В Івано-Франківську в межах шостого фестивалю-премії «ГРА» відбувся показ пластичної вистави «Косачка». Ми поговорили з продюсеркою проєкту Поліною Булат та режисеркою Юлією Лопатою про появу вистави, її сенси та резиденцію для жінок-військових. 

Як зʼявилась «Косачка»? 

Поліна Булат: Ідея «Косачки» належить режисерці Юлії Лопаті. Вона з’явилася влітку 2022 року, коли Юлія була на відпочинку від волонтерства в Карпатах. Думаю, що вона краще розкаже про це. Активний процес роботи над виставою почався восени 2023 року, коли ми зібралися всією командою і почали готуватися до прем’єри, яка відбулася за пару місяців, 3-го грудня того ж року.

Юлія Лопата: До повномасштабного вторгнення я була виконавицею, танцівницею, викладачкою, хореографкою, але з початком вторгнення перестала танцювати і почала волонтерити. Влітку 2022-го я поїхала в Карпати на декілька днів відпочити. Там мій знайомий музикант дав послухати пісню «Прощай, світе» на вірш Тарас Шевченка і музику Валентина Сильвестрова. Напевно, саме вона повернула мене думками до мистецтва. Відтоді почала розробляти ідею вистави; вперше як режисерка, а не виконавиця. «Косачка» — це мій режисерський дебют. 

Ви називаєте її «виставою-ритуалом». Ритуал має мету, а чого прагне досягнути «Косачка»?

Поліна Булат: Мені здається, що ставити перед мистецьким твором конкретні мету і завдання — це його обмежувати. Загалом бачу ритуал як шлях до певного стану, до контакту з собою через нього, — щось первісне, яке працює з нашою пам’яттю на рівні тіла та свідомості. 

В «Косачці» нам, зокрема, хотілося показати тяглість нашої культури, намітити спільні точки, які проходять крізь покоління. 

Юлія Лопата: Вистава не має чіткого наративу, залишаємо багато простору глядачам для власної інтерпретації чи рефлексії. Проте через ритуальну природу вистави ми б хотіли нагадати про зв’язок зі своїм духом як із силою, яка спонукає нас в цьому житті до дії, важких виборів, рішень, які маємо робити зараз, аби не зупинятися, продовжувати боротьбу — як спільну, так і особисту.

Вистава розвивається далі — від премʼєри і з кожним новим показом. Чи можете розповісти, як вона змінилась: для вас та глядачів?

Поліна Булат: Дійсно, ми далі працюємо над виставою. Вона — як живий організм, який постійно розвивається. Цього разу абсолютно новий склад танцівниць у виставі, також експериментуємо з пісенним матеріалом. 

Ми також експериментуємо з фіналом вистави. Це дійсно живий організм, і з кожним показом намагаємося знайти влучніші інструменти, щоб, як мені здається, попрацювати з ритуальною природою цього твору, щоб він більше затягував глядачів у свій всесвіт. 

Юлія Лопата: Зараз у нас геть оновився склад виконавиць, танцівниць, і разом з ними прийшла нова енергія, нова інтерпретація того, що вони роблять на сцені. Від кожного показу до наступного не зупиняємося в наших дослідженнях, поглиблюємося. 

Розкажіть про досвід програми «Віднова спільнотою» для жінок-військових в партнерстві з «Креативною резиденцією MC6». Чи мистецтво справді дає «зцілення»? І як досвід роботи з військовими вплинув на вашу команду?

Поліна Булат: Це був неймовірний досвід. Не знали, чого очікувати, але одна з учасниць резиденції, військова, сказала: «Мистецтво — це єдине, що може вилікувати воєнну травму». Жодним чином не применшую важливість психотерапії, але робота через образи справді допомагає проживати важкий досвід.

Ми не лише показували учасницям фрагменти вистави й запрошували на репетиції, а й проводили майстеркласи зі співу та руху. Учасниці програми брали в них активну участь; знаю, що це допомагало їм повернутись до себе, віднайти зв’язок зі своїм тілом, емоціями, частково зняти напругу. Для нас це був спосіб підтримати військових і віддати їм шану.

Щодо впливу на команду, цей досвід ще потребує осмислення. Повернувшися з резиденції, ми одразу взялися за підготовку до виступів. Але особисто для мене це був життєствердний момент. Тривожилась перед тим, як їхати на резиденцію, бо це відповідальна подія. Але учасниці вразили життєрадісністю, жагою до життя й відкритістю, попри важкий досвід. Здавалось, що їдемо в Карпати для них, але вони також повернули енергію й натхнення нам.