29 січня у філармонії відбулась моновистава про українську й австрійську оперну та концертно-камерну співачку Іру Маланюк. post impreza поговорила з артисткою Ольгою Кожушок про роботу над моновиставою, співпрацю з режисеркою Ольгою Анненко та переосмислення пʼєси після початку повномасштабного вторгнення.
Як з’явилась ідея вистави?
Вистава народилась у 2020 році, в ковідний час. Я працювала у філармонії: вела концерти класичної музики, писала сценарії, але паралельно займалася акторською діяльністю. Записувала вірші, їздила на конкурси, у мені завжди жила ідея створити музичну виставу, адже завдяки нашому симфонічному оркестру була змога викластись наповну. У цій виставі взагалі всі зорі склались. Одного разу мене зацікавила історія Іри Маланюк. Знала, що вона була всесвітньо визнаною співачкою, але мені не були відомі деталі її життєвого та творчого шляху. Прочитала «Голос серця», а згодом «Історію однієї карʼєри» — і мене дуже вразив цей сюжет. Оскільки Іра Маланюк — наша землячка і філармонія має її ім’я, це все переплітається. Розуміла, що було б класно зробити виставу саме про неї.
Як ви познайомились з Ольгою Анненко і якою була співпраця з нею?
Ми поїхали з моєю наставницею Надією Вікторівною Кукурузою до Коломиї на прем’єру вистави про Мерилін Монро, режисеркою якої була Ольга. Неймовірна сценографія, гарні тексти й приємна атмосфера захопили нас. Після перегляду підійшли до Олі й вона одразу погодилась на співпрацю. Не знаю, як саме так вийшло, адже вона не з тих людей, які б це зробили. Ми вислали Олі книжку, вона прочитала і за кілька днів пʼєса була готова — історія Іри торкнула її. Коли ми вперше прочитали сценарій, то заплакали. Ольга пише просто, але пронизливо: ви обов’язково знайдете щось, що відгукується. Відтак почали працювати онлайн. У нас і досі є шматочки відео з репетицій, де я з квіткою на голові, зі свічками в руках. Згодом вона приїхала у Франківськ і у нашому розпорядженні була вільна сцена, де могли пофантазувати і попрацювати. Взагалі з Олею було дуже приємно працювати: вона лагідна і вміє все пояснити. Оля ставилась до мене, як до дитини, адже якщо порівняти мене у 2020 і зараз — це дві різні людини.
Ця вистава є вашим першим досвідом великої акторської роботи. Чи було вживання у роль складним для вас процесом?
Дитячий авантюризм Іри Маланюк переплівся зі мною. Коли грала її роль, то не відчувала жодного хвилювання, тільки позитивну енергетику. Думаю, цим мені варто завдячувати зокрема і Надії Вікторівні, вона моя величезна підтримка.
Я — людина, якій потрібно дуже глибоко копнути. Прослуховувала всі партії та арії Іри Маланюк, переглянула всі шматочки з її вистав. Кожне невідоме слово потенційно могло спричинити труднощі, особливо під час читки, але все вдалося. Коли обізнаний в матеріалі, то робота над виставою йде значно легше. Ще цікавим є фактор кількості тексту, а саме 30 сторінок А4. Всі завжди запитують, як мені вдалось вивчити такий великий обʼєм, але я насправді жодного дня цим не займалась. Звичайно, мені доводилось багато разів перечитувати текст, але одного дня відклала його вбік і зрозуміла, що знаю все напам’ять.
Пʼєса була написана у 2020 році, а премʼєра відбулася у 2021-му, до повномасштабного вторгнення, при цьому значну роль в ній відіграють події Другої світової війни. Чи ви для себе переосмислили цю роботу зараз?
Коли ми вперше грали виставу після початку повномасштабного вторгнення, була шокована кількістю паралелей. І так, вона зовсім по-іншому сприймається і відчувається. Є рядки, які про минуле, але водночас і про теперішнє. Це завжди торкає до глибини душі. Таке враження, що знову повертаємось до часів, коли митці були змушені покинути Україну; часів, коли ці ж митці робили бодай якісь кроки, щоб вибороти нашу незалежність там, за кордоном; часів, коли панувала суцільна трагічність.
У виставі є слова: «Я ніколи не думала, що поїду зі свого рідного міста». Іра Маланюк була певна, що вона повернеться додому і не думала, що це — квиток в один кінець. Ця проблема війни знову повторюється і десь вчить нас. Суджу по собі, адже раніше не надавала великого значення цим словам, бо тоді ще не відчула, що таке війна.
Якими є ваші найсвітліші спогади, пов’язані з виставою?
Я безмежно вдячна долі за цю виставу. Така робота — знакова, вона може бути раз на все життя і не у кожного актора. Тому думаю, що в цьому разі все йде у комплексі: репетиції, люди, з якими познайомилась, міста України, які побачила. Для мене вистава — дуже світла й позитивна, про любов, про мрії. Мені здається, що й Іра Маланюк була такою ж, з палкою надією, яку вона завжди зберігала в серці. Насправді в мене завжди є бажання якнайшвидше вибігти на сцену і розказати цю історію. Дуже тішусь, що допомогла відновити пам’ять про Іру Маланюк і роблю це далі.
