Ростислав Котерлін народився у 1966 році в Івано-Франківську. У 1998 році закінчив факультет журналістики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. З 1999 року — головний редактор альманаху про сучасне візуальне мистецтво «Кінець кінцем». Організатор і учасник практично всіх програм і проєктів сучасного мистецтва міста з дев’яностих років. Брав участь в бієнале в Венеції. З 2009 року співпрацює з артцентром Павла Гудімова «Я Галерея». Живе та працює в Івано-Франківську. Головні жанри творчості — живопис, графіка, фотомистецтво, візуальне мистецтво, колажі, скульптура.
У цій розмові ми поговорили з Ростиславом Котерліном про його родину, створення «Кінець кінцем» та франківську мистецьку спільноту.
Як ви почали свій шлях у світі мистецтва? Звідки походила ваша родина, і яким було ставлення всередині неї до Радянського Союзу?
Малюю з дитинства — так шлях і почався.
Родина походить з Галичини, мої батьки — селяни з передмістя. Але, як і більшість молоді, прагнули кращого життя, освіти. З цим не склалось, вони все життя працювали робітниками. Мама вступила в Київський національний університет на біологію, але через сімейні обставини так і не розпочала навчання. Батько в молодості був навіть депутатом міськради, щоправда, одну каденцію. Він був дуже фаховим електриком, тож начальство вирішило його просувати. Але оскільки батько відмовився вступати в компартію, на цьому кар’єрний ріст зупинився.
Один з моїх дідів — німець за походженням. Був ковалем, займався ужитковим мистецтвом, продажем деревини.
Не знаю всього генетичного складника, та думаю, що багато чого в мені намішано. Та якщо мова йде, як родинне походження впливає на твоє становлення, відкриває в тобі те, про що навіть не підозрював, — це дуже важливо.
Коли сюди прийшла радянська армія, мій дід не хотів нікуди тікати, він залишився, оскільки не був заплямований колаборацією. І був закатований. Ми навіть не знаємо, де він похований.
Моїх тіток під час війни вивезли на примусові роботи до Німеччини. Після війни вони вийшли заміж за поляків, котрих подібним чином вивезли з Польщі, щоб працювати на рейх. Після війни тітки переїхали до Польщі — тому в мене там велика родина.
Мій дядько, мамин брат, був дуже чесний. Навіть вступив у партію — хотів революційних змін. Він, можливо, навіть вірив у цю ідею. Працював на арматурному заводі. В якийсь момент на партійних зборах він покритикував начальство, що робітники не мають спецодягу. І ось на його дворі раптом знайшли арматуру: сказали, він її вкрав. Його засудили, дали 4 чи 5 років, та вислали в Сибір. Всі знали, що це підстава, та ніхто нічого зробити не міг. І це зламало його долю.
Все це наклало на мене особливий відбиток як на художника, тому що розумів, наскільки в житті все складно і заплутано. Коли почав прислухатися до себе, ці історії потім на мене дуже впливали.
Кадр з проєкту Персональні структури
Чи було щось, або хтось, хто підштовхнув вас до вибору професії художника? Як проходило ваше становлення?
У мене нетиповий шлях художника. Скільки себе пам’ятаю, багато малював з дитинства. Завжди вдавалися портрети. Мистецтво мене цікавило. Любив журнали з картинками, шукав книжки з ілюстраціями, ходив до бібліотеки. Потім перемальовував ці ілюстрації, малював щось з натури. Цей мій потяг помітили батьки та віддали мене у художню школу. Там уже знайшов однодумців, які мислять так само.
Художник — коли це ще дитина, ця дуже вразлива людина, багато бачить очима, та не має можливості пояснити. Якщо спостерігати за художниками, у них завжди відкриті очі, вони дивляться на світ — і у них в голові вже народжуються образи.
Цікавість — як засіб перетворити щось з побаченого у мистецтво.
Так! Зразу чітко йде уявлення: чи про тебе, чи про те, що вони бачать.
Мої батьки хотіли для мене кращого, тож після школи вирішив вступати у Львівський інститут декоративно-прикладного мистецтва.
Знаю, у вас це не відразу вдалося.
У мене це було сім разів. Вперше не вступив, бо рівень художньої школи був недостатній. Тож взяв себе до рук і почав дуже багато малювати. Всіх друзів перемалював, усю сім’ю. В мене було гасло: жодного дня без малюнка.
Приїхав вступати наступного року. Мене тягали по кабінетах, до декана: мовляв, подивіться, який талановитий художник. Але система не допускала випадковостей. Або ти мав бути з родини відомих художників, або з мажорів. Потім я багато разів намагався вступити, але не вийшло.
Ви служили в армії за кордоном, як вам це вдалося?
Служив в НДР, у Німеччині. Це була випадковість. Мені там стало у пригоді моє вміння малювати. Потрапив у зразково-показову частину. Там були такі всі великі юнаки, вони несли почесну варту в Берліні, і я між ними — маленький шпиндик, якийсь художник.
Після армії знову поїхав вступати, але знову не вийшло. Спочатку вступив на «нульовку», та виявилось, що мене зарахували в резервний список, а замість мене пропхали якогось мажора. Влаштував там скандал. Потім товариш сказав, що я в чорному списку, і треба купити пляшку коньяку — ми з ними вип’ємо цей коньяк і все буде добре. Після цього вирішив, з мене досить, і поїхав до Києва, де вступив на журналістику. Зрозумів, що для мене це було зрадою. Мав ідеали, цінності, а виявляється, це все просто: пляшка коньяку — і все вирішується.
На той момент уже працював у кооперативі, заробляв багато грошей. Це були 1987-1988 роки. Міг навіть купити автомобіль. Але мене це не цікавило. Витрачав гроші на подорожі колишнім Радянським Союзом, на музеї, на мистецтво.
Які були ваші основні джерела натхнення у створенні своїх робіт? Які найпотужніші та найсміливіші проєкти були?
Не знаю такого слова «натхнення». Це може бути, коли ти ще молодий. Художником рухає ерос. Але в тому сенсі, коли йдеться про життєву силу.
Відчувати збудження від побаченого?
Можна і так сказати. Це бажання життя, бажання творення. Давні греки говорили про ерос як божественну життєтворчу силу. Це дуже потужна божественна енергія, яка керує нами. Танатос — це вже трошки інше, Фройд про це писав. А ерос — це те, що тебе спонукає щось породжувати. Скажімо, хочеш створити щось виняткове, завоювати публіку, жінок, дівчат, друзів… Авжеж, кажу умовно. Такий наївний поштовх у юнацтві.
У 2015 році робив виставку в «Я Галереї» у Києві, яку назвав «Демократія і розкіш». Основна ідея її була, що демократія — це і є вільний ерос.
Коли починаєш уже професійно займатися мистецтвом, то головне — бажання творити. Бо вже відчув себе художником, це для тебе, як поїсти і попити — природна потреба.
«Розкіш і демократія», фото: Я Галерея
Необхідність творити.
Авжеж. Маєш вийти на себе самого. Якщо вдається вийти на себе самого, коли розумієш, чого хочеш досягти, то щось із цього може вдатися.
Багато художників, коли виходили на самих себе, себе губили, бо нічого не знаходили. Врешті то був крок назад. Зараз радію, що не вступив тоді, що не попав до якогось професора, який би мене навчав «під себе». Що віднайшов себе сам, свій стиль. Зрештою, треба перестраждати, щоб прийти до себе. І так все життя. Не буває просто. Нам здається, що у людей, які досягли вершини, все гладко, але чого їм це коштувало, ніхто не знає.
Чому франківському мистецтву, особливо поколінню «Імпрези», властиве таке відчуття іронії, що межує з несерйозністю?
Для мене це необхідність, аби дахом не поїхати. Особливо, коли бачиш щось банальне в мистецтві, до чого дуже серйозно ставляться. Це не просто захист, а розуміння, що в цьому світі не все так гладко.
Не знаю, що притаманно франківському поколінню «Імпрези». Коли ми починали, тут не було нічого. Зараз уже є багато галерей, приміщень, часописів. А тоді треба було копирсатися в журналах «Огоньок», ходити перефотографовувати картинки, передавати одне одному інформацію.
Коли на першу «Імпрезу» приїхали митці світового рівня, і можна було побачити наживо роботи майстрів, це було круто. Коли проходиш цей шлях і дивишся на банальності, які зараз роблять, виникає іронія. І це абсолютно нормально.
В серпні 2022 року у «Ваґабундо» відбулась ваша виставка «І це мине…». Можете розповісти про неї?
Це був проєкт про те, що в цьому світі все минає. Про те, що всі ми є частиною цілого. Водночас кожна людина — самодостатня істота. Особливо художники: вони індивідуалісти. І ми всі перебуваємо в одному людському потоці.
Ця виставка — про час. Коли розумієш, що обмежений в часі, стаєш певною мірою безсмертним. Починаєш сприймати світ інакше. Ця виставка побудована на нашому сприйнятті себе у часі. Як ми себе бачимо в часі, чому ми є, чи відчуваємо темпоральність, чи обмеженість. Мене такі речі дуже цікавлять.
І це мине
Як ви описуєте свій стиль мистецтва? Які теми чи ідеї вам найцікавіші для втілення у своїх роботах?
Стиль — це людина. Який є я — такий є стиль.
Галеристи мені казали, що мене вже впізнають. Дуже багато чого роблю, не люблю себе обмежувати в мистецтві. А коли аналізую, то ці роботи одночасно є і концептуальними, і поетичними. У цьому і є особливість — концептуалізм і поетика.
Як був створений часопис «Кінець кінцем»? І чому ваша робота завершилась?
Це був 1998 рік, тоді ще вчився в Інституті журналістики та вибрав собі тему диплома «Візуальний образ в рекламі». Тоді писав про мистецтво, вивчав його, любив. Це була моя стихія. Написав непоганий диплом. Повернувся додому, і потім серед ночі мене щось пробудило: встав, схопив ручку, папір і записав концепцію журналу «Кінець кінцем». Подав на грант у фонд «Відродження» — це колишній фонд сучасного мистецтва Сороса.
Так, пам’ятаю ті часи. Тоді дуже багато митців та галерей вийшли на інший рівень завдяки цьому фонду.
Так, і на той час отримати 2000 доларів було неймовірною вдачею. Назвав його так, бо був кінець тисячоліття. На той момент було написано близько 300 книг, які починались зі слова «кінець».
Зараз уже маємо багато майданчиків, платформ, де пишуть про мистецтво. Але тоді ще всього цього не було. Хотів зробити нетрадиційний формат. Коли казав, що я — редактор журналу «Кінець кінцем», у людей ставали «круглі» очі, бо це їх дуже дивувало. Але хотів створити платформу, де можна говорити про сучасне мистецтво, писати критику, обговорювати проблеми. До нас приєдналось місцеве видавництво «Лілея НВ», вийшов перший номер, на «Форумі видавців» у Львові часопис отримав нагороду як несподіванка року. Це був добрий старт.
Декларував цей часопис як нерегулярний, тому він був у форматі альманаху: щоб вибирати найцікавіші події, найкрутіших митців. Зі мною працювали Анатолій Звіжинський, Віктор Мельник. Ми вибирали цікаві виставки, робили інтерв’ю, писали статті. Дуже багато було футурології. Мені це подобалось — писати про те, що може бути.
У 2007 році у Львові на «Форумі видавців» дізнався, що всі наші номери є в слов’янському відділенні Британської бібліотеки в Лондоні. До мене підійшла кураторка цього відділу славістики та сказала, що вона — наша фанатка. Тому що у Британії сучасне мистецтво дуже популярне, а тут у маленькому Франківську роблять такий журнал. Це було дуже приємно.
Часопис, який не мав реклами, стабільного фінансування (деякі номери ми робили за свої гроші), був впізнаваним. І не тільки в Україні, але і за кордоном. Нам вдалося зафіксувати важливі речі, які були в мистецтві на той час. Це так чи так давало свої плоди.
Потім, у 2005 році, здобув стипендію від міністерства культури Польщі та поїхав у Варшаву, в Центр сучасного мистецтва, в Уяздовський замок. Там з ними в кооперації створив дуже цікавий проєкт обміну. Поляки надрукували деякі матеріали про українських художників, ми — про актуальне мистецтво Польщі. Це було дуже цікаво, бо ми не мали таких інституцій і таких часописів. Це був відбудований колишній королівський замок, в якому була редакція, виставкові зали, де люди створювали журнали, робили виставки. У цій колаборації ми створили україно-польський номер під назвою «Понтон». У мене була метафора: що сучасне мистецтво може бути тим понтонним мостом, який може зв’язати нас. І це спрацювало.
Як потрапили у Рим, що там робили?
У 1999 році я одружився, тоді ж вийшов перший номер журналу. Працював у газеті, зарплата була дуже маленька, то й вирішив поїхати в Італію. З одного боку — побачити світ, повчитися, ну і трохи заробити грошей. У ті часи була дуже складна економічна ситуація. Моєї зарплати ледве вистачало на один блок памперсів.
Там, в Італії, була інша історія виживання. Працював у галереї. Показував різним галереям свої роботи, та не уявляв, як це все можна перевезти, це було дуже складно. Не було ніяких механізмів. Тому це все не склалося. Але та поїздка стала хорошою школою, це дало мені можливість пожити іншим, гострішим життям. Знаю центр Рима дуже добре, можна сказати, як Франківськ. І цей досвід був дуже цікавим.
Як ви визначаєте для себе, хто такий митець? І чи все, що робить митець, це мистецтво?
Не завжди.
Митець може робити й політичні жести. Пропагувати щось. Це не є мистецтвом.
Художникам складно робити політичне мистецтво, бо їх можуть використовувати. Але якщо брати політиків, то вони хитрі, бо використовують художні жести. Взяти Гітлера з його зіґуванням, чи Сталіна, що махає рученькою. Політикани мають в цьому хист, і масі це подобається. Вони вірять у жест, ведуться на нього. Сучасні диктатори й популісти — часто дуже успішні перформери.
Водночас художникам треба виступати, реагувати на сучасність. Зараз є багато художників чи письменників, які говорять про війну, про ситуацію, яка склалася. До них прислуховуються, бо в них вже є голос, вони впізнавані.
Яким, на вашу думку, є сучасне мистецьке середовище Франківська?
Дистанціювався від цього. Завжди критично ставився до так званого «Станіславського феномену». Колись робили виставку, і ця ідея виникла в нашому творчому колі. А згодом літератори вже запустили у світ цей міф про «Станіславський феномен». Зараз це продовжується вже інакше. Є нове коло, є «Асортиментна кімната», «Ваґабундо», ЦСМ. Виставкових майданчиків побільшало — відповідно, є вибір для молодого покоління. Але, на жаль, фактично немає критики, натомість є багато срачів. Критик має бути незалежною людиною, не боятися нічого і бути відкритим. Якщо немає критики, то мистецтво стає законсервованим.
«Персональні структури», Палаццо Мора, Венеція, 2017. Фото: Мітєц
Чи має митець реагувати на сьогодення?
Мусимо реагувати. А в умовах війни й поготів. Але зараз основний тягар на собі несуть ті, хто на лінії фронту. Рано чи пізно кожного з нас запитають, що ти робив у цей час? Де був? Як реагував? Воно до тебе постукає, прийде у якийсь спосіб. Хтось удає, що це його не стосується, хтось тікає, хтось робить, що може.
Що може зробити художник у цій ситуації? Кажуть, що коли йде війна — музи мовчать. Навпаки, сьогодні мистецтво потрібно як ніколи. Бо це — те, за що ми боремось. За необхідність творити вільно.
