«Оргія» — остання прижиттєва п’єса Лесі Українки, яку привіз до Івано-Франківська незалежний театр з Дніпра «Віримо!». Франківська громадська активістка Христя Магас ділиться враженнями від вистави.
Яким чином драматичний поетичний твір, події якого розгортаються в античному світі, під час колоніального поневолення греків римлянами, може зацікавити сучасних глядачів?
Римовані рядки, припорошені пилом образи можуть створювати оманливе сприйняття певної дидактичності матеріалу, а з ним і повну втрату зв’язку між змістом, метою та формою, а отже — зв’язку між глядачем і героями. Успішність появи на сцені будь-якого класичного твору залежить від інтерпретації та індивідуального підходу режисера до надання форми тексту та пошуків особливих підходів до глядача.
Тут постає питання: яким чином передати закодовані в рядках змісти, не відходячи від тенденцій сьогодення, однак апелюючи до сердець глядачів. Із одним із таких підходів франківська публіка мала змогу познайомитись 10 вересня у Франківському драмтеатрі.
З авторською версією відомого твору Лесі Українки «Оргія» на сцену вийшов дніпровський театр «Віримо!». Постановку підтримав «Український культурний фонд». Вистава «Леся Українка: Оргія третього тисячоліття» присвячена 150-й річниці ювілею української письменниці. На перший погляд, назва може здатися доволі претензійною, якщо глибоко не вдаватись до змісту, закладеного в неї.
Відходячи від основних палітр конотацій слова «оргія» («розпусний розгульний банкет» та «свято, таємний обряд на честь Діоніса») у виставі протиставляються два антагоністичні народи (римляни та греки) як уособлення двох підходів до сприйняття творчої основи та мистецтва в цілому.
Для греків це — сакральна зустріч мистецьких основ, де за зачиненими дверима народжується істина («і в стриманих гудіннях струн ми вгадувати вміли урагани»). Для римлян же це розгульні голосні бенкети, де спершу ділились духовними основами, а згодом — основами тілесними («а в тих квітках ховався невидимий холодний гад розпусти і зневаги»). Режисер постановки Володимир Петренко додає певної гостроти сприйняттю цих відмінностей, супроводжуючи репліки акторів аудіовізуальним рядом: у греків — теплі зустрічі у тісному колі, квартирники, у римлян — беззмістовні гамірні гуляння, де жартівливе протиставляється іронічному, високе — приземленому та несуттєвому, а еротичне — брудному, звірському, вульгарному та ницому. Такий підхід допомагає чіткіше наголосити на протиставленні сакрального — профанному, глибокого — поверхневому, образу поневоленого — поневолювачу.
Тяглість тлумачення сенсів оргії як зіткненню двох цивілізаційних культур можна простежити також у сценічному оформленні постановки: пастельні теплі кольори та майстерно сконструйовані силуети костюмів греків на фоні позолочених, прямолінійних, дечим схожих на одяг російських царів, вбрання римлян. Такий акцент простежується не дарма.
Приклад глобального колоніалізму римлян щодо греків, а значить присвоєння усього найкращого в культурі поневоленого колонізатором, чітко прослідковується у виставі як посилання на поневолення українською культури та перемаркування її на користь російської.
«А хто ж пройшов по нас, як по містках, до слави всесвітньої?», — запитує Антей Мецената. У цей момент в думках глядача вибудовується асоціативний ряд знайомих постатей, явищ, образів, за яких ведеться одвічна боротьба «за право власності».
Чому ж так, питаєш себе одразу. Бо там, де існує великий дар і талан, є вічним попит на визнання та похвалу. Відбувається болісне роздвоєння вульгарного марнославства над вдумливою силою мистецтва. І цей стан настільки безнадійний, що часом не зважаєш, «а хто ж вінець кладе тобі на голову» — твій народ, який дав тобі ось ту основу, чи той, хто має тебе за матеріал, за глину, з якої можна зліпити все. «Тоді з творця на творево ти перетворюєшся» і втрачаєш свою ідентичність, як втратив її скульптор Федон. Водночас — втрачаєш і власну національну честь.
Мотив «навіть у мороку залишатись митцем народу» не покидає культурного процесу українців. Ми насолоджуємось вакханалією життя, ловлячи лаври на льоту та не дослуховуючись до тих, хто відчуває справжнє та глибоке. А ті отримують уже посмертні лаври. І таких імен вдосталь.
Усе жахіття такого бездумного бажання слави та визнання в іменах та прізвищах сотні тих, для кого національна ідентичність та справжнє мистецтво були вищими за прийняття «верхівок» та золото нагород, Володимир Петренко закарбував у текстовій проєкції на колонах-декораціях. Там були і Іван Кандиба, і Дмитро Лебідь, і Іван Франко, і Лесь Курбас, і Лариса Косач, і Алла Горська. Сотні «стовпів» української ідентичності вкотре виринули перед очима глядачів, щоб вкотре нагадати про ціну. Ціну правди, ціну волі, ціну мистецтва заради життя, а не мистецтва заради наживи.
І серед них майстерно було введено живу постать Лесі Українки. Вона, як марево у білій сукні з червоним маковим вінком (чи то пак «кривавим лавровим») не просто спостерігає за розвитком подій в античному світі, ні. Вона вкотре дивиться за розвитком подій на рідній землі і наче голос сумління намагається достукатись через героїв до нас, глядачів.
Невідомо, чи почуємо ми врешті її.
Фото: Олеся Саєнко
