На прохання post impreza Оксана Квітнева записала спогади про Опанаса Заливаху. Це — друга частина цього тексту. Першу можна прочитати тут.

Юрій Бакай, дизайнер, фотограф:

Приїхали у Франківськ два брати, американці українського походження, на прізвище Титли. Один з них був художником, другий — вокаліст, тенор. Виїхали ще в дитинстві, в 1940-х роках, а приїхали в Україну дідусями, коли вже був дозвіл. Один з них хотів познайомитись з Опанасом Заливахою. Я не був тоді з ним знайомий, але організував цю зустріч. На той час навчався на останньому курсі худграфу й підробляв у магазині оптики. Титла замовив окуляри для Заливахи, в якого погіршувався зір, — аби він міг працювати. І заплатив за них величезні на ті часи гроші — 100 доларів. Опанаса Івановича запросили на обстеження — так я з ним і познайомився. Носив тоді коротку стрижку «під бокс», і Заливаха зробив комплімент: «Мені подобається твоя зачіска — з нею ти схожий на Стуса».

Він мені одразу заімпонував своєю стриманістю й простотою, спокоєм і виваженою впевненістю. Тоді я ще не розумів, з ким маю справу. Тягар минулого не заважав йому у спілкуванні з молоддю. Він бачив, хто є хто, вмів зарядити теплим словом, однак не кидався ними на вітер.

Мені подобалось, як він висловлювався на подіях. Опанас Іванович намагався бувати на відкриттях виставок і літературних презентаціях. Просто так не говорив — вибірково, лаконічно, тихо, та до нього прислухались.

Я приходив у його майстерню. Художник показував свій «іконостас» — портрети друзів і колег-дисидентів, розповідав історії. Ходив до нього й засівати на Новий рік. У нас були короткі, але завжди змістовні зустрічі. Насправді небагато людей мали змогу з ним зблизитися: він придивлявся до всіх, аналізував. Увесь час був у якомусь такому «трансі», у своїй задумі, неквапливості. В усьому цьому відчувалась інша епоха. Лише потім я дізнався, хто це такий насправді, що це за Людина. Усвідомлення прийшло після смерті Заливахи. Бо в юності оці всі речі так вагомо не сприймалися.

Несвідомо, проте відчув глибину, спокій, рівновагу й гідність. Я б зараз уже зовсім інакше з ним поводився — робив якісь репортажі, записував, аби максимум у нього дізнатися.

Дуже хотів його сфотографувати, проте він усе відкладав на весну: то не в настрої, то хворів… А та портретна весна так і не настала — у квітні його не стало.

Фото: Софія Сіренко

Юрій Андрухович, письменник:

Його письмо завжди було дуже модерним. Водночас він — великий фантазер у сенсі ідеологій. З ним завжди було страшенно цікаво. Дуже багато читав, але, як і Тарас Шевченко, робив це хаотично, накопичуючи певну суму знань. Часто повторював у 1990-ті:

«Шевченко написав: за що нас Бог карає?».

А я не можу знайти цього в Шевченка й досі.

Це знайомство розпочалося наприкінці 1988 року. Те, що про Заливаху треба писати, було ідеєю Ярослава Довгана. Від нього вперше й дізнався, що в нашому місті живе художник світового рівня, роботи його в колекціях по всьому світу, проте тут ніколи не було його виставок; ім’я якого під забороною, бо він був репресований; художник, який водночас є колишнім політв’язнем. Але настає час, коли з’являються можливості ці імена повертати. Вирішив запросити до співавторства Миколу Яковину, ми почали навідувати Панаса Заливаху в нього вдома: іншого шляху не існувало, він вів дуже замкнутий спосіб життя. Пройшов уже ті етапи, коли, здавалося б, давні друзі, близькі люди боялися зустрітися з ним у місті — щоб не мати неприємностей, вони переходили на інший бік вулиці. Поспілкуватися, поговорити — треба прийти додому, але ж додому не пускають будь-кого, мусили бути якісь ланки, які з’єднують усіх цих людей. Пам’ятаю момент, коли заходилося в сіни, — там дружина його вітала, потім уже десь глибше з’являвся він. От зараз настане мить, коли вийде цей чоловік, про якого я вже стільки чув, але ще не бачив жодної його картини! Того ж вечора я побачив дуже багато його картин, ми спілкувалися.

Він дуже стриманий. Перші зустрічі — це повна зосередженість на собі, дуже лаконічні фрази. Посміхався, примружуючи око, й ставало зрозуміло, що ця людина от-от перетвориться на фонтан.

Він дуже полюбив мене — скажу так, без зайвої скромності. Портрет мій — саме того часу, коли відбувалося таке зближення. Починалося з того, що молодий поет приходить до старшого художника, Майстра, намагається в нього випитати, дізнатися якусь мудрість, аби потім опублікувати. Після того ми мали вже дуже багато іншого, нового досвіду. Він ставився до мене як до зрілої людини. Майстер читав, що пише той молодий чоловік. На якомусь етапі він запропонував мені переходити на «ти», стосунки мінялися: іноді він казав, що я для нього як син, іноді — як брат. Велика різниця у віці уже не мала для нього значення. Від людини, яку пресували, якій перекривали шлях до мистецької реалізації, ми дізнавалися страшенно багато цікавих речей. Зрештою він не терпів марнування часу. Тому під час наших бесід вирішив малювати портрети: Ярослава Довгана, мій і Миколи Яковини — останній вийшов чи не найсміливішим і найекспресивнішим. Як сказала тоді дружина Заливахи, пані Дарія:

«Не переживайте, Юрку, що він написав вас старшим, аніж ви є, — це стилістика його дарування, талант бачити людей набагато далі в майбутньому, якими вони стануть колись…».

Панас Заливаха був нашим героєм — тих місяців, коли ми періодично, дедалі частіше до нього приходили. Підготували текст, у лютому 1989 року він вийшов у журналі «Україна».

В їхньому домі все ще панувала якась така дуже підпільницька атмосфера. Могли запитати: «А від кого у вас наш номер телефону?». Обов’язково треба було підтвердити, що це свої люди. Буквально кілька тижнів по тому, як ми почали його відвідувати, виникла ініціатива у Львові: молоді художники створили мистецьке об’єднання «Шлях», і першою його публічною подією була виставка Заливахи. Невеличка, там було небагато робіт, але вони запросили його до Львова, — це був такий прорив. Уся тамтешня дисидентська тусовка — всі там були, ми сприйняли це як величезний крок уперед. У Франківську в нього на той час ще не було жодної виставки. Вже потім, восени 1989-го, відбулася його перша хороша велика виставка тут, у Франківську, в художньому музеї.

Фото: Софія Сіренко

У 1990-х він багаторазово перечитував мою «Московіаду». А коли мені наближалося 40, він підготував подарунок саме на тему «Московіади» — це живописне полотно «Святий Юрій», який біля кремлівських веж перемагає дракона. Крім того, як на його творчість, дуже несподіваний асамбляж, трохи хуліганська робота: з давніх радянських монет — я думаю, тут тільки радянські, хоча можу всього не розпізнати, — створена символічна мапа Москви. 

Провів з ним останні години його життя. Певний період ми не бачились: я не заходив, а він не звик спілкуватися телефоном. Та і мені це не дуже подобалось. Можливо, десь перетиналися під час Помаранчевої революції. А потім уже — в 2007-му. В мене тоді був тур з книжкою «Таємниця». Там про нього є кілька сторінок у розділі про кінець 1980-х. І між якимись містами туру була павза — зупинка у Франківську. Зателефонувала Оксана Бринська, наполягаючи, що дуже варто зайти до Панаса, він чекає, вже погано почувається — це може бути остання зустріч. Вона відчула правильно. Приніс йому «Таємницю», підписану для нього. Вказав номери сторінок, де його історія переказана. В Заливахи саме вийшов альбом з його роботами. Наскільки розумію, я став останньою людиною, якій він підписав цей альбом. Адже наступної доби пізно ввечері він помер. Я був уже в Києві.

Писав про нього й у цілком іншому зрізі: йшлося про злочини радянської каральної системи. Надали контакти в СБУ, куди приходив кілька разів і мені виносили справу Заливахи. Залишався з нею наодинці в одному з кабінетів. Копіювати не можна було, фотографувати також, тому переписував від руки якісь моменти, потім використав їх у матеріалі. Офіцер, який видавав ці папери, попередив: ніяких інших прізвищ, окрім самого Заливахи, згадувати не можна, щоб «не провокувати соціальну напругу».

Думаю, не треба робити музей у традиційному сенсі. Краще, наприклад, Заливаха-центр. Щось дуже сучасне, з великими виставковими залами. Частина всього — це постійна експозиція робіт Опанаса. Тих, що збереглися.

Бо передусім це місце, де його роботи не гинуть, у відповідних умовах: кліматичних, освітлювальних і так далі. Та решту площ можна було б використовувати для сучасних потреб, мистецьких подій і семінарів — щоб Заливаха став символом живого творчого процесу.

Фото: Софія Сіренко

Мирослав Яремак, художник:

Ось мої три знайомства зі світлої пам’яті Панасом Заливахою.

Перше відбулося, коли мені було років 7–9, у школі. Мій тато, як більшість людей в Галичині, вчергове включив радіолу і налаштував на «Голос Америки» чи «Свободу», слухав, виловлюючи ці хвилі. Ну а я — коло нього. Серед іншого почув — тоді для мене було це дивно — про радянські концентраційні табори, політичних в’язнів. І серед них — Панаса Заливаху, художника з Івано-Франківська. Не зрозумів, що це таке, але зачепило і залишилось у пам’яті.

Друге знайомство — вже у Львові, де була найперша його виставка. Її організував Юрко Бойко, світлої пам’яті, завдяки якому пізніше відбувся також аукціон робіт Заливахи. Я був студентом інституту, тепер це — Львівська академія мистецтв.

І був вражений, уперше побачивши його твори. Особливо зачепила робота, що мала назву «Зубний біль». А вразило те, наскільки можна живописно передати біль людини.

Третє відбулося, коли я став лавреатом міжнародної бієнале «Імпреза» в Івано-Франківську. Пан Панас був учасником журі, вів відбір і проголосував за мою роботу. Нас представили. Після того зав’язалася приязна дружба, якою я не зловживав, але час до часу він запрошував до себе. Заходив інколи пан Панас і до нас з дружиною, навідував молоду сім’ю. Дуже вдячний йому за те, що на початку 1990 років саме він урятував нас у матеріальному сенсі. До нього якось з Канади приїхали колекціонери, щоб купити кілька робіт. А він порекомендував молодих художників — нас. Ці люди купили наші роботи й це на кілька років закрило бюджетні проблеми щойно випускників-студентів.

Опнас Заливаха з друджиною Дариною

Остання зима пана Панаса була така важка, він уже хворів. А місяців за два до його смерті дружина чи донька телефонувала, передала прохання зайти. Він, втомлений, серед усіх книжок знайшов великий том, аби подарувати саме мені. Ту книгу йому презентував Світличний у 1960-х. Написана французькою та італійською мовами, присвячена мистецтву опору — антифашистському мистецтву 1930-х. З його слів я чомусь виявився єдиним, кому він міг цю книгу передати. З певним натяком, що опір цей важливий і наразі. І його треба продовжувати. 

Головне фото: Жива історія, родинний архів Дарії Гусяк