Нещодавно у Музеї мистецтв Прикарпаття відкрили виставку «10 художників. Франківська збірка». Ближче знайомлять з виставкою митці, її учасники, на кураторських екскурсіях. post impreza відвідала екскурсію Мирослава Яремака. Публікуємо головне з неї.
Сьогодні (30 жовтня — прим. ред.) 35 років, як в цьому приміщенні сталася чи не найбільша мистецька подія в історії цієї споруди, нашого міста, історії XX століття, може, всієї історії, — відкриття міжнародної бієнале сучасного мистецтва «Імпреза». Це було дивовижно для тих часів: в Радянський Союз приїхали сотні робіт митців з усього світу. Тут відбулася потужна виставка. Уявіть собі той складний час, коли за кілька днів до цього були розкопані останки людей, закатованих більшовицькою владою в Дем’яновому Лазі. Багато людей пережили катарсис, переоцінку цінностей.
Ця виставка називається «Франківська збірка» й охоплює твори десятьох івано-франківських авторів. Вона постала з ініціативи франківського видавця Василя Іваночка. Він запросив мене взяти участь в ідеї утворити нову колекцію, організувати новий музей. В Івано-Франківську, зі слів Василя, немає стабільної колекції, куди могли б приходити гості та подаватися нові роботи.
На День міста, в травні, в цьому ж залі ми відкрили першу виставку, яка мала конкретне урбаністичне спрямування, — її темою був Івано-Франківськ у творах місцевих художників. Друга виставка теж має на меті наповнити франківську збірку.
Ця виставка об’єднує, я б сказав, доволі контраверсійних поміж собою митців. На якихось інших спільних виставках ви б разом цих художників не побачили. Методом накладання умовних списків (людей, які взяли участь у відборі, попросили укласти список з 10 кращими митцями, які вплинули в 90-х роках на мистецтво в Івано-Франківську, — прим. ред.) вийшла ось ця дивна десятка. Аж ніяк не означає, що це є істина — тільки суб’єктивний погляд окремої групи людей. У цю десятку не увійшли не менш достойні автори, але вони будуть представлені на виставках цього циклу надалі.
Виставка обіймає такі дві потужні формальні течії: fine art і contemporary art. Певною мірою якісь з авторів більш ринкові, якісь менш ринкові. Це теж має значення, бо мистецтво тепер треба оцінювати й з того погляду, а що ж воно важить в сенсі монет.
З 10 авторів 7-8 пройшли горнило «Імпрези».
Коли дивився на цю виставку, побачив, що художники утворюють паралелі між собою. Свою розповідь я хотів би розпочати з абсолютно непересічного франківського художника Володимира Гуменного. Він є учасником «Імпрези», художником-графіком. Народився у Снятині, був учнем Ярослава Лукавецького. У середині 1980-х потрапив в Прибалтику (авторське формулювання збережене — прим.ред.) і мав там просто фурорну виставку. Його роботи розкупили, а він перезнайомився з багатьма художниками, зокрема, європейськими. Після цього Володимир Гуменний разом з листами запаковував у конверти свої твори і розсилав на міжнародні події, бієнале. Так він став учасником, дипломантом і лауреатом великої кількості виставок графіки в цілому світі. Він був зіркою того часу, його знали в Сеулі, Торонто; в Америці та Європі.
Володимир Гуменний володів техніками літографії, але разом з тим робив невеликого формату живописні роботи, любив малювати на дошці, на яку наносив левкас, і писав акрилом. Ми жили в одній кімнаті якось в Баварії на одній з великих міжнародних виставок. Він сідав і малював, коли я наводив контакти з іншими митцями. Я вертався з контактами, а він вже намалював нову картину.
(…)
Тарас Пліщ теж був лауреатом, дипломантом однієї чи двох «Імпрез». Він є унікальним автором офорта і має теж велику пачку каталогів міжнародних виставок. Народився в Івано-Франківську. У рік, коли радянські танки Т-34 перетинали радянсько-чехословацький кордон, щоб «поговорити» з чехами і словаками, які хотіли дати своєму соціалізму «людське обличчя», у Франківську біля озера було встановлено шатро мандрівного цирку «Прага». Воно біля того будинку, де жив Тарас. Він мешкав на першому поверсі, а я — на другому. Ми ходили на цей цирк, пролізали туди під загорожі, тікали від сторожів. Бачили, як доглядачі можуть мучити тигрів і слонів, а на сцені це все мало іншу подобу.
(…)
У Франківську в Тараса виникла тема цирку, що цікава для публіки і вдячна для творчості. Часто Тарас у цих творах іронізує. Власне, іронія характерна загалом для періоду, в якому ми живемо, — постмодернізму. Тарас Пліщ — яскравий зразок fine art. Він зараз живе в Празі й з 1990-х утримує в центрі Праги галерею. Ціла низка знаменитостей мають його твори.
(…)
Ці чотири стенди репрезентують творчість Богдана Губаля. Зараз професор Прикарпатського університету на кафедрі дизайну і теорії мистецтв. Він народився у горах на межі Львівщини і Закарпаття, і придивлявся уважно, що робить тато, мама, був послушною дитиною. Оця ретельність і допомога мамі, коли вона пряла верети, дала змогу Богданові навчатися спочатку у Львівському училищі Труша (Львівський коледж декоративного і ужиткового мистецтва імені Івана Труша), а відтак закінчити відділ інтер’єру і обладнання Інституту прикладного мистецтва (Львівська національна академія мистецтв).
Богдан Губаль отримав направлення в Казань, де багато нового відкрив, але там було незатишно. Він повертається в Івано-Франківськ, і починає активно вливатися тут в спілчанське життя й розвивати своє мистецтво. Яка основна риса цього митця? Це страшенно продуктивний, працелюбний і працездатний митець. Він опанував ткацтво гобеленів, що стало його основною творчістю. П’ять гобеленів [на виставці] — це абстрактні композиції, кольорові плями з використанням технології класичного ткацтва та гобелена, переплетення. Інші п’ять робіт — пастелі. На мій погляд, вони є підмальовком, ескізом, щоб створювати гобелени.
Зараз роботи Богдана Губаля затребувані. Коли будете згадувати про гобелени Губаля, то майте на увазі самоназву — «губелени».
(…)
Живопис на цих стінах належить теж цікавому автору — Ігорю Перекліті. Ви бачите такі виразні, дивні, здавалося б, навіть простакуваті картини. Ігор Перепліта навчався в Косівському технікумі народних художніх промислів, а потім закінчив Івано-Франківський худграф. Його і ще одного автора тут пов’язує їхній викладач Володимир Гуменюк. Він вклав розуміння живопису Ігорю Перекліті та Володимиру Сандюку.
Барва набуває абстрактного значення, площинного виразу. Художник розчиняє 5-6 відкритих кольорів в окремих баночках. Він не боїться простоти кольору і площинності. Сандюк, Гуменюк, Перекліта — важливі художники для історії нашого мистецтва.
Ігор Перекліта сміливо працює з жіночими моделями. Як правило, запрошує молодих дівчат для позування. Його відверті роботи нікого не лишають байдужими. Пошукайте їх по каталогах і, повірте мені, будете дуже і дуже вражені, здивовані.
Центральна робота нашої виставки говорить про мову Перекліти, коли він малює, використовуючи поняття mimesis — міметичне мистецтво. Це реальний портрет конкретного священника. Для Ігоря Перекліти в цій серії робіт характерним є те, що він використовує концептуальний підхід. Його живопис не обмежується самим «я намалював — і думайте собі, що хочете». Він брутально вписує певні гасла, тексти, які перевертають нам усе: що я бачу, що я читаю? Художник не боїться висловлювань, навіть радикальних, що доводять до скандалів. На певних виставках його роботи закривають, знімають, обертають.
(…)
Ці роботи — творчість снятинського скульптора Бориса Гуцуляка. Він був ковалем. Коли були експоновані Гуцулякові роботи, то вони шокували всіх не тільки тим, як це можна було б зробити технічно. Він використовував бронзу, мармур. Його форми й образи відсилають нас до мистецтва XX століття, і тут ми можемо відчитати перегуки з класиком скульптури Генрі Муром.
Гуцуляк десь використовує елементи, образи сюрреалізму. У його роботах можна помітити дещо, що б назвав попартом, постмодерністською сумішшю модернізму, попарту і сюрреалізму.
Борис Гуцуляк представлений на виставці прекрасними дерев’яними скульптурами. Його нащадкам пообіцяли, що в Снятині буде відкрито музей для його скульптури. Поки що це все стоїть. Не збереглися назви для тих чи інших скульптур, доведеться проводити дослідницьку роботу.
(…)
Ця стіна вражає відкритістю кольорів. Автор цих робіт, Володимир Сандюк, є учнем Володимира Гуменюка, який навчив не боятися кольору. Він народився в родині художників. Працює викладачем у Прикарпатському університеті. Особа дуже скромна. Щоб з ним поговорити, витягнути більш як два речення, то треба нахамити.
Володимир Сандюк — дуже яскравий, в образах звертається до традиційної теми, сюжету. Як правило, це карпатський пейзаж, карпатська архітектура. Композиційно — це класична композиція. Всі ці його композиції міцні, чіткі, з дотриманням лінійної перспективи.
Звертайте увагу на Володимира Сандюка з його українськими сюжетами, безстрашшям до відкритого кольору.
(…)
Це єдиний художник, роботу якого сказали забрати, а інші повісити. Зараз кажу про Миколу Джичку, це наймолодший з художників на виставці, представник сучасного живопису. Він залишається в межах класичного полотна, рами. Його роботи непрості. Микола Джичка — любитель мистецтва мімезису. Тут можна впізнати Ростислава Котерліна, Дмитра Петрину. Майстерність Миколи є не сумнівною. У його творчості немає якихось таких випадкових речей. Всі вони наповнені шарами змісту, інколи навіть політичного, соціально актуального.
Яскравою роботою є «Так, майстер спорту». Це образ стривоженої дівчини, він запам’ятовується одразу і назавжди. Треба придивлятися в її очі, зінички. Тут закодовані літери, які нас відсилають у загальнополітичні конотації, реагують на події сучасності.
(…)
На цій стіні починається найбільш невигідно експоновані роботи одного з авторів цієї виставки. Ім’я його — Мирослав Яремак. Так, це мої роботи.
Не вважаю себе найбільш продуктивним пахачем мистецтва. Якось моя сестра подорожувала з чоловіком у святі місця. Запитав її: «Скажи одним словом, що тебе там найбільше здивувало в цій країні?». Вона каже: «Там все інакше». Думаю, яка потужна метафора, який образ — короткий і сильний про цю подорож. Подумав, це дуже подібно на мої вчинки, моє мистецтво в цьому місті.
Роботи не підібрані з погляду естетики чи щоб вигідно себе подати, а з позиції персонального історизму. Це роботи з тих часів, коли ще «Імпрези» не було.
(…)
Це робота виконана орієнтовно між 1994-1995 роками. Називається «Я і». Це особиста присвята нашим стосункам з непересічною, дуже важливою особою для Івана Франківська й для української літератури загалом — Юрієм Іздриком. Він колись тут продукував журнал «Четвер», який відкрив цілу пачку письменників, які стали відомими. З Юрієм Іздриком з 1990 року й орієнтовано до того моменту, коли він поїхав у Львів, мали теплі та щільні стосунки. Це незабутні для мене дні.
Ця робота — історична, бо фіксує 2004 рік. Скажу, що Яремак належить до контемпорального контексту, і Яремак одним з перших в цьому місті виконував артистичний перформанс. Яремак придумав засадити клумби гарбузовим насінням, щоб восени були на клумбах гарбузи. (…) Хтось свиснув з «білого дому», і це все повиполювали. Приходить осінь 2004 року і місто, практично вся Україна — стають помаранчевими. Думаю: все-таки сталося, значить, щось почув. Через рік виконав додаткові асамбляжі.
Чотири мольберти репрезентують історичні події. Ось ця робота, так звані «Літачки» 1991 року, має історичну вагу. Друга «Імпреза» експонувалася переважно в залах пасажу Гартенбергів. Сталося так, що художники офіційної Спілки художників, які принесли свої твори на «Імпрезу», були відкинуті. Вони образились і сказали: «Ми вам не дамо зал, а зробимо свою роботу, яку ви не прийняли, і подивимося, хто тут з нас чемпіон». Коли пішла новина, що є така виставка, ми з цими хлопцями пожартували: «О, “Імпреза” і “Провінційний додаток №1”». Один з авторів, робота якого не пройшла на «Імпрезу», сказав: «А якби зробити окрему виставку?». А чому би й ні? У залах педагогічного інституту ми зробили величезну виставку, на якій були роботи, які репрезентували франківське мистецтво з іншого боку. І назвали її «Провінційний додаток № 2». На цій виставці продукують перформанс, доторкаються заборонених тем, від еротизму до соціального контексту, вражають, епатують публіку. Молоді хлопці поводяться так, ніби у них не було кордону, як європейці.
Перформанс, який підготував для цієї виставки, називався «Літачки». Зробив 30 чи 40 літачків і розмалював. Потім просто розкидував їх у простір. Це був певний символ приходу нової епохи, це все несло дух свободи.
(…)
Ось цей літачок зробив у Відні. Суть перформансу полягала в тому, що митець виходить до публіки, де присутні й представники влади. В автора голий торс, він витягує білий папір, пляшку українського вина, тарталетки. Він, рвучи папір, робить літачки. Повна тиша, тільки клацають спалахівки. Автор кидає літачки в публіку й оголошує, що, хто наважиться підняти ці літачки, принесіть їх, будь ласка, до художника. Він розгортає цей літачок, на папір кладе дві тарталетки, відкриває пляшку червоного вина. Наливає в тарталетки і споживає. Художник каже магічну фразу: «In vino veritas», а візаві має відповісти: «In aqua sanitas». Я дякую, ми прощаємося. Автор після закінчення події йде у свій номер і цілу ніч залишками цього вина домальовує ці літачки, наповнює певним фігуративом. Зранку приносить роботи з паспарту.
(…)
Це моя знаменита робота 1987 року, має назву «Натюрморт». Може утворитися така ситуація, що і сніжинки проростуть. Мені казали тоді, тепер цих художників називають медведистами у Львові (це послідовники Любомира Медведя), «слухай, ти прекрасний живописець, у тебе чудовий колорит». Він світлий. Тут автор намагається все-таки сподіватися, що навіть з того снігу буде нове життя.
На цьому про Яремака досить, він належить до контемпоральної лінії. Паралель, яка можлива на цій виставці, — з Ростиславом Котерліним. Тому що ці художники, на відміну від інших на виставці, належать до Станіславського феномену. Актуальний Станіславський феномен відбувався умовно до 1993 року. Все, що після, це вже такий собі «постстаніславський феномен», але має цю назву.
Ростислав Котерлін — учасник «Імпрези», «Провінційного додатка». Дуже працьовита особа, плідний художник. Одна з його робіт на виставці — диптих. Тут Ростик виступає як істинний постмодерніст-художник, як художник, для якого є важлива концепція. Дивним чином він, відчуваючи завершення постмодернізму, входить в ту цівку критики постмодернізму. В цій роботі він виявляє велику іронію і критику течій, які були у XX столітті відкриті ще з модернізму і до постмодернізму.
(…)
На зламі XX і XXI століття він видав у співавторстві з Анатолієм Звіжинським альманах про сучасне мистецтво «Кінець кінцем». Там опубліковані ціла низка важливих мистецтвознавчих статей. Навіть тільки цим альманахом Ростислав Котерлін є зіркою сучасного мистецтва й оцініть його не тільки через малярську творчість, але й через журналістську.
(…)
Ключі до розуміння творчості Котерліна не є простими, і вони лежать в площині особистого досвіду, але так само в площині знань, які треба мати і бачити хоча б частину з того, чим послуговується сам автор. Овечка, баранчик, його скелет, німфи чи якісь сукуби, зображені тут [на картині], — це особисті переживання, але, безумовно, тут є певне послання. Ростислав тут виступає як цікавий, гострий живописець.
(…)
Це роботи художника Едуарда Ніконорова, який жив і працював в нашому місті. Народився у Барановичах (Білорусь). (…) Чим цікавий цей художник? Коли подивитеся на ці роботи, інколи здається, що це не мальовано вручну, а надруковано. Тут кожен сантиметр з любов’ю напрацьований, все тримається суті концептів, це вражає.
Цікава сама собою ідея, яку втілює художник. Безумовно, це є границя fine art і contemporary. Художник має цікаві філософські концепції та погляди. Одна з перших робіт, можливо, вона звучить як декоративна робота, пасує до якихось холодних інтер’єрів (або, навпаки) має скоріше прикрашальний зміст. Але низка наступних робіт є цікавими до суті.
У роботах Едуарда Ніконорова скоріше, як іронія, з’являється чорний квадрат. Подивіться на цю роботу. Персонаж, який тримається за цей чорний квадрат, не відпускає його.
Як на мене, це ще одна з цікавих, відібраних до музею робіт. Фактично, це алюзії, пов’язані з історією України і з українською вольницею. Нестор Махно на східній і центральній Україні вивойовував анархію. Тут сон Нестора Махна. Образ в центрі — жінка-кобилиця, символ вітальної і незагнузданої енергії. Розходиться автору на подвійному трактуванні жіночої сексуальної енергії. Жінка з оголеними грудьми — символ плідності, життєдайності. Образ Ангелика, хлопчика, який заліз в махновські чоботи і наспівує дивовижну золоту мелодію, аж падають плідні яблучка, можливо, це історія майбутнього. Це моє відчитання, ви можете на це не зважати і відчитувати роботу по-своєму. Окрім легко прочитаного контексту, це все накладається на супрематизм Казимира Малевича. Подивіться, чорний квадрат. Колорит Едуарда дуже стриманий, монохромний, але і з поліхромією художник дружить.