Цього вересня, незалежно одне від одного, відбулись два мистецьких проєкти, що вкотре поєднали Франківськ та Харків. Один з них — виставка «Відчуття безпеки» у харківському «ЄрміловЦентрі», до якої долучилась франківська «Асортиментна кімната».
Едукаторка та кураторка Оля Поляк вирушила з Франківська до Харкова з питанням від post impreza: «напиши про те, чому інші міста мають тримати у фокусі харківську культуру? Чому нам всім важливо те, що відбувається в Харкові, навіть якщо ми у Франківську?».
Пам’ятаєте пісенний шедевр 2014 року «Ла-ла-ла-ла-ла-ла-ла-ла!»? Це — текстова версія «паляниці». Всі ж правильно проспівали, правда? Але річ не в пісні, а в тому, що супротив закладено саме тут, в Харкові. Не все відродження розстріляли. Є й ті, хто вижили, — і не забули. Не пробачили, не скорилися.
«Харків їм не по зубах, Харків класний», — каже мій колега художник і викладач Ігор Федорович Талалай, чий підрозділ тут, на передовій, вже пів року. Я приїхала до Харкова на відкриття виставки «Відчуття безпеки» в «ЄрміловЦентрі» лише на три дні й дві ночі, але цей досвід докорінно змінив моє ставлення до цього міста.
День перший. Харків — місто-герой
Харків зустрів мене сонцем і повітряною тривогою. Посиділа в метро, бо попередні два дні було гучно, а береженого Бог береже. Купила кави, пішла шукати трамвай. На зупинці питаю: «Як купити квиток? — Проїзд безплатний». «Мені тут подобається», — подумала я. Але це — дрібний бонус, коли перестаєш звертати увагу на звуки ППО.
Тут часто чуєш російську мову на вулиці. Якщо ви з Франківська і підтримуєте ідею мовних інспекторів (Боже, який сором…), вам дуже треба приїхати сюди й подивитись, з якою повагою люди переходять на нашу мову, коли хтось, а тим паче військовий, заговорює до них українською. Всі, з ким розмовляла, намагались сказати бодай «дякую», але українською. Ніяковіли, коли не могли знайти потрібне слово. Мені було важко уявити, чому, перебуваючи так близько до фронту, люди не напружились вивчити українську. Але тут розумієш: це ми в тилу можемо обирати вивчення мови як метод спротиву. А тут вижити — це вже форма протесту.
Ніч перша. 00:42
Лежу в ліжку своєї мансардної, оформленої в нордичному стилі кімнати. Слухаю, як фігачить ППО. Після низки дуже гучних звуків геть у мене над головою взяла речі й зібралась в метро. Метро далеко, надворі — небезпечно. В коридорі почула, як дві дівчини голосно хіхікають і обговорюють щось у сусідній кімнаті. Може, я занадто панікую? Зайшла назад. Сіла в кутку між шафою і кухнею. В цьому візуально обмеженому просторі вдалось заспокоїти потяг думок, що по колу ганяв всі найгірші сценарії.
Подруга мене втішає: ти маєш право піти в укриття, це не ти панікуєш, а в місцевих притупилось відчуття небезпеки. Але думаю не про свої права, а привілеї. Про те, що неможливо жити життя, якщо щоночі й щодня моніторити пабліки, сидячи в метро.
Захотілось їсти. І спати. Дуже втомлює тривожність. Від стресу місячні почались раніше. Руки тряслись весь день. Тіло реагує по-своєму, хоч що б там думала.
День другий. Виставка, митці та мисткині
Харків за вайбом схожий на мікс Франківська, Чернівців та Львова — і не схожий на них водночас. Тут є мультикультурність Чернівців, затишок Франика і подібний на львівський двіж. Не люблю великі міста, але Харків таким не відчувається. Тут дуже привітні та усміхнені люди, котрі люблять своє місто. Якщо спитати дорогу, перепитують, куди тобі треба, — спочатку насторожено, а потім здивовано: мовляв, нащо ти сюди приїхала?
Знайомства з митцями та мисткинями на виставці відкрили мені місто під іншими кутами. Каріна Синиця, котра прожила тут 4 роки під час навчання, мріє повернутись. Еміль Мамедов досі тут живе і нікуди не збирається їхати, навпаки, планує виставки в спорожнілих квартирах.
«Повномасштабна війна змусила піти від матеріального до концептуального, а зараз хочеться, навпаки, все робити руками», — каже Ірина Лоскот, котра виросла в Харкові й повертається за будь-якої нагоди.
Я мала написати «чому інші міста мають тримати у фокусі харківську культуру / чому нам всім важливо те, що відбувається в Харкові, навіть якщо ми у Франківську». Але хто я така, щоб відповідати на ці питання, якщо тільки краєм ока бачила, що тут діється? Добре, що є кого спитати.
Еміль Мамедов, харківський художник
Люблю Харків за його неповторне відчуття балансу. Баланс між натуральним і урбаністичним середовищем, між поспіхом та спокоєм, між культурним життям і промисловістю. Люблю за те, що він прийняв мене, та відкрився мені, щойно я зрозумів, яка сутність та ідеї цього міста.
Немає кращої реклами, ніж унікальний досвід, який можна тут здобути. Це, звісно ж, люди, які можуть здатися дуже дивними: вони за пів години після прильоту почнуть масово прибирати, бо чистота в Харкові — священна. Люди, які завжди рухаються з неймовірно цікавими ідеями, — попри все. Саме люди тримають місто активним, навіть під час блекаутів чи після масових атак росіян.
Особливість Харкова, певно, у нездоровій любові харківʼян до свого міста.
Тут однозначно є культ міста. Але це створює певну колективну ідею. Всі розуміють один одного з пів слова, навіть якщо говорять різними мовами чи поділяють різні погляди. У 2023 році я став свідком близького прильоту в історичному центрі міста, і побачив картину, яку не бачив ніколи в житті. Всі допомагали — рятувальники, волонтери, звичайні перехожі — і на вулиці панувала абсолютна тиша. Всі були сконцентровані й дуже активно працювали, але нікому не треба було нічого казати. Я наче увійшов у відокремлену частину простору, де зник звук. Це здивувало мене, коли побачив вперше. Але потім споглядав це явище ще багато разів. Зрозумів, в Харкові завжди був сильний колективний досвід, але після подій повномасштабного вторгнення думки всіх склеєні болем за місто.
1 вересня я був за містом, виїхав на кілька годин, і саме в цей момент почався масований обстріл. Коли повертався, то бачив усюди дим і вперше в мене було відчуття, що наче зараз на порозі міста болю і смерті. Потім оговтався: заждіть, я ж тут живу.
Через цей майже постійний біль багато де зараз панує тиша та сум. Нині у Харкові мені бракує мистецтва та усвідомлення нашої важливості на культурній мапі України. Маємо неймовірно багату історію: Розстріляне відродження, будинок «Слово», Харківська школа фотографії. Але від початку повномасштабного вторгнення Харків став містом «залізобетону». Ми зараз, як казав харківський художник та мій друг Костянтин Зоркін, немов фортифікований корабель, що стоїть на якорі: не знаємо, куди рухатись, але можемо спускатись у трюм та проговорювати це.
Харківське мистецтво завжди було в підвалах, так би мовити, «андеграундом», бо ніколи не мало підтримки від міської влади. Бути в сховищах та під землею для харківського мистецтва — звично.
Цінність цього міста — в чесності. Харків завжди вірний своїм ідеям, і велика війна це все проявила. Тут завжди були люди, готові боротися за свої ідеї до кінця. Всі, хто тут зараз живуть, чудово усвідомлюють важливість боротьби та спротиву.
Цікаво, що ця активність і прямолінійність приваблює багатьох людей. Зустрічав чимало тих, які вважають Харків своїм другим домом.
Каріна Синиця, художниця, що вчилась в Харкові
Для мене це місто балансу між міським спокоєм та активним робочим й мистецьким життям. На відміну від Києва, постійно відчуваю тут повільність, осмисленість рухів та дій. Це місто повʼязане з моєю юністю, як і для багатьох, бо «місто студентів» — зовсім не міф. На жаль, зараз у Харкові вже не така атмосфера (хоча молоді тут все ще доволі багато).
Я б прорекламувала Харків як місто, де можна наново подивитись на життя та його цінність. Де є можливість побачити це «відчуття жити одним днем».
Іра Лоскот, художниця з Харкова
Харків, звісно, дуже змінився з початком повномасштабного вторгнення. Зараз би сказала, що Харків — це найдобріше місто. Мені шкода, що майже за всі роки в цьому місті я все одно не пізнала його до кінця. А з приїздом на відкриття виставки не могла повністю довіритися спогадам про важливі місця для мене, мабуть, через травму.
Якби в мене була змога показати Харків за один день, мабуть, обрала б Салтівку, поруч із 602-м мікрорайоном. Це — найзатишніше місце, в якому мала багато пригод.
Тарас Каменной, художник з Харкова
Люблю Харків за масштаби, просторість, зрозумілість. Можна і не знати, що Харків був столицею, але, мабуть, жителі це відчувають. Це приємне поєднання інтимності й масштабності.
Хотілося б, щоб річка була чистою, а в ідеалі — щоб нею ходив би вітрильний чи хоча б якийсь річковий транспорт, наприклад, на Салтівку.
До війни тут було багато студентів. Прикро, що зараз, під час війни, навчальні заклади закривають чи евакуюють, якісь обʼєднують в один, — скільки їх лишиться в майбутньому?
— Якби треба було заохотити когось приїхати в Харків, як би ти його прорекламував?
— Друге за розміром місто після Києва. Багата мистецька традиція початку XX століття. Ще й завод ФЕД, на якому робили фотоапарати.
— Як думаєш, в чому цінність цього міста?
— Мені важливо, щоб Харків був саме українським містом.
Ніч друга. Сон
Спала як дитина. Нічого не чула, ні про що не думала. Прокинулась з відчуттям невимушеної легкості.
День третій — воркшоп Гіршгорна
Поки ми були на воркшопі в «ЄрміловЦентрі», котрий також є укриттям, поза ним лунали вибухи. Ми коментували роботи один одного, скролячи стрічку новин з «потенційно неприйнятним контентом» і рахуючи загиблих.
Побувати в Харкові варто хоча б тому, що він тепер мені болить глибоко всередині.
Харків та Франківськ засновані приблизно в той самий час та подібно розташовані — між двох річок. Проте не географічне тіло і рік народження пов’язують ці два міста. Зв’язок між ними, як між всім на світі, тримається на людях.
«Волоссям своїм
я зшиваю
докупи
розірваний світ
латку до латки
Я зшиваю й зшиваю
на моїй голові
вже немає ні волосини
А світ
розповзається
на кожному шві»,
писала Роза Ауслендер, поетеса, що пережила голокост в Чернівецькому гетто.
Час і нам братися за голку.
Фото: Олександр Осіпов, ЄрміловЦентр
