5 травня 2026 року у Франківську відкрили дві виставки Ростислава Котерліна — у Підземному Переході Вагабундо («Червона доріжка») та Музеї мистецтв Прикарпаття («22 картини»). 21 травня митець провів авторську екскурсію виставкою «22 картини», а post impreza законспектувала основне.
Повну екскурсію можна послухати у фонотеці post impreza.
Чому така назва виставки? Ми живемо в такий дивний час, я його називаю «транзитною сучасністю», коли ми не можемо нічого передбачити на завтра. Живемо в постійній невизначеності. Час — плинний, де швидко все змінюється. Думаю, всі це відчувають. Про це пишуть критики, теоретики, філософи. Я колись зробив роботу «Транзитна сучасність» про життя в постійному транзиті, стані переходу. Але куди ми переходимо?
Багато молодих людей роблять проєкти сучасного мистецтва. Я завжди думав, що ти зараз можеш проєктувати. Що ти можеш дослідити, якщо наступний день принесе тобі абсолютно іншу історію? Цей проєкт може бути одноразовим — на одну годину чи день. До того ж диктатори постійно проєктують, як нас загнати в стійло й тримати фальшивою ідеєю. З латині проєкт — «кинутий вперед». Всі зараз кудись кидають каміння, воно швидко тоне, ніхто нічого не чує.
Проєктів багато, мистецтво губиться в текстових повідомленнях, «проєктуваннях». Тому я вирішив вийти з цієї пастки і зробити виставку двадцяти двох картин. Найдавніша — з 1992 року.
Почну з роботи «Стріли, випущені у Святого Себастіяна, ще не досягли своєї мети». Вона була для мене важливою, бо тоді я почав працювати з темою часу. Святий Себастіан — римський військовий, який таємно сповідував християнство. Імператор Діоклетіан засудив його до страти. У нього випустили величезну кількість стріл, але він вижив. У Ренесансі й опісля Себастіяна почали малювати молодим з красивим торсом. Він завжди був символом стійкості й протистояння чомусь. Тоді я читав філософію, багато всього вивчав і в якийсь момент зрозумів, що час не лінійний. З історичної точки зору, це було 1700 років тому, а з іншої — це відбувається зараз в іншому вимірі. Я це так побачив і зробив картину, де Себастіян ще не вбитий, але він вже зробив вибір і начебто розчиняється в природі (…)
А ці дві роботи — диптих «Світле ніщо і Темне ніщо» — пізніші, теж про час і наше розуміння його. Мене завжди цікавила квантова фізика. За однією з гіпотетичних теорій, Всесвіт створений із темної і світлої матерії. Скажімо, зірки і все, що навколо світла в просторі — це світла матерія, але є антиматерія, ми її не бачимо. І ця робота — теж метафора. З іншої точки зору філософи кажуть, що все навколо нас — ніщо. Ця робота — метафора: світло — ніщо, і темне — ніщо. Темне — непомітна рука, яка ніби хоче схопити. Світло — те, що нас підсвічує, тому рука знизу. Дві руки граються з матеріями. Те, що ми не бачимо, може бути важливішим. Дрібні речі, які стаються десь далеко, можуть впливати на нас. (…)
З темою війни я почав працювати з 2009 року. Буває, що у тебе з’являється образ, і ти не можеш його позбутися. До тебе говорить внутрішній голос: «Іди і роби це». Я знав, що буде війна. Ми з Анатолієм Звіжинським робили часопис «Кінець кінцем», і в нас у 2009 році була дилема. Маркіян Іващишин, засновник мистецького обʼєднання «Дзиґа», підтримував нас фінансово. Ми працювали концептуально, і в мене було велике бажання зробити номер на тему війни, щоб якось застерегти, попередити про те, що нас чекає попереду. Іващишин погоджувався зі мною, але ми зійшлися на тому, що все-таки присвятимо номер голосу художника. Але війна мене переслідувала, і я почав малювати, однак не хотів це робити буквально, а проводив асоціації з римським богом Марсом. Це друга робота, де Марс намагається закинути череп. (…)
Фрагмент картини Ростислава Котерліна «Марс», 2009
Поруч робота «Меланхолія», 2009 рік. (…) Я зробив цю роботу, а через кілька місяців вийшов фільм Ларса фон Трієра «Меланхолія» про катастрофу, де велика планета Меланхолія наближається до Землі й знищується все живе. Парадоксально, що він робив кіно у Данії, а я робив це, відчуваючи, що в нас в небі будуть постійно літати обʼєкти.
Далі роботи з 2010-2012 рр. про нашу екзистенцію. Уже потім мені дружина казала, мовляв я малював Маріуполь. Не малював. Екзистенція протікає в постійній боротьбі, намаганні вижити, дістатися чогось. Зазвичай птаха не сяде на рухомий об’єкт, на людину. Але я роблю цю метафору. Ми завжди перебуваємо в русі, намаганні вижити. Це можливо тільки тоді, коли птахи будуть на нас сідати, не будуть боятися, а приймати. Якщо ми з природою цілісні, то нам нічого не загрожує. Можливо, метафора цієї роботи така.
Наступна робота — «Художник». У мене є ряд робіт про те, хто такий художник. Це важливо, особливо в нашій пострадянській країні, де процвітає совок. Розуміння, хто такий художник, не завжди, як на мене, правильне. У совку художник — людина, яка обслуговує ідеологію. До і під час Ренесансу художники розписували церкви й були провідниками звичайних людей в релігійні таємниці. Зараз, у більш світський час, хто такий художник, яка його місія… Я просто зробив маску Гая Фокса [англійський шляхтич-католик, найвідоміший учасник «Порохової змови» — прим. ред.], що потім стала маскою Анонімуса. Фігура людини зі спини в якомусь нібито скафандрі з цією маскою. На голові написано «Антиутопія». Це метафора того, що художник той, хто непомітний, хто дивиться згори й може оцінити світ і все, що відбувається з трохи вищої точки зору, а не тільки обслуговуючи щось і когось. Той, хто може відсторонитися.
Чому маска зрадника, Анонімуса? Кілька років тому помер видатний теоретик мистецтва Акілле Боніто Оліва, який запустив термін «трансавангард» і написав важливі тексти про сучасне мистецтво. Він говорив, що сучасний художник — це певною мірою зрадник. Він йде в мистецькому русі, але завжди готовий зрадити цей офіціоз, тому що знає, де правда.
Художник не може виявити себе одразу, а повинен витримати, вичекати. Ця робота про те, ким, як на мене, мав би бути художник, для того, щоб виконати місію, яка важлива в цьому світі.
Далі «Вторгнення» — робота, виконана кілька років тому. Не стільки про війну, скільки про екологію, зіткнення. Це метафора такого часу, в якому ми зараз живемо. (…)
Я підбирав роботи емоційно, щоб вони були різного періоду, і аби в них було відчуття часу, в якому ми живемо. Одна з найдавніших робіт — «Вовчання ягнят». Колись був трилер «Мовчання ягнят», а я просто обіграв цю назву. Ягня і вовк — одне ціле. Знаєте, чому так? Коли ми маленькі, не розділяємо вовка і ягня на зло і добро. Я використав тут стару радянську фотографію із дитсадка мого старшого брата. (…) Зайчик — жертовна тварина, а ягнятко — символ Христа. Ця робота про дитячий стан раю, коли ми не розділяємо, що погано, що добре, а живемо в прекрасному світі. (…)
Робота «Голос» про наш час. У Леонардо да Вінчі є робота «Іван Хреститель». Під час епохи Відродження художники малювали Христа, святих красивими. Іван Хреститель показує палець догори. А тут палець є, але хто його показує, ми мусимо спробувати пошукати. (…)
Люблю робити живопис фактично на одному диханні. Більшість з великих робіт зроблені за добу. Менші — так само. Я не можу розтягувати, бо якщо ти почнеш розтягувати якусь роботу довше, то втратиш потім ниточку, живу іскорку, і воно не буде жити. Прийшов і зробив.
Робота «Транзитна сучасність» про перехід. Пейзаж схожий на азійський. Старе дерево, яке все ж таки хоче прорости, але людська діяльність йому не дає. Побудований бункер, споруда для захисту, екран, який відбиває світло, сонце. Тваринки намагаються сховатися, а рослини все одно пробиваються крізь метал. Там десь НЛО пробивається. Люди поклоняються худобі, грошам. Паркан, за яким гори. Є якийсь, начебто, прикордонний стовпчик. Майбутні війни й цивілізаційні зіткнення будуть за худобу, воду. Комар читає книжку. Здається, я це ще зробив до ковіду. Це спроба отруїти книги. Чомусь я вирішив зобразити не нашого хлопчика. Він тримає спис з надувною ракетою, на якій написано «Транзит». Це така робота, яку я не можу пояснити буквально. (…)
Фото: Софія Сіренко