У квітні 2024 року редакція post impreza дізналась від засновника видавництва «Лілея-НВ» Василя Іваночка, що разом з друзями й колегами (Віктором Доскалюком, Михайлом Джичкою, Мирославом Яремаком та Богданом Губалем) вони працюють над концепцією створення нового міського художнього музею.
Ми слідкували за цією темою і чекали, що зможемо розповісти про музей та його концепцію. Натомість 10 травня у Музеї мистецтв Прикарпаття відкрилась виставка «Франківська збірка», що мала стати декларацією намірів про музей.
Євген Бойко поговорив з Василем Іваночком та Мирославом Яремаком про цю виставку, майбутній музей та чи може Франківськ (знову) реалізувати свій мистецький потенціал, що колись вивів місто на міжнародний рівень.
Виглядає, що ця виставка є таким собі прев’ю до майбутнього художнього музею Івано-Франківська, над концепцією якого ви ще працюєте. Якщо я не помиляюсь, це була ваша ідея, пане Мирославе: презентувати виставку, поки ще тривають розмови про музей. Чому було таке рішення?
Мирослав: На мою думку, зараз час, в який треба думати тільки про те, щоб якось вижити. Бо шанси вижити чи не вижити — однакові.
Я не впевнений, що створювати щось нове зараз має актуальну доцільність. Але чому все ж таки тут і тепер? Подзвонив Василь, якого я знаю вже понад 30 років, і його діяльність дуже така, скажімо, сподвижницька. Коли я послухав цю ідею, то сказав Василю, що, мабуть, це не на часі. Але Василь відповів: «То що, ми повинні нічого не робити?» Логіка в тому, що потрібно мати такий музей в майбутньому. Чому ні? Навіть маленькі містечка в цивілізованих країнах мають [художні музеї] — і не один, а різні. Це нормально. Дивно, що у Франківську немає.
У Франківська поганий досвід зі створення музеїв. Але з чогось треба починати. І я кажу, що передусім треба зробити умовний переоблік: що ми маємо з потенціалу творчих людей, з артефактів, ними зроблених. Як вони взагалі, ці митці, дивляться, як діляться між собою, бо вони не всі з однієї обойми. Єдине, що таке [їх обʼєднує], як я собі уявив, це тема урбанізму. На виставку, тематично пов’язану з містом, можна було б запросити тих, хто захоче. Більшість митців часто про це думають і щось роблять [на цю тему]. Хтось менше, хтось більше, але роблять. Якщо обрати таку доступну для більшості тему, можна було би зробити першу виставку декларативною. Заявити, що є таке бажання, прагнення. А коли дійде до нього, можна буде втілювати.
Я порадив Василю подивитися на можливі реакції. Зроблений продукт, звичайно, має дуже багато мінусів, якісь свої плюси, але якщо хтось буде на це реагувати більш-менш серйозно або просто не проігнорує, тоді можна буде відштовхуватись і починати складати до купи ці майбутні пазли.
Якщо підсумувати, то час музею не прийшов.
По-перше, через те, що Франківськ має негативну традицію організації музеїв. Оцей музей, заснований у 80-му році ХХ століття, на жаль, з моєї точки зору, збанкрутував повністю. А чому? Бо там не була вбита совєтизація, не проведена декомунізація, вона там лишилася. Тобто, що це таке? Ви удаєте, що ви нам платите, а ми удаємо, що ми працюємо. Ця радянська традиція лишилася.
Це довга історія. Додамо законодавство, яке не сприяє [роботі]. Додамо людей, які при цьому законодавстві не тільки в музеї, а й довкола нічого не будуть робити. Уявіть собі, Україні — понад тридцять років, а [в Музеї мистецтв Прикарпаття] немає колекції за цей період. Нічого не зібрали. Це взагалі катастрофа. Тут відбувалися події, які були цікаві і столиці, й іншим країнам. А нічого не зафіксовано, все розсипано.
Думаю, що коли настане час нашої вікторії, суспільство буде інакшим. Погляди на спадщину зміняться, а явище музею буде переоцінене, тобто оцінене адекватно на той час. Туди будуть ангажовані новітні технології, і вже тоді можна буде починати про щось говорити. Але зрозуміло, що є сенс накопичувати умовні артефакти, які є тут і тепер.
Виставка «Франківська збірка», яка об’єднує роботи урбаністичної тематики, чимось нагадує останні спілчанські виставки — на кшталт «Великодньої виставки», «Різдвяної виставки». Це було свідоме рішення?
Мирослав: Рішення є тоді, коли є з чого вибирати. Тобто ми бачимо, що тут вагон і ще два ешелони всякого, і ти ходиш, вибираєш.
Ні, насправді виставка зроблена [частково] з того, що запропонував музей, що у них було. Окремі автори дуже цікаві, важливі в колекції, але ж не про все так можна сказати. А тут, так би мовити, доповнили тих, хто у Василя був під рукою; це автори, про яких він знав. Це його бачення — картини в рамах, як вони мають виглядати. І я свої знайшов, ігри з живописом 20-річної давності, 2002 року.
Ми просто переглядали, Василь показував: є такі роботи, таку би взяти, таку би не взяти. Я навпаки казав, що брати треба все, і так мало всього. Я би нічого не хотів відкидати. Наприклад, тих же Заливаху, Сорохтея. Я би дав туди ще цілу низку авторів, яких би хотілося бачити. Чи новітніх авторів, які працюють з урбаністичною темою.
Але зупинилися, а я погодився. Все ж таки, я тут не командир, і, зрештою, на командування не претендую. Мені за таку купу часу це явище художнього процесу вже трошечки набридло. Тут повторювалися різні структури, більш організовані, менше організовані. І я казав, що є, наприклад, «Асортиментна кімната», яка показує поки що, з моєї точки зору, найвищий рівень професійності в підходах до мистецтва, яка розуміє, що робить. Більше того, структурно це робить. Навіть може популярно про те іншим розказати і показати. Я вважав, що це добре. Але якось так вирішили, що давай вже потім згодом.
Василь: Тоді [головний зберігач фондів Музею мистецтв Прикарпаття] Віктор Доскалюк зібрав роботи, які в них є і які стосуються нашої тематики. Там було понад 40, якщо не помиляюся, робіт. Ми з нашим товариством відібрали з тих музейних робіт 22. Потім ще одну забрали, одну додавали. Вийшло в сумі, якщо не помиляюсь, 23 роботи, які ми забрали з музею. Виходило, що ми могли додавати від 10 до 20 робіт. Мирослав, наприклад, приніс своїх п’ять.
Мирослав: Хоча я казав, що п’ять не треба давати. Одну, гора — дві.
Василь: З моєї колекції було три роботи. Вийшло три-п’ять робіт з кожного з нас. Нас, рахуйте, п’ятеро. Ну, нехай без Доскалюка, тож четверо. Ми вже фактично могли би зробити виставку, де були б роботи з музею плюс наші.
Але вийшло так що, пан Мирослав запропонував, що його дружина також [має свої роботи], потім Богдан Губаль каже: «моя Надійка також малює». Потім до мене Назар Кардаш прийшов, товариш мій добрий зі студентських років. Він почув про цю ідею, то сказав: «Візьми ці». Я кажу, та ні, ці не підійдуть. Тоді він за два тижні дві роботи намалював, такі здорові. Ми не хотіли розголосу. В нас вже було достатньо робіт. Але це були наші роботи і наших найближчих друзів, і все.
Було дві ідеї. Одна ідея належала панові Мирослава: мовляв, давайте ми, щоби не бути консерваторами, закличемо широкі загал, люди принесуть купу робіт, і ми відберемо найкращі. Але я собі уявляю, як робити перші кроки: ми назбираємо 100 робіт, і з них треба вибрати 20. А всім іншим треба буде сказати: «Вибачте, ваші роботи не попали на нашу виставку». Я не хотів зі скандалу все починати, бо люди по-різному можуть реагувати. Є багато амбітних людей.
Щоб не починати перший крок, яким ми хотіли задекларувати саму ідею створення музею, з такого хаосу, Мирослав запропонував, що ці роботи, які ми повісимо, ми не мусимо брати потім для музею. Потім для музею оберемо найкращі. Участь у цій виставці ще не означає, що вона є зародком нашого музею. Це просто декларація, що ми хочемо створити музей.
Я розумію, що є у Франківську цілий ряд художників. Тут виникла друга ідея, яку також запропонував пан Мирослав. «Зробімо якийсь облік, що було до нас, що є зараз, які художники чи роботи можуть бути потенційно задіяні». Ми думали, як це зробити, тоді згадали, що Володимир Лукань колись робив такий приблизний перелік.
Мирослав: Глосарій такий, іменний показник. Мало того, я казав, що можна опертися і на вашу збірку, у вас є бібліотека. Є й музейна бібліотека, там є каталоги. Треба сідати, зводити це все докупи.
Василь: Але ідея була така, що є сенс об’єднати зусилля всіх, хто працює в цьому напрямку, щоб мати загальний перелік [художників]. Я вже говорив з Луканем, він казав, що має списки всіх випускників художнього — від найпершого випуску до 1999 року. Далі треба буде звернутися до всіх наших спілок, всіх об’єднань. Не знаю, чи ми будемо задіювати Косів, бо там також своя школа. Є люди, які вчилися в інших вишах.
Мирослав: Але випускники — це не означає «художники», мова йде про 10% в кращому випадку. Це ті, хто залишається в професії. Ще менше тих, хто чогось досягає.
До речі, якщо завершити питання про те, що виставка подібна на спілчанську, про якусь випадковість [робіт] і це все. Власне [це сталось] тільки через те, що я на це погодився. Бо я знав, що це буде. Треба було, щоб були відкриті карти, за що критикувати. Це є змістовна сутність, яка підлягає критиці і яку треба критикувати. Щоб всі знали, що так не треба робити. Ми це зробили тільки для того, щоб потім робити нормально. Я це допустив свідомо. Міг сказати, що за це не беруся, бо не хочу псувати собі умовне реноме. Але це таке. Краще зробити, а потім жаліти, ніж не зробити.
Щодо наслідків цієї виставки: облікувати статті, зауваження, критику, блогерську — немає значення. Зібрати нормальний круглий стіл для людей, які перебувають в полі візуальної культури як такої в цьому місті.
«Асортиментна кімната» декларувала, що не займається модернізмом, тільки концептуальні вияви цікавлять. Але якщо зібрати всіх докупи, і кожен матиме сегмент своєї праці і зацікавлення, кожен задекларує — все-таки музей має за щось відповідати, так? Мав би прийти представник і сказати, чим займається, а чим ні. Між собою знайти точки доторку, щоб не пхатися на чужу територію.
Чого ми будемо як дилетанти займатися концептуалізмом, якщо є люди, які роблять це професійно?
Можна виявляти цікаву тему, і кожен висловлюється з перспективи свого бачення. Так бачать оці молоді приїжджі автори, якими «Асортиментна» опікується, чи маститі спілчани, які вибороли собі звання заслужених, чи «Мистецьке Братство», яке собі сидить, каву п’є, робить собі цей салон. Вони мають право на існування. Вони мають свого споживача. Але чому не навчитися впливати і на інших споживачів? Трошки розвивайтеся люди, подивіться, що ще є. Пропозиція моя була про круглий стіл, де можна було би окреслити явище наступного музею, які потрібні кроки, або сказати, що в нашому місті це неможливо. Я не виключаю такий варіант.
Тобто музей мав би об’єднати всі ці середовища?
Мирослав: Як на мене, музей має дивитися на весь художній процес, який є. Туди входить освіта, економіка, ринок, доля окремих митців, навіть квіти на могилках. Я чому так кажу? Бо ще в 1990-х потрапив вперше на Захід. І коли спілкувався з людьми, які дотичні до мистецтва, вони показували, чим займаються. І там було все: від мистецької освіти для найменших дітей до могилок («тут у XVII столітті жив художник, це його могила, ми про неї дбаємо»).
Але музей, коли він вже має власний погляд, він може потім актуалізовувати те, що цікаве на цей момент. Робити потрібні наголоси. Тобто музей — це немов вершина. Ну принаймні так я собі дотепер уявляв. Важко сказати, як буде розвиватися явище музею, бо технології пішли вперед. У вас була стаття про віртуальний музей зброї. Я ще не бачив, не знаю. Треба піти подивитися, подумати. Якщо це вже є, значить майбутнє вже у нас тут.
Повертаючись до виставки: ви відбирали роботи, які були в музеї і тих кого знали, але велика кількість митців опинились поза увагою, чому так?
Василь: Бо місць було мало, і ми не ставили собі за мету на першій виставці з’ясувати, хто є найкращими художниками і які є їхні найкращі роботи. Адже ми би тоді затягнули це на невідомо скільки часу. Ми хотіли просто сказати, що маємо ідею створити музей. Ми спочатку хотіли задекларувати й другу виставку десь в кінці осені, якусь патріотичну. Але змовчали, бо в нас може не вийти до того часу, і ми не зможемо зробити механізм, як будемо шукати учасників, як будемо проглядати їхні роботи, як взагалі собі це бачимо.
Ми, напевне, знали, що це неможливо. Але Мирослав каже, що поки ми будемо створювати ідеальний музей, купа часу пройде.
А так сама ідея створити його за будь-яких обставин вже дає динаміку, ми частіше почали збиратися. Почали виникати задачі: які рами, хто текст в каталог напише. Така робота для нас, як для організаторів, спонукає частіше зустрічатися. Динаміка наших дискусій пожвавилась. Вирішили, що наш шлях такий: кинути людину в річку, може, вона навчитися плавати.
Мирослав: Декларативність передбачала викличність.
Ми знали, що існують люди, які працюють з такою темою. Але тепер треба знайти момент, бо якщо зараз когось кликати, багато хто скаже: «Слухайте, зараз війна. Я в пікселі, сиджу в окопі, а ви мені тут [про виставку]». Це буде неактуально і некрасиво. З іншого боку, є люди, які бачать, що якесь зерно в цьому є, і можуть написати: «Я маю таке, я хочу, я буду, я візьму участь у вашій події, в мене є такі ідеї».
Василь: Коли ми вже назбирали роботи і у більшості вже навіть були рами, до мене цілий ряд людей зверталися, ніби я беру роботи на виставку. Ми ще нічого не декларували, але вже з десяток людей мене питали, чи можна здати роботу на виставку.
Як врешті ви відбирали ці роботи?
Василь: Був загальний список і ми дивилися, чи це нам підходить. Наша комісія…
Мирослав: Василь запросив викладача і заслуженого художника Богдана Губаля, митця середнього покоління (який ще недавно був молодшого покоління) Миколу Джичку та Віктора Доскалюка як хранителя музейної колекції, який більш-менш розуміється в процесах зберігання, колекціонування. В мене питали — Василь мене запросив, бо, можливо, я маю якийсь досвід.
Ця виставка є природним продовженням таких же виставок в Ратуші, які почалися у 1998-му, 1999-му, 2000-му і навіть 2001-му році. Існують навіть каталоги. Ви будете сміятися, але ті виставки тоді проходили з такою кількістю людей, що пройти неможливо було. Просто тисячі людей, які йшли наверх, спускалися. Зараз такого немає. А тоді таке було. Люди очікували.
Це була виставка, коли, наприклад, померла «Імпреза». Я тоді зрозумів, що ми втрачаємо дуже. І подумав, що є сенс організувати щось і почати все спочатку. Організатори «Імпрези» з різних причин умили руки і не хотіли аж ніяк. Я кажу: давайте тоді хоча б міську [виставку] почнемо. Василь тоді надрукував афіші, запрошення зробив, каталоги. І люди прийшли, як митці, так і публіка. План був такий, що за рік-два-три, десь у 2000-х роках, ми вийдемо знову на міжміський рівень, будемо запрошувати гостей. А ще через рік-два вернемось до міжнародного контексту. Але, на жаль, не так сталося, як планувалося, бо багато незацікавлених палиці в колеса вставляли. Зривали афіші, перешкоджали. Це було в 1999-му, 2000-му. Цікава історія.
Василь: Коли відбулося відкриття, мені почали дзвонити: «І в мене така ідея була!». Хтось каже, що думав не про музей, а про галерею.
Ми не придумали чогось нового. Ми ж постійно мріємо про те, щоб мати подібний музей чи такий простір.
Колись думали, що [ним зможе стати] ЦСМ. Колись же Ігор Панчишин мав цей кінотеатр, тепер немає (у 2000-2003 роках приміщення кінотеатру «Люмʼєр» передали муніципальному Центру сучасного мистецтва, керівником якого був Ігор Панчишин — прим.ред.). Може, він там не справився, чи в нього забрали, не знаю, яка була причина.
Спроби були, ця вона висить в повітрі. Ми потребуємо не одного такого музею, не однієї такої галереї для нашого міста. Але, на жаль, поки що не виходить. Тож ми й знайдемо якесь вираження, щоб воно не виглядало на 80-ті роки минулого століття, то, думаю, ми свою місію виконаємо. Принаймні ми спробували, наважилися, задекларували.
Чим такий музей має відрізнятися від, наприклад, Музею мистецтв Прикарпаття? Адже основою для вашої виставки були роботи звідти.
Василь: По-перше, за 30 років незалежності вони не купили жодної роботи. Я не знаю, як музей так може. Якби вони були на своєму місці, не було б потреби створювати інший музей.
Ну і це обласна структура, а ми хотіли би зробити міську. Ідея була назбирати найкращих художників, найкращі роботи. Принаймні в мене була така ідея. Бо люди відходять, а немає пам’ятки про них. Якби нам вдалася наша затія, ми б сформували їх по виставках, ми б возили ті виставки до інших міст, до інших країн, ми б випускали каталоги, ми б обмінювалися з іншими містами та країнами. Тобто була би повноцінна нормальна мистецька діяльність, на яку не могли би не звертати уваги інші структури, товариства, інші художники, викладачі, студенти. Ми б задали інші темпи, чи як це правильно сказати, представляти, робити, працювати, малювати.
Бачите, коли я раніше думав про створення музею, у мене були чіткі уявлення, а коли ми дискутуємо ледь не пів року, то вони не те, щоби міняються, але розширюється цей асортимент, в якому напрямку рухатися, до чого ми маємо придивлятися, куди поїхати, з ким співпрацювати. Думаю, ми повинні це ще виробити в собі і тоді вже декларувати більш широко. Чим більше буде в нас внутрішніх дискусій, тим буде цікавіше.
Мирослав: Я скептично ставлюся до ідеї музею. Не бачу вже сформованої когорти професіоналів, які зможуть, об’єднавшись, підняти тему музею вже в другому квадрансі ХХІ століття.
Вважаю, що наше місто є провінційним. Воно мало шанс у 1990-х. У 2000-х периферійний потенціал був остаточно переможений провінційністю. Тобто провінційність перемогла периферійність, а периферійність мала потенціал креативності. Є зараз ця свіжа кров, молоді люди зі східної, з центральної України. Можливо, [це зроблять] вони. Але місто має таку традицію, що тут не затримуються більше як на 3-5 років. Люди побудуть і їдуть себе далі шукати. Хтось повернеться додому, хтось далі буде шукати.
Перед повномасштабним вторгненням я вже запакував деякі свої роботи кінця 1980-х, 1990-х. На Черкащині є музей сучасного мистецтва, і мене попросили [про роботи], я до цієї збірки пасував. Але я запізнився — почалася війна. В мене це все тут лишилося.
Ми маємо досвід Луцька та приватної ініціативи Корсаків. Тепер у Львові відкрили Центр інтелектуального мистецтва «Меркурій». Там вже ще музей модернізму якось відкрився — і згорнувся. Так це все болісно відбувається. Я незаангажований, не знаю, що там робиться в Луцьку, чому у Львові відкривається і закривається. У Києві теж були свої потуги [зі створення музею сучасного мистецтва], і теж зараз все згорнулося. Війна, зрозуміло.
А от у Франківську ніби ця ідея є, вона потрошечку болісно вилізає, але всі прибиті негативним досвідом 1990-х років, що все було тут притлумлено, взято під ніготь, знищено цей потенціал, який тут був досить непоганим.
Я скептично до цього ставлюся і тому вважаю, що має зібратися нова молода когорта професіоналів, які добре розбираються в процесі історії мистецтва, які ангажовані в новітній технологічний процес. Коли це все складеться, тоді, можливо, щось вистрілить.
Інший мінус, що наше місто завжди мізерне в капіталі, а мистецтво — це чи не найвищі суми в гуманітарній сфері. Це все вимагає великих вкладень. Наші підприємці, вони всі такі…
Василь: Я не поділяю цих поглядів. Коли Мирослав згадує про перші «Імпрези», я йому сьогодні нагадував, що він на них отримував дуже багато відзнак. Я пам’ятаю 1989 рік, я ще був студентом, і мені було приємно, що тут люди з половини світу зібрались, а нагороди отримував Яремак. Чи інші наші. Це не було кон’юнктурою. Просто так би нагород би не дали.
Думаю потенціал у Франківська є. Не треба наділяти його епітетами периферійності чи провінції.
Час зараз такий, що можеш бути на дивані і бачити весь світ перед собою, спілкуватися з ким хочеш. Просто треба мови знати. Запрошувати можеш будь-кого. Споглядати будь-які виставки. Можна бути людиною світу, будучи у Франківську, і не конче себе відчувати, що ти на периферії. Звісно, набагато легше розвиватися в країнах, які вже пережили всі свої війни чи революції, в яких усталений побут. Найлегше звалити до Великої Британії, США, Абу-Дабі, жити собі в сметані. Але хто тут буде країну будувати?
Я прихильник, щоб все ж пробувати щось робити. У чому роль мистецтва? Це естетичне виховання. Кожен обирає свою дорогу, але мистецтво, я вважаю, впливає на нашу підсвідомість дуже серйозно. Не можна бути невігласом. Ми тут говоримо, що [історичні] будинки руйнують, а чому? Бо вони не розуміють. Треба виховувати «білу кістку». Якщо ми хочемо мати майбутню державу, ми мусимо мати інтелігенцію.
Створення музею — це інвестиція. Як зробити його цікавим, сучасним, щоб він був явищем? Не знаю, будемо сидіти думати. В майбутньому будемо ще когось кликати, думати, з ким співпрацювати. Можливо, справді, як каже Мирослав, робити круглі столи, шукати союзників, партнерів, ділитися відповідальністю чи нішами, перетинатися, доповнювати один одного. Щось треба робити, бо сидіти споглядати, як ми йдемо в нікуди, неправильно. Бо наше мистецтво скочується до судів між собою. Чим далі, то більше нема що подивитися. Це на виродження йде, перепрошую. Я не бачу в цьому майбутнього. А я хочу в своїй країні, у своєму місті бачити майбутнє. Щоб мої діти й онуки пишалися, що вони з Франківська, а не намагалися звідси звалити в якусь задрипану Швейцарію чи Францію. Хочеться, щоб центр світу був тут. Треба змусити наших людей повірити в себе. Ми будемо давати їм таку можливість.
Ви згадували вже наступну виставку, яку не готові декларувати, бо невідомо, скільки часу займе підготовка. Чи ви вже думали над тим, про що вона має бути?
Василь: Оскільки зараз війна, я би хотів, щоб це було щось патріотичне. Через це я думав, щоб зробити це до Покрови, чи до 1 листопада. Але, кажуть хлопці, треба, щоб була реакція на цю виставку. Хоч це настільки перший крок, що взагалі нема що сподіватися. Але вже принаймні ми себе оголили і сказали, що ми відкриті. Хлопці хочуть реакції. Поки що її немає в такому обсязі, як ми собі думали.
Я прихильник шукати нові ідеї, нових людей, дискутувати, придумувати і думати, в якій формі має бути наступна виставка. Бо наступна має бути на порядок вищою, ніж ця. Бо, як би не було, навіть ті ж самі рами. Там понад 60 робіт, одна рама коштує від півтори до п’яти тисяч гривень. Виготовлення каталогу також чогось коштує. Ми скільки часу витрачаємо на дискусії: коли ми збираємось, ми ж відриваємо себе від іншої роботи, правильно?
Зараз ми обрали такий шлях, що через виставки декларуємо себе, про нас знають, нам буде легше говорити з будь-яким франківським художником. Ми мусимо робити кроки. Якщо їх зробимо з десяток, наприклад, за пару років, то думаю, що між першою виставкою і десятою ви нас не впізнаєте. А якщо цього не буде, нам треба розбігатись. Тоді нема змісту.
Проблема «Імпрези» була в менеджерах, така моя суб’єктивна думка. Якби в нас була вперта тяглість, якби певні люди не полишили цю справу, то, можливо, це все відбулось би інакше. Ми би не дискутували зараз, а просто були залученими в тих процесах, допомагали би їм.
У нас постійно таке. Цього року відзначають 110-річчя створення легіону УСС. Пішли хлопці воювати, бо також була війна, а війна — це заразом можливості. Можливості створити свою армію. Хлопці повоювали за державу, але суспільство ще не було готове воювати за свою державу. Воно взагалі було не готове мати свою державу. Через це вони програли. Але ті хлопці втратили своїх друзів, вони не готові були здатися. Програвши війну, вони створили УВО, підпільну Українську військову організацію, яка потім переросла в ОУН. Це тому, що вони не змирились з тим, що програли. Вони згодом загинули. Але вони стали на цей шлях. Ці жертви тоді призвели до відновлення державності в 1990-х. Так, ми можемо програвати, може щось не виходити, але ми мусимо робити кроки, які в перспективі все одно призведуть до чогось. Ми зараз намагаємося жертвувати свій час, знання, досвід, талант. Може, в нас щось вималюється і це дасть результат.
Якісь такі дурні порівняння, але хотів пояснити свою логіку, що я не готовий здаватися.
Мирославе, ідею першої виставки запропонували ви. Якою має бути друга виставка, на вашу думку?
Мирослав: Не бачу поки що другої виставки з огляду на те, що поки не завершилась історія з першою.
Василь зробив такий чин за останніх 30 років, який базується на його патріотичному світогляді. Його видавництво і книгарня дали великий поштовх українському літературному процесу. Це вже заслужена людина. Як він щось каже, я можу іронізувати чи ставитися до цього скептично, як митець, але це — його бачення. Його бачення, що наступна виставка — патріотична. До цього слова я, звичайно, ставлюся позитивно. Патріотичний — це про любов до Батьківщини.
Але мистецтво для Василя є виховним процесом, участю у вихованні світогляду. А для мене мистецтво — це внутрішній діалог, де є настільки тонкі речі, що не піддаються окресленню. Тобто мистецтво — це не тільки виховний процес, він складає дуже невеличку частку. Все це значно глибше, цікавіше, бо я дивлюсь на це зсередини.
Але мені цікаво бути біля Василя, тому що своєю впертістю він досягнув результатів. Зі своєю витонченістю, мистецькістю я взагалі зараз не знаю, де перебуваю і критично до себе ставлюся. Це таке позірне самобичування, щоб було трошки смішно. Тому я не знаю, що буде восени.
Зараз бачу, що дуже тяжко, ніхто не хоче нічого писати, реагувати. Чотири передачі зробили телебачення. Журналісти прийшли зі своїм шаблоном. Вони розпитують про загальні речі, але за 30 років свого буття тут, у Франківську, я знаю, що все найцікавіше відбувається потім, коли журналісти підуть. І на це редактори навіть не роблять ставку. Це є велика проблема наших медій, що вони не вміють. А поки немає посередника між громадськістю і тим, хто чимось займається, поки немає якісних медіа, нічого не вийде.
Думати про осінню виставку хотілося б. Але де її зробити? Чи захоче музей ще раз показувати? Питання приміщення, складування, систематизації. Те, що Василь казав — рами. Банально — роботи описати. Можливо, ви щось напишете, сподіваюся, критично. Тоді можна буде далі про щось говорити. Потенціал є, бо достатньо людей, які вже вміють думати.
Я дивлюся, які відбуваються виставки, і мене дивує: чому музейники ніколи не прийдуть на події «Асортиментної кімнати»? От поки що мені найцікавіше те, що робить «Асортиментна», на її території. Так.
