Вікторія Зубенко близько 16 років вивчає зупинки з мозаїкою. Її проєкт переріс у велике кінодослідження, яке 4 лютого презентували в Косові. Кожна серія присвячена окремій області — Рівненській, Київській, Одеській, Львівській, Івано-Франківській. Ми поспілкувалися зі співавторкою про роботу над дослідженням, стан зупинок зараз і доцільність їхнього відновлення.
Розкажіть, будь ласка, про ваше дослідження: що підштовхнуло до цієї теми?
Ідея виникла з моєї любові їздити Україною. Щосуботи сідала в машину, брала друзів, і ми їхали куди-небудь. У вікнах миготіло щось яскраве. У якийсь момент кажу друзям, що ми вже втретє проїжджаємо повз одну зупинку. Мабуть, стану і її сфотографую. У голові промайнуло, що це не просто зупинка. Сказала собі тоді: «Зупинись, дивись, це ж мистецтво». Моя перша виставка так і називалася.
Минуло 12 років, я відкрила папку на компі із зупинками, а там — море краси. Задумалася, що з цим робити. Близько 20 років пропрацювала у фешніндустрії, тож без моди не обійшлось. Нічого нового не придумала, як просто напринтувати собі на плахту візерунок. Потім вирішила надрукувала хустки й подивитися, у що це виллється. До кожної хустки додавала листівку, де вказувала імена художників, які працювали над смальтами, та фото зупинки. Одна знайома купила в мене шалик, який її мама подарувала подрузі з Рівного. Виявилося, що та жінка робила зображену на шалику зупинку. Так ми поїхали в Рівне, і це була наша перша серія. З неї все почалося.
Перед повномасштабною війною ми збирались їхати в Херсонську область. Живих художників, які робили там зупинки, вже не лишилось, однак були мистецтвознавці.
На момент повномасштабного вторгнення ми мали дві зроблені серії, одна — в розробці. Вирішили, попри все, будемо робити проєкт. Хай як дивно, за велику війну зробили аж три експедиції.
Що вам вдалось зафіксувати?
Нам вдалося з’ясувати, що так глобально радянський проєкт зупинок з мозаїками був втілений тільки в Україні. Так, є зупинки у Молдові, але їх робили українські майстри. Є в Азербайджані, але туди теж їздили наші художники. Азербайджанці теж робили, але не так масово. В Україні ж немає жодного села, в якому б не стояла мозаїчна зупинка.
Як нам розповіла художниця з Рівного: колись була стаття в якомусь ідеологічному документі, типу естетичного виховання, на яку в совку виділяли гроші. Сільради, міськради намагались декорувати все. Вони масово купляли картини, закладали мозаїками кінотеатри, сільради, зупинки, будинки, — все підряд.
Загалом в Україні мозаїчне мистецтво було розвинуто. У Києві існував завод, який робив смальту. Це сприяло створенню масового проєкту із зупинками, який почався у 1959 році й закінчився у 1989 році. Іноземці часто були шоковані тим, що майже кожна зупинка в Україні — мистецький об’єкт.
Вирішили робити ці документальні серії, тому що нищення цих об’єктів відбувалося на наших очах. У Рівненській області вразила зупинка, де зображені свині, схожі на космічні тарілки. У мене залишилась тільки фотографія. Через два роки приїжджаємо на те місце, щоб зняти її краще, — і її вже не було. Добило зупинки «велике будівництво».
Були дві найкрутіші команди художників, які робили мозаїки, — київська, де був Іван Марчук (він соромиться, що робив зупинки), Олександр Дубовик, Віктор Зарецький, Алла Горська, Володимир Мельніченко, Володимир Прядка. І львівська: Володимир Патик, Микола Андрущенко, Богдан Сойка, Богдан Сорока.
Об’їхала пів Черкаської області й не бачила жодної зупинки.У якийсь момент в цій області зруйнували їх усі. Там у сараї ми знайшли панно розміром 40 квадратних метрів, що пролежало 32 роки.
В одеській серії художник Сергій Савченко виявився візіонером, інтелектуалом. Це найдовший епізод, бо ми не могли різати його слова. Митець розповів про виникнення ідей, ідеологічний складник, хто придумав смальтокол. Він нас так надихнув. Потім через знайомих знайшла мистецтвознавців з Косова. Хтось із друзів підказав про художників Сандюків, які зробили дуже багато зупинок. Їхній син розкрив нам цікаві моменти.
Радянська спадщина часто є незручною темою. На вашу думку, чи є зупинки частиною української мистецької спадщини, чи є частиною радянського соцреалізму?
Зупинки — точно не частина радянського соцреалізму. Хтось раніше в інстаграмі зробив сторінку soviet_busstops. За весь час бачила лише одну таку зупинку, на якій був радянський солдат. Решта — просто прояв українського традиційного національного мистецтва. У західному регіоні практично кожна третя-четверта зупинка повністю сакралізована: обереги, сварги, меандри, мандали… Взагалі незрозуміло, як ці зупинки могли прийняти худсодсовєтом.
На «східних» зупинках — квітки, пташки, тваринки. Для мене це було проявом українського наївного мистецтва. Але одного разу на базарі хотіла купити полтавську вишиванку. Продавчиня мені сказала: «Придивіться до цих квіток, у кожній ми заховали оберіг». Для нас (учасників проєкту – ред.) кожна хустка, яку робимо, набуває дуже глибоких сенсів.
У якому стані зупинки зараз? На вашу думку, чи доцільно намагатись їх зберегти, чи вони вже не грають такої важливої функції та, може, ліпше створити нові, сучасніші?
Будьмо реалістами: деякі зупинки, які зроблені неякісно, немає сенсу відроджувати. Але є дуже красиві приклади, які треба обов’язково відновити, тому що їх робили круті художники. Багато таких зупинок у Львівській області, декілька — у Рівненській та Івано-Франківській областях. Вони настільки професійно покладені, що можуть стояти впродовж віків. Їх просто треба трошки реставрувати. Скажу чесно, вони всі в дуже жахливому стані. Є пара зупинок, які художники відновили, але, враховуючи, що немає відповідної смальти, це виглядає дивно. Нам треба зберегти те, що залишилось.
