Франківський Драмтеатр та увага до нього зростають щороку. Ми поговорили з юною акторкою Марією Мельник, студенткою другого курсу Інституту мистецтв ПНУ імені Василя Стефаника про її навчання, роботу в молодіжному колективі та гру на сцені.
Як тобі вдалось потрапити на сцену Драмтеатру?
Якщо чесно, коли тільки вступила на акторський, мені й на думку не спадало, що одразу випаде нагода грати в театрі. Для багатьох, хто обирає цю професію, це може і ніколи не відбутись. Те, що опинилась в театрі й граю тут, — везіння й бажання наших викладачів Ростислава Держипільського та Надії Левченко. Це радше поодинокі випадки, коли студентам 2 курсу дозволено виходити на таку велику сцену та грати на ній.
Ростислав Держипільський веде наш курс та поступово залучає нас до практики акторського мистецтва. Він показує нам роботу, з якою маємо пов’язати своє життя та якою вона є зсередини. Ми щиро вдячні за цю змогу.
Як виглядає навчання на акторстві?
На 1 курсі, коли навчання тільки почалось, ми працювали над психофізикою. Викладачі приділяли багато часу, щоб ми розуміли, звідки в нас з’являються емоції і як певні дії тягнуть їх за собою. Ми зосереджувались на дослідженні самих себе, що важливо для акторів. Згодом був курс, де ми пізнавали слово: нас навчали, як тримати темп і ритм, чіткій вимові слів і наскільки важливо актору розуміти, про що він говорить.
Як Ростислав Держипільський, так і Надія Левченко зробили для нас дуже багато за період навчання і планують робити надалі. Ми відчуваємо, що не можна зупинятись, адже завжди є стимул рости далі.
Чи відчуваєте ви тиск, зважаючи на статусність Драмтеатру?
Це радше відчуття відповідальності, адже зараз нам потрібно тримати рівень, якого досягли. Коли кажеш, що є студенткою 2 курсу і виступаєш в Драмтеатрі, у твого співрозмовника неминуче зростають очікування стосовно тебе. Потрібно щодня робити все більше, щоб відповідати місцю, де навчаєшся і будуєш свою подальшу кар’єру.
Які могла б зазначити особливості взаємодії вашого молодіжного колективу з іншими акторами?
Мені дуже подобається сучасне середовище театру, тому що воно повністю відкрите для нас, а ми, зі свого боку, готові чогось навчатись. Актори, які не надто старші від нас, але вже офіційно працюють і мають відповідне звання, дуже щирі й добрі. Якщо вони бачать недоліки у нашій грі, то підійдуть і спокійно скажуть про це. Ці люди роблять все для того, щоб ми мали кращий вигляд і ліпше почували себе на сцені. У нас сформувались такі стосунки, що вони переживають за нас, як за своїх.
Щодо взаємодії з викладачами, то у процесі постановки відчуваєш, що вони — більше, ніж викладачі. Вони знаходять свій власний підхід та розуміють, що тобі потрібно найбільше. До кожного з нас вони мають індивідуальні зауваження та схвалення; діляться з нами напрацьованими роками знаннями.
А ще мені подобається, що нам дають гнучкість під час роботи над постановкою: коли відчуваємо, що якісь рухи чи вигуки будуть вписуватись у виставу та допоможуть краще розкрити персонажа, то з легкістю можемо внести ці корективи. Наприклад, у нашій останній виставі «Біла тінь» взагалі не існувало сценарію, ми вибудовували його, базуючись на своєму баченні постановки.
Як виглядає робота у молодіжному колективі акторів?
У нас склалась ситуація, що середній вік групи вищий, ніж зазвичай [у молодіжному колективі]: наймолодшій людині — 18, а найстаршій — 20. В мене є одногрупники, що раніше вже навчались на акторстві, але перевступили до Інституту мистецтв ПНУ, щоб потрапити на курс саме до Ростислава Любомировича. Є люди, які раніше не мали жодного досвіду в акторстві, до яких належу і я. В кожного з нас абсолютно інший бекграунд, що здатен викликати конфліктні ситуації, адже ти можеш почати відчувати свою важливість. Але насправді вони з легкістю усуваються. Ти розумієш, що повинен працювати з цією людиною. Починаєш переглядати свою поведінку і знаходити компроміс. Здебільшого ми досить злагоджені у нашій роботі.
Яким був твій перший та крайній вихід на сцену?
Перша вистава, частиною якої стала наша група, відбулась у грудні 2023 року, і це була постановка дитячої казки «Котигорошко». Ми потрапили туди, щоб ознайомитись з тонкощами акторської роботи та навчитись не відчувати затиску перед публікою, в цьому разі — перед дітьми.
Нашим крайнім виходом на сцену Драмтеатру була «Біла тінь» за мотивами п’єси Карела Чапека «Біла хвороба». Прем’єра вистави відбулась 15 січня 2025 року, але працювали над нею ще з вересня. До постановки долучилась Ольга Семьошкіна, головна балетмейстерка театру імені Івана Франка в Києві. Ми вже отримали повноцінні ролі у цій виставі. Я зіграла доньку Маршала, яка існує й в оригінальній п’єсі. Проте під час роботи над виставою ми переробили багато моментів і додали щось від себе. Також створили окремих персонажів на основі характеристик людей в нашій групі, щоб кожен відчував себе максимально гармонійно у власній ролі. Врешті ми отримали пластичну та імерсійну виставу, в якій глядач взаємодіє з актором, актор, зі свого боку, передає думки та емоції персонажа мовою тіла.
Чи ти бачиш себе і свій розвиток у Драмтеатрі?
Цілком готова залишитись тут, в цьому театрі. Мене підкуповують люди, які тут працюють, вони прості й звичайні, це відгукується. Подобається позиція театру, те, що він хоче донести як в українському просторі, так і в інших країнах. Наскільки часто театр виступає за своїми межами і гастролює за кордон, наскільки хоче просувати українську позицію — це все не може не тішити. Те, що зараз наш Драмтеатр має великий попит, — і прекрасно, і страшно водночас. Для того, щоб так було надалі, потрібно тримати марку і розвивати його.
Як ти розумієш, що хочеш продовжувати свій шлях у театрі?
Це стається щоразу, коли виходжу на поклін. Відчуття, коли стоїш і переглядаєш обличчя кожного, хто сидить у залі. Коли розумієш, що ці люди прийшли взяти від тебе щось і виходять із захопленням. Всі ці моменти підтверджують, що я на своєму місці. А ще прекрасно, коли через суцільну моральну та фізичну втому переступаєш себе — і твориш далі, без упину. Через найбільше «не можу» приходить відчуття, що закладаєш фундамент бачення світу через свого персонажа і робиш дійсно щось важливе. Це надихає і наповнює більшим бажанням віддавати себе цій справі.
Головне зображення: Марія у ролі доньки Маршала на прем’єрі «Білої тіні», 15 січня 2025 року, фото Франківського Драмтеатру