Декого може здивувати позиція навмисного відсторонення від «передової» мистецьких перегонів, хтось потрактує це як хитру піаркомпанію, але насправді Перекліта таким є. Маргінальність – свідомо обрана позиція. Сповідує власну життєву філософію, не нав’язуючи і не декларуючи її загалу. Малює дуже багато, інколи по три-чотири картини в день. Намагається залишитися поза модою, використовуючи модні тренди та надбання історії мистецтва, самоіронію чи гротеск на культуру. Співпрацює з галереєю «Маргінеси».

Ця розмова Анатолія Звіжинського та Ігоря Перекліти вийшла в часописі «Кінець кінцем», ми публікуємо її без змін.

Слідкуєш за тими процесами, що відбуваються навколо тебе?

Хіба, що буваю випадково на виставках в Франківську. Кудись навмисно не їжджу. Їхати кудись не люблю. Шкода часу, та й дорогу не люблю далеку. На початку 90-х побачив на «Імпрезах» роботи Стрельникова. Сподобався той модернізм, і під впливом одеситів та свого косівського викладача Гуменюка я почав досліджувати мову кольору, його впливи, можливі ефекти. Пізніше дізнався про Малевича, Мондріана, Ротко, досліджував їх. Вони йшли від предмету в живописі, а я йду до предмету. Не так, як Сільваші, який любить, щоб колір світився. Мене більше цікавить, як скупо й лаконічно, два, три кольори – ні, не світилися, хоча від співставлення кольорів і цього можна досягнути, – а створити матеріальну плоть, абстрактну, але в той же час матеріальну, мінімалістично передати те, що бачиш перед собою, натуру. 

Тобто створити такий собі глибинний живописний реалізм. Як Курбе виходив у поле, так і я виходжу на поле перед Більшівцями і малюю з натури. Відкидаючи всі дрібні деталі, щоб трималося купи, щоб було синтезовано, більше форми, мінімум кольору. Досягнути універсальності.

Ведеш мову про роботи абстрактного спрямування. А коли тебе привабив фігуративний реалізм? Що було поштовхом до цього?

В 90-ті були значні проблеми з матеріалами, з грошима. Я не міг собі тоді дозволити малювати по 5-6 робіт на день, як це було раніше. Тоді почав експериментувати з іншими техніками. Не було можливостей робити пишних фактур, лісирувань в декілька шарів. А пізніше вирішив порозважатися, намалювати щось і для простого люду. Чоловік з вулиці із розумінням сприймає реалізм та іронію. Поєднання плакату, народного лубка, по-рєпінськи реалістичної живописної мови надало можливості для ширшого спілкування з глядачем. З’явилася можливість загравати з ним, виховувати. 

Пропагандистські роботи крім усього, ще й повчальні та виховні. Допрацьовую те, що священики, педагоги не доробили. Приємно з гумором, інколи через еротику, створювати мистецьку провокацію, котра б найширшому колу глядачів імпонувала. Від підлітків, які на паркані щось розглядають і до високочолих інтелектуалів. 

Іронія для прискорення сприйняття інформації? 

Іронія радше над методом. Я іронізую над, так званим, реалістичним живописом. Бо самі ідеї не завжди іронічні. Бувають дуже серйозні сюжети. А от сама манера письма, ніби-то передвижницька, реалістична, доступна, я з неї іронізую. Зараз говорити про реалістичний живопис смішно. Хіба що дітям байки про це оповідати. Під іронічною оболонкою часто приховую серйозні думки, заклики, ідеї. Смішно, коли багато хто зараз дозрів до імпресіонізму, або навіть до абстракції, використовуючи поверхневу декоративність фактури. Як казав свого часу Фальк: «Формалізм абстрактний нічим не кращий за формалізм академічний». Коли вдається потрапити в зал СХ на виставку картин, а не на ярмарку майток, виникає відчуття, що потрапив у ХІХ століття, і зараз Франц Йосип зі свитою увійде оглянути цей маразм. Таке собі кладовище образів, хоча, мабуть, комусь і приємно там перебувати. Там є свій аромат. Такі анахронізми можуть нормально виглядати в музеї, якщо вони того варті, але коли таке малюють наші сучасники… Смішно і печально.  

При своїй нелюбові до подорожей ти з готовністю береш участь у виставках. Для тебе важливо показувати картини іншим?

Час від часу цікаво подивитися на свою роботу в іншому просторі. Я ніколи не відмовляюся від виставок. Від різних. Одна з найцікавіших виставок була в Більшівцях на стіні колишньої синагоги. Це моє найулюбленіше містечко, і я з радістю відгукнувся на цю пропозицію. Влада сказала, і я виставив. Нема питань. Привіз декілька робіт і виставив. Більшість з них були постмодернові, фігуративні, зрозумілі для людей. Декілька стилізованих пейзажів. Коли пропонують, гріх відмовлятися. До певної міри – це обов’язок художника, час від часу комусь демонструвати свої картини. Я не маю потреби показувати багатьом. Інколи достатньо декільком знайомим показати.

Доводиться пояснювати глядачам свої роботи? Задають запитання?

Я вважаю себе реалістом, навіть мої синтезовані абстрактні роботи, це глибинний живописний реалізм, я малюю все з натури. Що пояснювати? Малюю, роблю відбір, синтезую, відкидаю зайве, залишаю найголовніше, суттєве і отримую задоволення, коли бачу, що людині приємно і цікаво це оглядати. Якщо людина далека від цього, коли потребує пояснень, ознайомлення з історією мистецтва починаючи з елементарного, то не думаю, що їй це потрібно взагалі. Треба було починати зі школи.

Мав непорозуміння, скандали з приводу своїх праць?

Звідки? В провінційному середовищі провінційної країни дуже важко їх викликати. Вони не можливі у нас на ґрунті мистецтва. Люди втомлені, перенасичені інформацією. Неспроможні адекватно реагувати на те, що відбувається довкола. Трагедії, аварії, катастрофи, кожних півгодини нові повідомлення про нові трафунки. Внаслідок цього люди байдужіють. Емоційний стрес зростає. Занадто багато зайвої і непотрібної інформації. З телевізора, з радіо, з телефону, з газет, з інтернету… Так само, коли зайти в музей, де багато красивих, навіть, високохудожніх речей, і ти дивишся, дивишся, дивишся, а вони йдуть і йдуть, просто втомлюєшся. Навіть, якщо й гарного багато, тебе це втомлює. Ми живемо в часи засилля інформації. Різної.

Ти це на собі відчуваєш?

Я ні. В мене так мозок збудований, що в голові чисто.

Хто тобі так мозок збудував?

Від природи. Колись казали, що існують типи людей, котрі вимагають індивідуального підходу в навчанні, в жодному разі не в колективі. В колективі вони не зможуть добре вчитися. Треба окремо вчителів додому запрошувати. Це стосується не лише інтелекту. Навіть, щоб зробити з нього солдата, треба його муштрувати індивідуально, інструктор має працювати лише з ним. З нього вийде добрий бойовик. Але якщо муштрувати його в колективі, він відставатиме від інших. Це такий тип людей. В колективі їм шумно, неприємно, вони розгублюються. Ось я належу десь до такого типу. Намагаюся не перезавантажувати себе зайвим. Коли йду полем, своїми улюбленими міцями, то дуже свіжо сприймаю все навколо, прочитую, що відбувається, що бачу. Це цікавіше чтиво, ніж будь-яка книжка. Пройтися землею, відчути той дух, це для мене цікаво. Я часто когось зі знайомих тягну з собою: ходімо перейдемося. Поле перед Більшівцями, де можна на півдня зависнути і дивитися навколо. Мені це ніколи не набридає. Гра кольорів, форм, площин… А читати книжки, особливо сучасних авторів, про їхні хвороби, чи намагання щось із себе показати заради красивої фрази, звороту – це нудно.

Так, читати треба. Ось зараз читаю «Літопис червоної калини», перевидання Романа Федоріва. Це зараз моє улюблене чтиво. Атмосфера тих часів, дух. Читати хроніки ХVIII, ХІХ ст., або цікаві факти з побутового життя тих часів мені дуже інтересно наразі.

Мистецькі новини також не мають сенсу для тебе?

Якщо виникає в цьому потреба, або інтрига, бачу репродукцію, чи щось заворожуюче промайне по телевізору, то, звичайно, мені інтересно. Формальні ходи, живописна мова, потік сюжетів. Але щоб дуже сильно цим цікавитися, в мене цього нема. Я вже сформував свій інтерес, виробив усталені живописні канони для себе. Тому мені цікаво те, що я роблю сам. Деколи шукаю щось свіже, нове, але стрижень вибраний в середині 90-х лишається незмінним. Поки що мені так цікаво працювати. З часом непомітно щось додається, але не радикально.

Зовнішні обставини впливають на тебе? З поглибленням кризи не покинеш малювання?

Не думаю, що буде гірше ніж на початку 90-х. Тоді не було грошей, матеріалів, і то я собі сидів і займався формальними пошуками. Хоча запрошували йти паскудити церкви. Це скучно. Якщо буде гірше ніж тоді, то навіть не знаю. Може, й піду десь з бригадою алкоголіків гроші заробляти. Але сумніваюся. Все одно робитиму своє, бо мені воно цікаве. Доводиться інколи малювати на замовлення, зовсім таке, що не подобається. Рідко, але буває. Ось нещодавно пропонували намалювати для церкви, але коли я туди приїхав подивився, що там робиться! Страхи! Нема на них Шептицького. Цим все й сказано. Все починається з духовенства, яке боїться сказати своє тверде слово. Не має тепер священик такого авторитету, щоб він вів за собою громаду, а не їм підпорядковувався. І громада робить такі речі, де взагалі нема ні мистецтва, ні часу, ні духу, ні епохи. Така собі сувенірщина, і то в найгірших проявах. Найгірших смаках. Примітив. Просто жахливі речі. Коли мені пропонують щось таке робити, з бригадами пияків ходити й займатися абсолютно далекими від естетики речами, я відмовляюся. Не знаю, що то за криза має бути, аби я за таке взявся.

Хотів би жити з продажу робіт?

Можна. Але не хотілося би кидати роботи в школі. Трохи скучно було би. Проїдешся кожен день туди назад, а це просто корисно. Що то, сидіти вдома й малювати? Хоча з’явилося би більше часу для піших прогулянок до Більшівців і назад. Слухати музику ХVIII ст… Не знаю. Були би свої плюси й свої мінуси. З дітьми цікаво. Спостерігати, як вони працюють, допомагати. Я люблю разом з ними малювати, влаштовувати змагання – хто краще. Люблю цю роботу. Маю задоволення.

В спілку художників вступатимеш?

Колись давно мені пропонували, а я перепитав Віктора Мельника, що воно мені дасть? Буде доповнення до зарплати? А коли почув, що навпаки треба буде сплачувати внески, зрозумів, що то не вигідно. Нема інтересу. Хочу поїхати натомість на Тернопільщину. Для мене це священна земля, це як Єрусалим. Більше, ніж Карпати. Гори для туристів, для приїжджих. А Тернопільщина – аристократична, священна земля. Відчуття вічності там проймає мене наскрізь. За Більшівцями останнє плато Поділля, а далі Тернопільщина. Я вже був в Бережанах, був в Бучачі, а ще хотілося би всю її проїхати. Це для мене велика подія.

Це таке, як колись отримати стипендію в Академії на поїздку до Італії. Для мене це рівнозначно. Може цього літа й поїду.