Підтримати post impreza
Театральний велетень у місті. Що (не) так з будівлею Франківського драмтеатру
Ігор Панчишин 11 Вересня, 2022

Що насправді стоїть за гуцульським стилем інтерʼєру театру, який ми так любимо

Ігор Панчишин 11 Вересня, 2022
Театральний велетень у місті. Що (не) так з будівлею Франківського драмтеатру

Театр для радянського режиму — ще один інструмент пропаганди. Тож не варто зачаровуватись будівлею театру, що попри свій гуцульський інтерʼєр все одно є результатом своєї епохи, з усіма плюсами і мінусами цього. 

Франківський художник та архітектор Ігор Панчишин пояснює, чому нам варто критичніше ставитись до будівлі Франківського драмтеатру.


Мистецьке vs. архітектурне явище

Про споруду Франківського музично-драматичного театру говорити водночас і легко, й ні.

Річ у тім, що в місті немає усталеного розуміння архітектурної цінності будь-яких об’єктів, а самі будівлі часто ототожнюють з тим, що відбувається всередині них.

Наприклад, якщо сказати, що споруда театру не є особливо цікавою чи видатною, це викличе чимало заперечень. Мовляв, але ж там красива кераміка, віртуозно виготовлені дерев’яні вироби, люди охоче відвідують вистави, там натхненний колектив, та ще й нагороджений Шевченківською премією, а сам театр — взагалі те, чим ми можемо пишатись. 

Все так. Однак лише тоді, коли мова йде про театр як мистецьке явище, а не як про архітектурний обʼєкт в міському просторі. Я не намагатимусь абстрагуватись від сенсів театру, а спробую стисло пояснити, що мене не задовольняє і не тішить в його архітектурі. 

Новий центр міста, який так і не завершили

Збудований в 1970-х роках, Франківський драмтеатр є продуктом свого часу. Це стосується тодішніх економічних реалій, технологічних можливостей, естетичних уявлень і норм Радянського союзу. Тож архітектурне рішення для театру вийшло консервативним і простим.

Варто нагадати, весь комплекс площі, де зараз розташований театр, мав бути організований як міський та обласний офіційно-адміністративний центр. Згідно з концепцією, тут мали розмістити обком партії, виконавчий обласний комітет, готельний комплекс, а також культурний парадний елемент, який би обрамляв масштабну площу з пам’ятником Леніну (обов’язковий атрибут ритуально-церемоніального оточення всіх державних майданчиків. Якщо це державницький вузол, там має бути повний іміджевий набір — споруди адміністрації, партійні офіси, парадна площа для демонстрацій і парадів, театр, готель і пам’ятник Лєніну. Театр на цій площі виступає культурним парадним елементом — прим. авт.)

Місто ледь не «щойно» за історичними мірками (в 1962 році) отримало «згори» нове ім’я й замість Станіславова стало Івано-Франківськом.

Через своє військове призначення воно потребувало радикальних перекроювань плану й транспортних каналів. Для цього розгорнулась ціла програма перелаштування структури Франківська: психологічний і культурний вузол треба було перемістити з австрійських і польських споруд середмістя в єдиний Центр міста нових часів, ударний і переконливий.

Для облаштування цієї амбітної радянської площі стали зносити міський та єврейський цвинтарі, будувати «хрущовки» замість окремих малоповерхівок, розгортати вже нову бруталістичну архітектуру вздовж тодішньої вулиці Радянської (нині вул. Незалежності). Також знесли німецьку кірху та військові австрійські пакгаузи, щоб розчистити місце для скверів.

Цей проєкт так і не втілили до кінця. Зрештою, партійні органи вирішили перенести до будівлі на теперішній вулиці Грушевського. Але основні принципи, що закладались у цей новий Центр, таки реалізували: 

  • збудували лінію адмінбудинків з проєктним інститутом на вулиці Радянській; 
  • розпочали спорудження готелю «Україна», обов’язкового за тодішніми стандартами елементу для таких центрів;
  • заклали котловани під спорудження обласного театру, як багатофункційного парадного залу, поруч з усіма церемоніальними на ту пору елементами та з головною домінантою в композиції — пам’ятником вождю. 

Перспективу площі на заході завершував щойно зведений Центр побуту, який, до слова, є чи не найвдалішим тогочасним архітектурним об’єктом в місті.

Все це будівництво, разом з виправленням дороги на Тисменицю, зведенням комплексу Центру науково-технічної інформації (ЦНТЕІ) і мікрорайоном з кінотеатром «Космос» та закладенням проєкту побудови шляхопроводу над колією, тривало дуже повільно, але ґрунтовно. Однак зміна рішень щодо будівлі обкому партії позбавила весь цей сценарій головної інтриги. У наступні роки площу завершували вже за інерцією, а всі її обʼєкти вирушили у самостійне плавання цим незрозумілим озерцем.

Як будувати радянські театри

Театри, як обов’язкові елементи в радянському містобудівництві, зводилися відповідно до певних канонів. До уваги не бралась локальна театральна специфіка, характер міського середовища чи тутешня архітектурна школа. Все будувалося лише на основі державних трендів та вимог ідеології. 

Панівний вже в цілій Європі бруталізм, як розвиток модерністичної еволюції (після конструктивізму та функціоналізму), був досить привабливим для використання його в великому будівництві через радянську доктрину домінування адміністрацій. Архітекторам же цей час додав певної свободи у хоч якійсь ілюзорній творчій різноманітності. Тим більше, що централізоване проєктування і будівельна структура могли співіснувати. Система спеціалізованих центральних проєктних інститутів легко управлялась в виробленні єдиних естетичних парадигм з тотальним керуванням. Себто поява будь-яких унікальних і видатних архітектурних творів строго регламентувалось з центру і задавалась партією.

Усе це нам необхідно, щоб зрозуміти світоглядну, організаційну й естетичну природу, в якій виростали такі об’єкти-близнюки по всьому Союзу.

У студентські роки, проїжджаючи через місто Владімір (під Москвою), я побачив тамтешній обласний театр і був подивований, наскільки він нагадує мій франківський. З часом виявив, що практично всі обласні театри чимось подібні. Спочатку це був сталінсько-жолтовський стиль з академічними портиками, а в часи бруталізму — складені, мов мавзолеї, великі прямокутні призми. Різнились вони лише способом «прив’язки» відповідно до рельєфу (тобто як проєкт враховує особливості місцевості — ґрунт, підземні води тощо — прим. ред.) і незначними декоративними елементами.

У 1981 році Шевченківську премію у галузі архітектури отримує колектив, що звів в Сумах Музично-драматичний театр ім. Щепкіна. Але попри самостійність, у сумському театрі відчувається вплив типових проєктів подібних будівель, що розроблялись Центральним науково-дослідним інститутом видовищних і спортивних споруд у Москві.  

театр в Сумах

Франківський театр розроблявся за участі вже на той час лауреата Шевченківської премії, автора сумського театру, архітектора Степана Сліпця.

Що цікаво: традиційно державні премії давали колективам, які обов’язково мали очолювати партійно-господарські керівники. Так, в сумському проєкті головою колективу був перший секретар Сумського міськкому КПУ Михайло Лушпа. У випадку Франківська головою колективу став Дмитро Сосновий — справді архітектор, але все ж номенклатурний чиновник, головний архітектор області, що свого часу був відряджений партією на цю посаду з Одеси.

З чого складається архітектура театру

Якось я перечитав опис архітектури театру від одного з провінційних знавців, і це викликало не просто усмішку, а й сум, що нас всіх задовольняє такий «поетично-лубочний аналіз».

«…Пірамідальне наростання об’ємів перегукується із архітектурою бруталізму, якому властиве нагромадження масивних конструкцій. “Демонстрацією віри”, що ці об’єми можуть повноцінно існувати, можна вважати наявність бічних кубів театру, які підтримуються тонкими сплюснутими ніжками. Водночас архітектура театру стримана, зрозуміла. Нагромадження кубів не створює ефект надмірності. Той факт, що в одній будівлі поєднано стільки ідей, відносить її стилістику до так званої інтернаціональної, яка відкидала індивідуальні традиції й синтезувала прості, лаконічні та зрозумілі геометричні фігури. Але це жодним чином не було повернення до довоєнного конструктивізму…».    

Але найвеселішою виглядає одна з прикінцевих фраз: «Повторення аналогічних форм (куби, опори, вікна, лінії) створює особливу ритмософію [що це за слово взагалі? — прим. авт.] споруди…» 

Так описують Музично-драматичний театр в Луцьку.

Насправді сам архітектурний об’єм театру не є чимось особливим. Споруда є звичною композицією кількох призм-паралелепіпедів, що сформовані відповідно до головних функційних зон: 

  • глядацька зала зі сценою та колосниками (верхня частина театральної сцени — прим.ред);
  • вестибюльна дворівнева частина, розвернута головним фасадом до вулиці, з суцільним заскленням, що відкрите до суміжних вулиць; 
  • технічна зона з об’ємним цехом і майстернями для виготовлення реквізиту та елементів сценографії;
  • блок кабінетів, гримерних, підсобок. 

Пластика комплексу формується завдяки цьому поєднанню: повітряність скла й контраст глухих стін, як виклик старому містовому масштабу і ритму. Виважена і гармонійна будівля підкреслено домінує у просторі та протиставляється іншій міській архітектурі. 

Але в цьому і полягав новий тренд радянського містобудування: в проголошенні незаперечності й сили совка, його масштабів опанування великими просторами та об’ємами. Все це зараз нам видається грубим дисонансом і наругою над пропорціями класичного європейського міста, збудованого й адаптованого за столітніми лекалами.

Такі монстри, як ця площа, адмінбудинок на Грушевського чи навіть торговий комплекс з новим критим ринком, були просто чужорідними велетнями, встромленими в тканину міста.

(Не) унікальний інтерʼєр

Коли йдеться про архітектурну цінність Франківського драмтеатру, часто згадують саме його інтерʼєр. Проте і тут треба дивитись на контекст, в якому він створювався.

Декорування інтер’єрів театру випливало з реалій часу, коли митці намагались внести у свою роботу місцевий колорит. Такий собі регіональний реверанс на тлі неможливості дати свободу самій архітектурі. Творчі спілки працювали регламентовано і механічно: партійні ідеологеми хоч і проголошували регіоналізацію, проте лише таку, яку можна контролювати.

Особливий акцент в інтерʼєрі Франківського драмтеатру зроблений на гуцульських мотивах. Це було частиною послідовної радянської політики: звести всі уявлення про Івано-Франківськ виключно як про осередок гуцульського краю. Партія вперто вимивала все, що не поєднувалось з пролетарською ідеологією. Під каток, авжеж, потрапила й довколишня архітектура, що дратувала своєю беззаперечною ґенезою та прив’язаністю до європейських класичних стилів та форм.

Авжеж, гуцульський стиль захоплює своєю екзотичністю і незвичністю у всеукраїнській палітрі. А добра школа народних майстрів і бездоганне ремесло керамістів, ткачів, майстрів по дереву дають ефект, на який сподівалися організатори: він має перебивати всю бруталістичну атмосферу інтер’єру театру.

Однак весь цей насичений декор лише заповнює архітектуру і не має жодного стосунку до модерністичної архітектури міста. Навіть в такій вдалій, на перший погляд, адаптації відчутна штучність поєднання строгого травертину, мармуру, граніту з хатніми, теплими та затишними деталями гуцульського побуту. Дещо органічніше почуває себе шамотне панно (панно з кераміки, що робиться з шамотної глини. Шамот — вогнестійка біла зі специфічним кракелюром поливʼяна кераміка — прим. авт.)  в інтер’єрі другого рівня фоє, бо і колір, і фактура є ближчою до будівельних матеріалів величезного залу. 

Дерев’яну стелю часто використовують в класичній архітектурі, але велетенський простір, наповнений холодним каменем, все ж дисонує з теплою деревиною. Навіть її віртуозне виконання не рятує від цієї диспропорції.

Прикладом значно вдалішого використання такої стелі є, на мою думку, суфіт (стеля) в залі франківського аеропорту, де вона, навпаки, домінує й органічно вплітається в контекст сучасного функціоналу. 

Окремі камерні шамотні скульптури, що самі по собі симпатичні, все ж справляють враження випадкових в цьому масштабному просторі театру. Тонований метал — ще одна недоречність з надмірною декоративністю і разючою відмінною від гуцульського стилю.

Хто створив інтерʼєр театру

У 1982 році колектив митців, який працював над Франківським драмтеатром, отримав Шевченківську премію в номінації «За використання мотивів народної творчості при створенні приміщення», тобто за створення інтер’єру.

Нагороди тоді отримали архітектор Дмитро Сосновий, скульптор Василь Вільшук, художник Володимир Шевчук, столяр-червонодеревник Антон Овчар, різьбяр Василь Лукашко, інженер-конструктор Леонід Сандлер. 

Мало не головним у цій команді був, власне, Леонід Сандлер. Він проєктував конструкції глядацького залу, а також наглядав за будівництвом від самого початку і до завершення. Разом з архітекторами й художниками Сандлер розробляв елементи декоративного оформлення, зокрема панно на головному фасаді, керамічне панно у фоє другого поверху, підвісну стелю, оздоблення фонтану у вестибюлі, огорожі балконів, сходи, декоративні люстри тощо.

Проте франківський театр міг мати геть інакший вигляд. Разом зі згадуваним вже архітектором Степаном Сліпцем над проєктом театру працював легендарний київський художник Віктор Зарецький. 

Він розробляв власний проєкт оформлення споруди. Згідно з ним, на фасаді мало бути велетенське мозаїчне панно у близькому до Ґустава Клімта сецесійному ключі. Решта оформлення художника теж було дуже лірично-поетичним. Зарецький вважав, що такий хід більше відповідає характеру орнаменталістики й архітектурної пластики Станіслава/Івано-Франківська.

Проєкт Зарецького, який так і не був втілений

Той проєкт так і не прийняли: через його «нерадянськість», підкреслений сентимент до європейської сецесії. А також тому, що Зарецький був чоловіком дисидентки Алли Горської, тобто «неблагонадійним» для режиму.

Холодний памʼятник епохи

Отож, давайте будем тверезо-об’єктивними. На схилі XX століття Івано-Франківськ здобув добротне театральне приміщення, яке можна використовувати для різноманітних масштабних акцій. Однак канонічні для радянської естетики будівлі ніколи не зможуть задовольнити чергові виклики часу та нових поколінь.

Невблаганний процес суспільної еволюції вимагатиме не застиглих пам’ятників, а споруд, які або здатні адаптуватись і змінюватись, або залишатись символами своєї епохи. 

Цей будинок театру є пам’ятником 1960-80-х років. Теплі й милі оку прикрашання холодної радянської естетики з часом все виразніше підкреслюватимуть штучність і механістичність їх привнесення, що не мають нічого спільного з природою бруталістичної архітектури. Занадто виразна радянська ґенеза потребуватиме радикальних архітектурних змін, аби бути переосмисленою відповідно до викликів часу. 

Показово, як колектив театру підсвідомо шукає інших сценаріїв, майданчиків і сценографій. Це наче мимовільна втеча у нову пластику і новий драматизм: використання підвалів, технологічних зон, ба навіть пошуки інших майданчиків поза межами цього приміщення. Бо офіціозна імпозантність і комфортна, але холодна рекреаційність театру визначає і обмежує новітнє різноманіття драматичності та викликів нової пластики.

Гадаю, не слід безоглядно пишатись однією з пам’яток радянської епохи лише тому, що вона безжально домінує у середовищі компактного, гармонійного міста, виплеканого в інших масштабах, парадигмах і з іншими розуміннями простору. 

 

Фото: Олеся Саєнко

Ігор Панчишин 11 Вересня, 2022

    Підписатись на post impreza

    Вас також може зацікавити
    Вас також може зацікавити