Про свої враження від життя в Івано-Франківську нам розповіли його мешканки, які мали тут різний досвід. Вони приїхали сюди з інших міст за різних обставин, занурились в атмосферу та місцеві середовища, побачили як переваги, так і недоліки міста, і врешті — покинули Івано-Франківськ. Чому та чого бракує у Франківську, розповідають мисткиня Марія Леоненко, перекладачка Таня Родіонова та редакторка Ольга Перехрест.
Марія Леоненко: Я прожила у Франківську сім місяців: з початку березня до кінця вересня 2022 року, як і планувала. Переїхала сюди з Києва, бо очікувала тихого, розміреного життя — порівняно зі столицею, а також нагоду ходити у гірські походи, чи навіть пожити в гірській місцевості.
Спершу не планувала інтегруватись у соціальне життя в місті, та це сталося. На другий день по приїзді у Франківськ відвідала бар «ГОСТ», де познайомилась з активною частиною місцевої спільноти: музикантами, акторами, режисерами, літературознавцями та іншими, які розповіли мені, що в місті й до чого.
Знайомство з тутешнім середовищем допомогло мені пережити досвід війни не лише як стресовий переїзд з попереднього життя, а і як досвід, в якому випробувала себе в чужому місті, інтегруючись в його соціально-культурне активне життя.
Мені було цікаво «поєднатись» з містом у всіх його аспектах, оскільки це був мій перший довготривалий переїзд у житті.
Таня Родіонова: Я прожила у Франківську рік. Ми з другом були дуже втомлені від усього в Києві: зі мною сталося емоційне вигорання, в нього були свої причини. Здається, ми двоє перебували в таких станах, що було неважливо, куди переїхати — просто треба було кудись втекти.
Довго жартували, що от ніби Франківськ — непогане місто, переїдемо. Але це все я сприймала несерйозно, аж поки одного дня не прийшла до друга на вечерю — а він почав скролити оренду квартир в Івано-Франківську.
Так наприкінці листопада 2021 ми переїхали в середмістя Франківська — і почався мій особистий саббатикал.
Ольга Перехрест: Я переїхала у Франківськ у вересні 2020 року і прожила тут майже 2 роки. Це було одночасно і ситуативне, і усвідомлене рішення: з одного боку, вже якийсь час думала, що хочу переїхати в це місто, бо воно мені подобалось, тут були мої друзі, у мене був проєкт, повʼязаний з Франківськом, з яким працювала дистанційно. Але з іншого боку, це було і вимушене рішення: звільнилась з попередньої роботи у Львові, шукала іншу роботу, яка могла б забезпечувати мене. Такий проєкт стався у Франківську. Тож мала дві роботи у Франківську і жодної — у Львові. Тому й переїхала.
Таня Родіонова: Переїжджаючи у Франківськ, у мене вже були сформовані певні очікування від міста. Воно хоч і невелике, але тут зосереджено багато активного культурного двіжа (принаймні, спочатку так думала). Тут є літературна тусовка, художники, галерея сучасного мистецтва, Promprylad, зрештою. Та й вже мала тут друзів і уявляла: щойно переїду, одразу знайду своїх людей і місце в усьому цьому культурному калейдоскопі. Окрім того, вабила гарна архітектура, україномовне середовище та спокій.
Франківськ — це справді місто, де можна залягти на дно. А тоді мені з другом цього дуже хотілося.
Марія Леоненко: У Франківську відчула, що можу бути вільною в будь-якому місці. Часто ходила на річку Бистрицю, взаємодіяла з нею — там добре думалось наодинці. Це місто власного самовираження. Тут ходила, танцюючи, а люди навколо були відкриті до мого самовиявлення.
Ще більше з Франківськом мене зблизили участь у виставі, артпроєктах та місцевих виставках. Прагнула стати частиною спільноти міста та пізнати його — як рідне.
Ольга Перехрест: Знала Франківськ як «місто вихідного дня», бо раніше ніколи не жила там. Мені він сподобався: любила його вулиці, архітектуру, заклади, ландшафт, людей. Знала, що мені може бути трошки нудно, бо це було найменше місто, в якому жила — після рідного Києва і Львова. Але думала, що впораюсь.
Крім того, на мій досвід життя у Франківську дуже наклався період ковіду й карантину: втратила навіть ті невеликі можливості для соціалізації, які могли б бути, коли тут майже нічого не працювало. Але, зрештою, якось звикла і налаштувала свою рутину. Мені не було ідеально, але було нормально.
Та за два роки життя в Франківську знову і знову знаходила дрібниці, які дратували — і поступово зачарування містом змінилось легким розчаруванням.
Марія Леоненко: Живучи у Франківську, з часом усвідомила, що мені стає тут скучно. Бо у Києві можу піти в чимало місць, де можна зустріти найрізноманітніші прошарки суспільства. У Франківську ж настільки все традиційно, що не змогла відчути себе такою вільною, якою є насправді. Бо танці й перформанси — це одне, але коли не відчуваєш різноманіття навколо, коли всюди панує «християнський вайб» традиційних стосунків, стає трохи ніяково бути іншою, відрізнятись від решти. Оскільки я, поза сумнівом, відчуваю себе представницею квір-спільноти й можу дозволити собі дивний одяг, нетрадиційну поведінку чи мати дуже відкриті погляди.
А у Франківську мені бракує гей-ком’юніті. І тут не йдеться про нічний гей-клуб, де всі ходять голі, а про елементарну наявність підтримки ЛГБТ-спільноти у кав’ярнях, чи відкритого гей-бару, чи проведення того ж гей-параду. Бо у «ГОСТі» збираються всі, у «Блуді» тусять неформали, для представників класичного патріархату є «Ваґабундо».
А мені бракує місця, де б збиралися всі феміністично налаштовані жінки й чоловіки, геї, представники міста, які вже виходять за рамки прийнятої тут традиційності. Місця, де я могла б бути вільно представлена поруч з подібними людьми, яких навесні 2022 у Франківськ з Києва, Харкова та інших великих міст переїхало дуже багато.
Ольга Перехрест: Мені бракувало доступу до культурних двіжів, їхнього різноманіття, можливості обирати, куди хочу піти — а не ходити на щось, бо воно просто є. Виявилось, що не можу жити в місті, де є лише 2,5 кінотеатри (в які не привозять всі фільми) і один повноцінний театр. І що мені не подобається — відсутність барної культури: ми ходили з друзями в один бар не тому, що він мені подобався, а тому, що він був єдиним нормальним баром.
У Франківську ставало тісно: обмеженість місць для дозвілля, консерватизм, кепська культура дейтингу, відчуття, що всі всіх знають і всім мусить бути до тебе діло, провінційність.
І всі вдавали, що так і має бути: що погані комунікації влади з медіа — це ок, що виснажлива уважність до сусідів — це ок, що невміння спілкуватись прямо, а замітати все під килимок — це ок. Все це виснажує.
Таня Родіонова: Мої очікування щодо активної творчої тусовки у Франківську з часом змінились. Виявилося, що загалом люди досить пасивні та нечасто готові пустити тебе, яка приїхала тут з іншого міста, у своє коло. В певну мить ніби вже й знаєш усіх, вітаєшся на вулиці чи в барі, але між вами постійно є дистанція, і далі цих коротких зустрічей та розмов тебе не пускають.
Мистецькі тусовки у місті досить закриті й часто існують ніби самі для себе, без потреби в комунікації та співпраці. Чітко видно, як навіть у таких середовищах чоловіки й жінки переважно діляться, або ж жінка чи дівчина не сприймається як рівна та самостійна. Питання гендерної рівності, як і сприйняття людей незалежно від їх віросповідань, у місті досі дуже відчутні.
Крім того, мені здалось, Франківськ великою мірою живе минулим, принаймні якщо йдеться про старшу тусовку корінних франківців. Мовляв, у нас був Станіславський феномен, та ж «Імпреза» — і ми досі десь там, ми круті, бо дотичні до цих історичних віх. Але що з новими поколіннями, що з новими реаліями, до яких варто було б прислухатися?
Такі речі стримують розвиток, як на мене.
Марія Леоненко: В кінці вересня повернулась у Київ: хотіла провести цю зиму саме в столиці, хоч друзі лякали мене, що буде важко. Але якщо в мене буде можливість повернутись пожити у Франківськ, обов’язково знову це зроблю. Та, однозначно, зверну увагу на те, хто у місті мер і що робить місцева влада. Для мене важливий розвиток культурних середовищ, їхнє різноманіття та відкритість. Тому, якщо житиму в місті знову, то точно буду активніше підбивати майбутніх мерів міста, щоб влаштовувати гей-паради та розвивати різноманітність.
Ольга Перехрест: Я теж повернулась у Київ з Франківська: мені дуже хотілось додому. По-перше, великим тригером стала повномасштабна війна. Відчувала, що хочу проживати все це там. По-друге, особливо гостро відчула брак «своїх» людей.
Так склалось, що всю воєнну весну провела поруч зі своїми харківськими й київськими друзями, які приїхали у Франківськ, і відчула, що вони мені ближчі за більшість франківських. Це складно пояснити. Ніби між нами були якісь речі, які не треба було пояснювати. Відчувала певну непроговорену дистанцію з франківськими друзями.
Поїхала в Київ в кінці травня. В середині липня перевезла всі свої речі. І була абсолютно щаслива, коли поїхала. У Києві почуваюсь своєю, не відчуваю, що мушу щось комусь доводити: що вписуюсь чи підлаштовуватись під якісь локальні особливості. Київ наразі єдине місто, де б хотіла жити.
Точно буду приїжджати в гості до Івано-Франківська. Але точно не хочу повернутися сюди жити.
Таня Родіонова: Від початку не розглядала переїзд у Франківськ як тривалу перспективу. Це радше була така собі авантюра. Звісно, не знала, що буде за рік. Та спокійно зізналася собі, що не плануватиму нічого і зрозумію все з часом. Так і вийшло. Минув рік оренди квартири у Франківську, її припинили здавати, а ціни тим часом стали такими ж, як у Києві. Почала сумувати за великим містом і рухом.
Тож, здається, переїзд у Франківськ був потрібний для того, щоб видихнути й врешті усвідомити, як я люблю Київ. Особливо це розуміння загострилося з початком повномасштабної війни.
Звісно, за час життя у Франківську мені вдалося знайти нових друзів, у мене з’явилися «свої» місця, улюблені вулички… Радо приїду сюди в гості, адже Франківськ — це таке місто-резиденція, місто-відпустка. Але, думаю, це все ж таки не моє місто для життя.
Головне фото: by Євгенія Височина on Unsplash
