25 червня 2026 року в межах літературно-драматичного клубу «Четверта стіна» відбулася розмова письменника і драматурга Володимира Єшкілєва з художником Ростиславом Котерліном про транзитність і лімінальність сценічного дійства. post impreza коротко занотувала головне.
Володимир Єшкілєв: Мені цікава твоя мистецька позиція. В автобіографії ти порівнював справжнього митця / мисткиню із бродячим псом. Скажи, чи ті художники / художниці, які вже влаштувалися при мистецьких центрах та галереях, перетворилися на «песиків», що відпрацьовують задану програму і не дуже здатні на мистецький пошук? Чи й досі в тебе залишається ця позиція?
Ростислав Котерлін: У галереї Павла Гудімова можлива різна співпраця з художниками чи художницями. Хтось має можливість виставлятися, але залишатися вільним — це зумовлено особистими домовленностями. Коли ми почали співпрацювати (а це вже було 17 років тому), домовилися про те, щоб не обмежувати один одного. Мої картини продаються, але це не є стабільним галерейним конвеєром.
Володимир Єшкілєв: Коли ти працював у театрі ляльок, відчував себе домашнім песиком чи зберігав автономність?
Ростислав Котерлін: Робота театрального художника в ляльковому театрі — специфічна річ. Це не драма, не вуличний театр, але я спробував, і все пішло. Щодо того, чи я почував себе там вільно… Тут складніша історія, бо ти працюєш не сам, а з колективом. Задає виставу режисер. Якщо він професійний, то працювати набагато легше: він тобі довіряє, і ви знаходите консенсус. А якщо режисер менш професійний, то він зазвичай каже: «Зроби так, як я десь там бачив».
Володимир Єшкілєв: Скажи, а твої художні погляди знаходили місце і вираження в театральній атмосфері?
Ростислав Котерлін: Можливо, декілька вистав було, у які мені вдалося протягнути власне бачення. Тут виникало питання бюджету: коли тобі директор театру (він же й головний режисер) каже, що в нас грошей немає, то слід вкластися в певну суму. (…)
Володимир Єшкілєв: А були якісь імерсивні рішення роботи з глядачами і глядачками?
Ростислав Котерлін: В українському театрі дуже багато наслідувань. Люди часто тобі нав’язують якісь ідеї, я розумію, звідки вони беруться. Ти опираєшся, і в цьому конфлікт: людина каже робити так, а ти не хочеш.
Володимир Єшкілєв: А звідки це береться? Це якась притаманна нам архаїка чи просто страх нового?
Ростислав Котерлін:
І те, й інше. Я багато спостерігаю за тим, що відбувається за кордоном, то розумію: ми живемо в незалежній Україні, і це національні шати, але сама форма залишається пострадянською. Тобто театр не модернізований.
Можливо, якісь зрушення поступово й відбуваються, але переходу на професійну складову так і не відбулося. Скажімо, люди дуже залежні від звань «народний», «заслужений» — це все тисне.
Володимир Єшкілєв: Це залежність від чиновників.
Ростислав Котерлін: Так, і будь-який театр в Україні залежить або від чиновників, чиновниць, або від бізнесменів, бізнесменок. Тобто, він мусить шукати кошти, а театр — це дороге задоволення. (…)
Володимир Єшкілєв: У твоїх творах дуже багато концептуалізованої темпоральності, тобто роботи з якимись часовими знаками, символами, маркерами. Як би ти з досвідом головного художника театру і митця означив наш час для митців і мисткинь? Що зараз актуально, що відбувається?
Ростислав Котерлін: Можна просто сказати — все і нічого. Якщо аналізувати й дивитися, що відбувається у світі, то помітне перевиробництво мистецтва. Тобто його дуже багато, і це свідчить тільки про те, що в системі криза.
Це закон семіотики: коли зʼявляється надто багато знаків і вони вистрілюють то там, то тут — це ознака кризи.
Володимир Єшкілєв: Перенасичення — ознака занепаду, так?
Ростислав Котерлін: Так, ми зараз переживаємо такий момент. Розумію, що багато хто хоче себе реалізувати, тому що має певний життєвий намір: народився з бажанням бути художником, художницею чи актором, акторкою.
Але щоб зараз стати знаковим, треба йти на дуже радикальні речі або створювати щось справді витончене.
(…)
Володимир Єшкілєв: А ти знайомий з новими концепціями, власне лімінальними, які умовно називаються «новою щирістю»?
Ростислав Котерлін: Щирість — просто щирість. Нещирим, напевно, можна було назвати великий період радянського театрального мистецтва, де йшли ідеологічні постановки, а актори виконували просто… пропаганду.
Але деякі актори були настільки щирими в цих постановках, що отримали звання заслужених та народних артистів. І це парадокс.
Володимир Єшкілєв: Так, «нова щирість» протиставляється старій іронії постмодерну. Мовляв, постмодерна іронія втратила свою актуальність, стала нудною, і їй ніхто не вірить, тому й потрібна нова щирість.
Власне, і з цими провокаціями: хтось купається в переробленій сечі, хтось залазить на вежу… Це ніби прориває кордони ігрового мистецтва, але прориваючи межу, чи не перетворюється це все на нову гру?
Ростислав Котерлін: Я був на фестивалі перформансу у Варшаві, й одна з учасниць показувала перформанс про екологію.
Ти заходиш у велику прохолодну залу. Підходиш трохи ближче й бачиш оголену перформерку, яка лежить на землі та обіймає тушу. Вона пролежала там, мабуть, десь півтори години — в холоді з холодним трупом. Я би міг назвати це новою щирістю. Вона щира. (…)
Володимир Єшкілєв: Можеш сформулювати свій основний меседж?
Ростислав Котерлін:
«Час — це ти сам». Я вже жартував зі своїми дітьми, кажу: якщо я загину, на табличці має бути написано саме це.
Колись зрозумів це через життєвий досвід. Коли був десь між світами, а повернувшись, усвідомив, що в мене часу немає. Я вже вийшов з часу, тому поки я є, є і час. Ми зараз живемо у прискореному часі, і всі говорять про те, що він став найбільшою цінністю.
Володимир Єшкілєв: Це також є ознакою якогось нового етапу — його називають гіпермодерном, метамодерном чи як завгодно, бо ж це все назви одного й того самого процесу.
Головне фото: Надія Єшкілєва