багато років. Тому логічно, що коли ми обговорювали, як краще зробити вечір пам’яті Олени, Василь запропонував саме тут організувати невелику виставку. А також, щоб охочі могли придбати «Світ тварин Анни». Цілком випадково лишилось декілька цих її альбомів — це така фантазія Олени, і книжка, і трішки театр, і книжка про книжку, і книжка про автора.
Фото: Ольга Кукула
Я б хотіла ще виділити деякі моменти, про які не говорили, а ви не питаєте.
Коли я познайомилась з цією дівчинкою в художній школі, це була однозначно російська дівчинка, в їхній родині спілкувалися російською. Пригадую, що вона говорила до мене українською, а я до неї — російською, бо хотіла їй зробити приємне, вона мені імпонувала.
Значно пізніше Лєна мені казала, що не раз думала, як би вона мала себе ідентифікувати, бо серед її предків є особи різних національностей. Мені здається, що вона в юності не пов’язувала себе з певною національністю, бо… ні з чим себе не пов’язувала, ні до чого не прив’язувалася. Пізніше, працюючи в «Лілеї-НВ», співпрацюючи з іншими видавництвами, співаючи в хорі та й взагалі перебуваючи постійно у гущі культурного життя, вона все глибше і ширше пізнавала українську культуру, історію, традицію, щораз більше цікавилася цим.
Але ось раптом вона опиняється в Італії — і тут все стає інакше. Тут мимоволі, незалежно від її бажання, Олену сприймають саме як представницю України, як українку. Водночас і вона сприймає все по-новому, бо здалека (чи, краще сказати, збоку) інакше поглянула на Україну. І вона почала значно більше, ніж дотепер, цікавитись українською культурою і цінувати її. Почала ідентифікувати себе як українка.
В курортному місті Ріміні, де вона більшість часу жила, Олена мала можливість спостерігати багатьох росіян, які приїжджали на море. Чимало з них вкрай некультурно поводились. Якось Олена говорила російською телефоном, і якась російська хамувата туристка сприйняла її за свою, полізла знайомитись — Лєна ледве відбилася. Вона мені сказала, що хоч росла в російській мові, російській культурі, але в той момент особливо гостро відчула, що з росіянами, з ментальністю росіян не має нічого спільного.
Коли почалась російсько-українська війна у 2014 році, Лєні доводилось часто відстоювати українське, пояснювати італійцям (особливо тим, які прихильно ставились до Росії), що ж насправді відбувається в Україні. В неї навіть були серйозні конфлікти, бо вона співала в хорі у православному храмі, де неподалік веселого батюшки-італійця знайшлась матушка-росіянка, яка взялася всіх вчити жити, пропагувала «рускій мір», проявляла агресію до присутніх українців. Лєна виступила проти і пішла звідти, а з нею пішли й інші люди. Зрештою, постав інший хор, вже поза стінами храму.
На початку 1990-х були модні різні течії, секти, різні практики, культи, групи, тим більше у Львові, в колі митців, художників. Олена також тим цікавилась, вона шукала себе (в родині не було релігійного виховання, як, зрештою, в багатьох радянських сім’ях). Олена поступово прийшла до Бога, і це також була довга дорога від молодіжних тусовок до церковного хору. Була така історія, що в неї щось було з горлом, лікарі сказали, що їй було б корисно співати, й Лєні спало на думку піти в церковний хор. Вона пішла в «Осанну» і на багато років це стало для неї дуже важливою частиною життя. Лєна почала систематично ходити в церкву, це було віднайдення Бога. Але водночас це було і віднайдення себе.
Вона сама себе сформувала як непересічну і багатогранну особистість, віднайшла себе як українку, як християнку і, пройшовши через різні метаморфози, стала тією Оленою Рубановською, яку ми всі знали і любили.
Василь Іваночко — директор видавництва «Лілея-НВ», в якому працювала Олена
Я познайомився з Лєнкою у 1985 році, ми разом вступили на худграф. З нами вступало багато старших абітурієнтів, а ми були з одного року — 1968, і тішилися, що є інші ровесники.
Худграф відрізнявся від педінституту вільнодумством, всі мріяли потрапити на карнавальні свята художньо-графічного факультету. Але було коло людей, які запалювали. Лєнка також була в цьому колі — молода, цікава, мала свій стиль, шарм, була делікатною та веселою.
Пізніше вона перевелася вчитися до Львова, бо хотіла займатись графічним дизайном, їй здавалося, що в нас немає такого рівня. Але ми все одно перетиналися. Потім вона випливла у Франківську, коли почалися пригоди з «Четвергом». Лєнка була дуже активною, коли робився журнал. І їхня тусовка: Іздрик, Лєнка, Прохасько, Анька також рекламували «Четвер», організовували презентації. Здається, третій номер був найшумніший. Їй подобались такі середовища.
В мене є питання про журнал «Четвер», можливо, ви мені дасте відповідь на нього, тому що поки її не знайшла. Хотіла поспілкуватися з Іздриком, але він відмовився через особисті причини. На post impreza є всі або майже всі проскановані номери журналу, їх можна переглянути. Номер, про який ви кажете, — 1(3) — це номер, який вже не був повністю самвидавівським. І в ньому, а також в 4 і 5, значиться Олена Рубановська як артдиректорка. Але вже в наступних — ні. Чи знаєте ви, чому вона пішла?
Хоч би що хто казав, але «Четвер» — авторський проєкт Іздрика. Хоч, на мою думку, він один з найбільш недооцінених літераторів — дуже тонкий, всесторонньо розвинений і цікавий чоловік. Але мушу сказати як той, хто з ним працював, бо він був працівником «Лілеї-НВ»: Іздрик — людина-локомотив. Він сам приймав тексти, а це 30-40 текстів на місяць, всі скрупульозно перечитував, відбирав, сам придумував концепцію номера, шукав рисунки. Взагалі не знаю, як вони на початках зібрались. Тобто Іздрик настільки самодостатній чоловік, що просто не потребував інших. Можливо, спочатку, коли йому було складно і він не дуже вмів працювати на комп’ютері та й не було комп’ютерів, потребував команди, а потім вже забрав всі важелі на себе. Далі люди в природний спосіб почали відпадати.
Не знаю, чи відповів правильно, але це як собі бачу, знаючи цих людей зсередини.
Пізніше я з Лєнкою перетнувся, коли зробив своє видавництво. Вирішив, що треба, пропагувати поетів в незалежній Україні, бо держава цього не робила. Ми подивилися, хто тут був з цікавих письменників, кого можна видавати: звичайно, Андрухович, Іздрик, Прохасько, Єшкілєв. Першу книжку вирішили зробити Андруховича — «Перверзія», він її надіслав в чотири видавництва, йому всі відмовили і вона була тільки в журналі «Сучасність» надрукована. Звичайно, я хотів, щоб книжка виглядала найцікавіше. Це був десь 1996 рік, я шукав, кого знаю з найкращих дизайнерів, і згадав, що вчився з Лєнкою; попросив, щоб вона зробила дизайн. Хотів, щоб ця книжка мала інакший вигляд, ніж в нас до цього друкували. На той час в українських друкарнях такого рівня не можна було досягти, тож я подзвонив до своїх пластових друзів у Варшаву. Мене повозили по всіх друкарнях Варшави і Кракова, вибрали — і надрукували «Перверзію» в Польщі. Коли привіз її, в Андруховича впала щелепа. На «Форумі видавців» ми за неї здобули премії та грамоти.
Фото: Ольга Кукула
Лєна справді віддавалася дизайну. Вона сформувала лице видавництва, так, як Єшкілєв нам всі слогани придумав: «Лілея-НВ для тих, хто вміє читати». Вона робила всі знакові книжки та альбоми. Навіть, коли їздила світами потім, я намагався, щоб найцікавіші замовлення робила саме вона.
До речі, коли Лєнка зробила своє видавництво «Кашалот», то написала слоган: «Видавництво “Кашалот” для тих, хто не вміє читати».
Фото: Ольга Кукула
Потім ми видали її альбом «Світ тварин Анни». Пам’ятаю, що за друк заплатив 2,5 тисячі за 500 альбомів — тоді це була вартість однокімнатної квартири.
Фото: Ольга Кукула
Наступний етап — створення «Кашалоту». Це для нашої держави була подія, бо я такого ніде не бачив у світі. Проблема в тому, що Лєна до цього дуже дотошно ставилася: щоб друк був ідеальним, тканина накрохмаленою. Вона була педанткою. Лєнка не терпіла, коли щось не так, і воно її замордувало трохи. Також ці дитячі книжечки були удвічі-тричі дорожчими. Багато людей казали: «Ой, яка гарна книжечка, але чого так дорого?».
Коли Лєна приїжджала востаннє (не знав, що вона хвора, довідався, вже коли померла) ми собі гарно посиділи, казав: «Лєн, спробуймо перезапустити видавництво». Вона слухала, усміхалась, кивала, але мовчала. Потім поїхала, і я фактично побачив її наступного разу, коли її вже привезли.
Сотні книжок зробила Лєнка. Вона сумлінно ставилась до роботи, не бігала за натовпом, мала свій стиль. Без неї не уявляю, як виглядав би цілий ряд видань. І причому що замінити її ніким. Це неможливо.
Фото: Ольга Кукула
Фото: Ольга Кукула
Головне фото: Тарас Майстришин
