Чому для розуміння мистецького процесу Франківська нам необхідно дивитись на нього лінійно? І як війна формує нові виклики для творення? Про це говорять Мирослав Яремак та Зоряна Козак, мультидисциплінарні митці різних поколінь, які мають спільне минуле.
Першу частину цієї розмови можна прочитати тут.
Дарʼя: Хотілось би поговорити про буття художником тоді та зараз. Мирославе, ви можете почати.
Мирослав: Мені [тоді] було значно легше. Навчався під час такого явища, як «перестройка», а це — право бути інакшим і таким, яким сам хочеш. Цей вибух «перестройки» дав мені можливість зробити те, що тоді зробив. Загальний вал змін, свободи: падіння Берлінської стіни, розстріл родини Чаушеску, перша «Імпреза», наступний «Вивих» 1990 року у Львові, Демʼянів Лаз, коли люди на власні очі бачили розстріляних жертв у вишиванках. Це абсолютно все змінює. Робити щось банальне — просто неможливо.
Як зараз, коли є все; коли можна, якщо хочеш, правильно написати грант, його отримати і втілити, — не знаю.
Дарʼя: Як це — бути художницею у Франківську в 2024 році?
Зоряна: Думаю, що досить добре. Важливо мати ідею, триматися її, розвивати.
Зараз займаюся керамікою, і мені не дозволяє розвиватися електрична напруга: не можу випалювати кераміку. Але загалом, думаю, нині мистецький процес досить позитивний. Він такий, який є.
Наскільки впливає старше покоління на молоде: важливо, щоб ти створював, а думка буде (і залишиться) думкою. Вона, звичайно, вплине на твій процес. Але, гадаю, це не є ключовим моментом у створенні чогось.
Дарʼя: Цікаво, чи молоді митці та мисткині відчувають певну тінь «Імпрези»? Є такий публічний дискурс: хоч що б робив, це буде порівнюватися з «Імпрезою». Чи відчуваєш ти це?
Зоряна: Особисто цього не відчуваю. Поважаю процес, який був у часи «Імпрези»; все, що відбувалося в 1990-х; виставки, артпроєкти, рухи, які були тоді. Та зараз є повний мистецький процес. Маємо силу його робити.
У нас є свої перепони, але не відчуваю «Імпрезу» такою перешкодою чи рівнем, до якого маємо дотягнутися.
Вважаю «Імпрезу» крутим показником для міста. Я це памʼятаю. Ми про це говоримо, тож ми разом про це памʼятаємо. Але зараз відбувається інша штука, яка теж прекрасна.
Мирослав: Щодо «Імпрези», то скажу так: мало хто з тут присутніх насправді достоту знає, чим була «Імпреза» і що це таке повною мірою. Це знаю я. Але мені легко казати, бо знаю це зсередини. Якщо розмотувати причинно-наслідкові речі, то «Імпреза» ще не проговорена. Можливо, хтось десь зустрічав аналітичні мистецтвознавчі статті про події 1989-го, 1991-го…
Зоряна: А як бачиш ти, щоб вона була проговорена? На мою думку, як художниці, вона достатньо проговорена; вона є важливим етапом.
Мирослав: Вона не проговорена, тому що «Імпреза», окрім найбільшої події в мистецтві другої половини XX століття, є найбільшою ганьбою цього міста.
Те, чим мала стати, вона не стала. І це є великою ганьбою тих людей, які не зробили, що вони мали зробити.
Тільки через це — не можу сказати, що є чиясь вказівка не говорити про це, — ви ніколи з усією серйозністю не почуєте достеменно, що там було і чому. Скільки каталогів «Імпрези» існує? Скільки учасників? Скільки відзначених, лауреатів, хто і звідки? З яких країн вони були і як склалась доля цих художників?
Зоряна: Це задокументовано, і це можна подивитись.
Мирослав: Задокументовано, серйозно? Я про це нічого не знаю.
Зоряна: А в «Першому відмінку»?
Мирослав: «Перший відмінок» — велика книжка. Це нелінійне сприйняття подій. А для правильної постановки питань потрібен лінійний час. Це важливо, але цього немає. Через втрату лінійності та причинно-наслідкових звʼязків це сприймається певною буфонадою. Буфонада, балаган і певний бурлеск, що були довкола «Імпрези», є одними з причин, чому вона не склалась.
Зоряна: Гадаю, «Імпреза» склалася, але вона потребувала певного продовження. Людей, які підхопили б це тут і продовжили. Але цього не відбулося. Сталися певні виставки, паралельні до «Імпрези», але не відбулося цього підхоплення і продовження. Можемо згадувати про «Імпрезу», але важко пригадати про процес, який міг би бути.
(…)
Мирослав: …тут були люди, які перестали сприймати себе провінціалами, а взяли собі право бути актуальною периферією.
Периферія — це самодостатній рух, динаміка, без оглядок на централізацію, на метрополію.
Зараз у нас так стається, що хто потрапляє туди, до центру, зразу перестає бути таким локальним, приймає ці риси, стає провінціалом. Навіть досягає своїх цілей.
А бути таким чистим периферійним [митцем] і не зважати ні на що — є такі, звісно, але [їх мало].
Дарʼя: Мирославе, розкажіть про свою практику останніх 5 років.
Мирослав: Коли був молодий, мені у 1980 роках до рук потрапив журнал «Кур’єр німецький». На останніх сторінках була надрукована фінальна робота Пабло Пікассо. Коли він її намалював, то казав, що нарешті задоволений, бо зробив це так, як малюють діти, які не мають ніяких правил.
(…)
Останній мій перформанс, який зробив у Відні 2018 року, був повʼязаний з вином, євхаристією, літаками, співпрацею з публікою. Цей перформанс повністю резонує зараз з F-16. Я запускав паперові літачки, а публіка мусила їх мені принести, ми їх розгортали, ставили на них стаканчики, наповнювали вином і разом розпивали. На цих літачках вино розпливалось різними бризками і формами. Пізніше ці форми я домальовував вином, перетворюючи з чистих абстракцій на персонажів. Для мене зараз це — майже та блюзнірська форма співпраці «ми вам літаки дамо, а ви нам дякуєте».
(…)
Зараз шукаю 10 робіт до виставки 10 художників Івано-Франківська. Можливо, вдасться вперше побачити твори, які робив у другій половині 1980-х, з 1990 року цього практично ніхто не бачив.
Зоряна: Чому ти не малював, не творив, не створював далі?
Мирослав: Я ж продовжую, зараз цим займаюсь.
Зоряна: Але чому, з усім твоїм потенціалом, не продовжував?
Мирослав: Скажу прямо — і багато хто образиться. Кому показувати?
Зоряна: Собі?
Мирослав: Стільки всього всім показав, і жодного фідбеку немає. Ну, є. Десь виставки є.
Зоряна: Чи не є це внутрішньою потребою — створювати? Чи це не є механізмом, який не може зупинитися?
Мирослав: У 2019 році в мене був оцей емоційний стан. Думав, почну палити [свої роботи], але прибігла сусідка, бо диму було багато. Не попалив, лише щось згоріло. Для мене це проблема. Дивуюсь, як люди щось множать, тиражують, зберігають. А екологія? Ви своїм дітям, онукам залишаєте цей треш, а що вони будуть з цим робити?
Зоряна: Я це чула. Але не треба думати про онуків, думай про себе, про те, що робиш.
Мирослав: Думав про себе. Крім сорому, нічого немає. Прожити все життя — і не змінити нічого.
Зоряна: Думаю, з часом побачимо, що щось змінилось.
У мене завжди було це запитання: чому ти своїми рисами, силою не твориш далі. Тому що в франківській спільноті ти можеш творити дуже багато, емоційно, ідейно.
Мирослав: Результат того, що ти щось зробив і очікував, що далі ви будете йти спільно, обернувся негативним досвідом, що, в кращому разі, цього не помітили, або хибно інтерпретували. Це створює потребу не робити цього, не показувати. Бо люди це не розуміють. Це не педагогічно.
(…)
Дивлюсь на попереднє покоління, і яким тягарем для їхніх нащадків є їхня творчість, — і мені жахливо стає. Це біда. Люди не знають, що з цим робити.
Зоряна: Я так не думаю. Саме в нашому місті є спрага до певних людей та їхнього досвіду. Наш Франківськ потребує твого спадку.
Мирослав: Те, про що ти кажеш, є професіоналізмом. Найчастіше такий професіоналізм виявляли представники країн, яких ми називаємо цивілізованими. І часом тут є люди, які професіонально до цього ставляться. Наприклад, коли мистецькі акції були в Німеччині, чи в Австрії, чи в Польщі, то там було все, включно з офіційним запрошенням з печатками, очікуваннями, гарантіями і забезпеченням. Бачиш, що [робиш] те, чого від тебе чекали, і тоді хочеш це робити.
Остання подія, на яку був тут запрошений, — це Київська бієнале. Альона Каравай запросила мене втілити якусь свою ідею. Я зробив, і дякую за надану можливість. Було відзняте відео цього проєкту. Але мене вразило, що жоден з глядачів не підійшов до мене і не сказав, що хоче подивитись це наживо. Це ж інсталяція, до неї ж можна було доторкнутися.
(…)
Зоряна: Ідея в тому, що коли ти є людиною, яка хоче створювати, не важливо, чи тобі 10 років, чи 20, чи 60, тебе це тягне все життя. Є війна, чи нема.
Наприклад, в мене зараз досвід теж певного несприйняття спільноти. Але відчуття творення є, і це важливо. Ти колись вирішуєш, що твориш або ні. Ти — той, хто створює, чи ні.
(…)
Зоряна: Моя практика зараз — це робота з керамікою, глиною, порцеляною. Стикаюсь з викликами, бо не можу випалювати на 1240+ градусів, на жаль. Тому шукаю інші шляхи. І думаю, чи працювати порцеляною зараз — це правильний шлях?
(…)
Вдячна «Асортиментній кімнаті», що вона прийняла нашу з Олесею Саєнко ідею діалогів [між поколіннями митців]. Ми хотіли зробити цю виставку, бо у мене був досвід спілкування зі старшим поколінням митців, якими захоплююсь. Хотілось разом з Олесею зробити ситуацію, де різні покоління, чоловіки та жінки, разом працюють в одному полі. Цей досвід — не просто словесний діалог, а генерація мистецтва. Ми це зробили. Не в кожній парі це вийшло, але, за відчуттями, діалог відбувся. Після цієї виставки виникли певні публічні дискусії щодо відмінностей поколінь, та навіть місця жінок в мистецтві.
(…)
Зоряна: Я, як художниця, яка може назвати себе художницею молодого покоління, вважаю, що головне — це далі творити. Попри, наприклад, відключення світла, шукати способи щось створювати далі.