15 березня у Підземному переході Ваґабундо відкрилась одна з найцікавіших виставок, що приймав цей простір — роботи з приватної колекції Юрія Андруховича. Споглядаючи зростання інтересу до приватного колекціонування художніх творів (зокрема завдяки благодійним аукціонам), post impreza попросила мистецтвознавицю Ірину Чмелик написати цю виставку.
Де краще почуватимуть себе твори-дарунки Юрію Андруховичу, як не у виставковому просторі, ініціатором створення якого був сам Юрій Андрухович? Сьомий рік функціонування Підземного переходу Ваґабундо на культурній мапі Франківська позначений не лише його мультикультурністю, а й перетворенням його на місце, основна мета якого може вважатися досягнутою — це простір, куди сходяться дороги з усіх околиць міста; міста, у яке колись за волею долі повернувся Юрій Андрухович після завершення навчання в університеті. Міста, культовою постаттю якого є, беззаперечно, сам Юрій. Тому за логікою речей у метафізичному сенсі ця культурна подія мала б колись відбутися, і добре, що приводом для публічного представлення такої колекції став саме 65-річний ювілей поета, прозаїка та перекладача.
Живописні та графічні твори, як більша частина приватної колекції, сформованої подарунками його друзями у різні роки, вперше були виставлені на огляд публіки під назвою ВДСМ (Виставки Досягнень Сучасного Мистецтва). Одночасно з відкриттям експозиції у «Ваґабундо» відбулася творча зустріч з Юрієм Андруховичем.
На виставці представлено 45 картин. Серед робіт — твори кількох лауреатів найвищої державної нагороди — Шевченківської премії, а також роботи лауреатів обласних премій та дипломантів «Імпрез». Серед імен: Опанас Заливаха, Емма Андієвська, Мирослав Яремак, Ярослав Яновський, Тарас Пліщ, Ігор Панчишин, Богдан Бринський, Володимир Костирко, Нікіта Кадан, Тетяна Павлик, Микола Яковина, Юрій Іздрик, Матвій Вайсберг, Володимир Гуменний, Ростислав Котерлін, Володимир Мулик та інші — всі геніальні, як представив цю колекцію її власник.
«Троє», Емма Андієвська
У поясненні до виставки «Про себе серед художників» Юрій Андрухович так окреслив експозицію: «…ця виставка є перш усього виявом вдячності Всім Художникам, моїм Сучасникам. Протягом минулих десятиліть вони дарували мені свої роботи, переважно малярські або графічні, хоч де-не-де Вам ще трафиться колаж чи асамбляж».
Юрій Андрухович також пояснив строкатість своєї колекції: «Твори цієї виставки до тої міри різні, що ніколи б не мали шансу зустрітися в одному виставковому просторі, якби не моя скромна особа — їхній щасливий власник. Я — єдина ланка, єдина мотивація саме такої форми співіснування. Найбільше творів, експонованих на виставці — представників Станіславського феномену у своїх абсолютних Іменах».
У тому ж релізі Юрій Андрухович стверджує, що заздрив художникам з тієї причини, що їх, як і музикантів, розуміють без слів, а от письменника часто навіть «свої» не розуміють, їм потрібний переклад. Однак тут же спростовує свою тезу, бо художники — такі само жертви нерозуміння, як і всі інші люди. Тож чи не тому в експозиції є й картини, де написи поглиблюють їхній зміст і творять з візуальним єдине ціле? Наприклад, портрет Андруховича в образі козака Мамая (в інтерпретації Богдана Бринського «Козак Мамайко») за давньою традицією має супроводжувальний напис, так само як і «Пам’ятник» Мирослава Яремака поєднує візуальний образ з поезією, пояснюючи й поглиблюючи сприйняття картини тими, хто ненароком мало знайомий з творчістю літературного угруповання «Бу-Ба-Бу».
Юрій Андрухович дуже толерантно, з властивою йому розміреною ґречністю та самоіронією, висловив своє ставлення до художників, яке раз у раз переплітається з вдячністю, та є своєрідним жестом вибачення (як зазначив сам автор) за всі навмисні і ненавмисні образи. Гадаю, пану Юрію нема за що перепрошувати, принаймні у цьому просторі, де панує атмосфера мистецького плюралізму, авторських унікальних технік та творчих знахідок. Уже згаданий живописний твір Мирослава Яремака тому підтвердження — це компліментарний гімн «Бу-Ба-Бу», який поєднує візуальні образи з віршованими рядками.
Серед експонованих робіт є кілька живописних та графічних портретів ювіляра у різноманітних стилістиках авторства Опанаса Заливахи, Богдана Бринського, Володимира Мулика (два графічних портрети, між якими чверть століття, один — дружній шарж, подарований на 40-річчя митця, інший портрет — подарований уже на 65-річний ювілей) та Влодка Костирка («Лицар», 2000), що манерою нагадує монументальні полотна Ель Греко та Веласкеса.
Микола Яковина — один зі співорганізаторів Міжнародної бієнале «Імпреза» на виставці представлений полотном «Ватник». Вони у співавторстві з Андруховичем 1989 року вперше написали статтю у журналі «Україна» про художника-шістдесятника Опанаса Заливаху. Тоді ж і був намальований Опанасом портрет Юрія Андруховича. Ще два твори Заливахи відсилають до найвідомішого твору Андруховича: «Московіада. Святий Юр» та «Московіада» (асамбляж, обидва — 2000 рік).
«Ватник», Микола Яковина
Сюрреалістичні інтерпретації окремих сюжетів творів Юрія Андруховича втілюються в колажних композиціях Ніни Андрухович, як от «Ілюстрація до твору Пані Капітанова», «Нас не повинні зривати вранці будильники», «Моя остання територія».
Відгуком на вірш Андруховича є «Єдиноріг на червоному тлі» Юрка Іздрика (1994). Інший експонований його твір – «Post-рибки».
«Єдиноріг», Юрій Іздрик
Міський пейзаж представлений виглядами Венеції Богдана Бринського (1994), «Містом дитинства» Тетяни Павлик (2010), «Старим двориком» Ігоря Панчишина (1988), та його ж виглядами старого міста, що натхненні давніми поштівками «Листи зі Станиславова»(1990-ті).
Графічні роботи, зосереджені в меншому з двох залів, представлені кількома композиціями на теми цирку від Тараса Пліща, які є відгуками на наше сьогодення та вдало акцентують на головній ідеї існування цього мистецького простору, а також «Ревізіоністським синдромом» Нікіти Кадана, «На мотив Дон-Кіхота» Матвія Вайсберга, екслібрисом Андруховича від Андрія Шабуніна, літографіями Володимира Гуменного та Е.Е., роботами з проєкту «Брати Блюзу», «Профіт-графіт» та «Діапазоном» Мирослава Яремака, «Рибним місяцем» Оксани Цюпи, «Song of Dispossessed» Валентина Колонтая — митця, який солдатом пропав безвісти на сучасній війні.
Доповнюють колекцію фантастичні персонажі Емми Андієвської «Двоє» і «Троє», живописні фігуративні композиції Ярослава Яновського, Ростислава Котерліна, Олександра Максимова, Єви Ганушевські, Мирослава Яремака та абстрактний «Landscape» Пітера Лопати.
І якщо на цій виставці здається, що тут надмірно багато уваги приділено власнику колекції, то так воно і є. Адже сама експозиція є яскравим прикладом того, яких традицій досі не набуло наше місто — це приватна збірка тих, хто захоплюється творчістю Юрія Андруховича, спонтанно формуючи приватну колекцію знакових не лише для нашого міста художників.
Отже, як підсумок, зауважу, що представлена приватна збірка живопису та графіки заповнює певні культурні прогалини.
Виставка водночас демонструє, наскільки нашому місту бракує традиції колекціонерства (як зазначив на відкритті Анатолій Звіжинський), а також музею. А саме музею сучасного мистецтва, де були б зібрані твори того ж «Станіславського феномену», розпорошені роботи «Імпрези» та інші твори. І не лише зібрані, а й доступні для огляду чи досліджень, для натхнення і глибшого розуміння процесів мистецтва часів останніх років агонії радянського тоталітаризму та початку незалежності української держави.
Це залишає відчутну порожнечу не лише в локальному культурному просторі. Бо саме через мистецькі твори відбувається долученість до культури, а нехтування нею призводить до ситуації культурного вакууму: не бачили — отже, цього не існує.
Тож виставка, гадаю, досягла своєї мети: небачене раніше мистецтво з волі власника колекції стало доступним та відомим. І якщо ця колекція позбавлена цілісності, якогось певного спрямування, то все одно в ній домінує особа Юрія Андруховича — щасливого власника мистецьких творів. Саме він дає можливість показати погляд художників на нього самого через автопортрети, картини-ілюстрації чи алюзії на його літературні твори.
Фото: Софія Сіренко
