16 жовтня у Франківську запрацювала Міська читальня — простір для публічних дискусій, творчих ініціатив і спільного осмислення культури від Програми промоції читання «Текстура». У розмові «Як читання формує мислення та згуртовує суспільство», яку організували під час відкриття, взяли участь письменник Тарас Прохасько, засновник видавництва «Лілея-НВ» Василь Іваночко та координаторка програми промоції читання «Текстура» Ярина Микитин. Модерував книжковий блогер Олексій Рафалович. post impreza законспектувала основне. 

Повністю розмову можна прослухати у фонотеці post impreza.

Олексій Рафалович: Ми поговоримо сьогодні про читання як таке, навіщо воно нам, що воно робить з нами; які перетворення ми можемо спостерігати або ні, коли читаємо. (…) Спершу я б попросив Ярину розказати про читальню. 

Ярина Микитин: На базі «Промприладу» в 2023 році ми тестували формат міської читальні. Ми заїхали в приміщення і створили простір, де можна було безкоштовно почитати книжки, провести книжковий чи англомовний клуб. Паралельно з цим відбувалися публічні події.

Це був тест того, чи потрібен такий простір, де ти просто почитаєш. Проєкт тривав три місяці. Після  того, як його закрили, ми розпродали книжки, які нам безкоштовно надали українські видавництва. Виручені кошти передали на пошиття одягу для поранених військових, які проходять реабілітацію. Опісля до нас стукали й запитували, як можна прийти в міську читальню. Нам стало сумно, що ми зачинили цей простір. Ми подумали, що хочемо повернути міську читальню, бо нам подобається ця назва і закладений у неї сенс.

Ми вирішили повернутися до бібліотек, які самі відвідуємо, і втілити партнерство з командою бібліотеки [Івано-Франківської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. І. Франка — прим. ред.]. Спробуємо зрозуміти, чи це відгукнеться. Позаду мене — книжки, які ми надали бібліотеці, — 170 примірників від українських видавництв. Можна приходити і читати їх. Хочемо щомісячно робити події й загалом більше працювати з бібліотеками.

Олексій Рафалович: Бібліотека — це громадський простір, в якому є всі сучасні механізми і процеси, де можна сісти й працювати, а під рукою завжди є книжка. 

Все-таки читання — це субкультура? Чи це розвага — загальнодоступна і загальноприйнята? 

Тарас Прохасько: Читання — це опора, бо людська голова є плинною, ми не пам’ятаємо своїх думок. Читання — це буйки, за які можна вхопитися. У книжках зафіксовані думки, фрази, записи, і ми можемо до них повертатися.

Кожна голова здатна думати важливі речі, але вони вимиваються. Книжки є якорями, до яких можна повернутися і згадати, що ти думав. (…)

Василь Іваночко: Я не вірю, що книжка може зникнути. Суспільство мчиться надшвидкими темпами. Ми не знаємо, що буде за 100 років, але я думаю, що книги залишаться. 

Олексій Рафалович: Читачі — окрема каста чи відкрита спільнота?

Василь Іваночко: Залежно, яка література і що мається на увазі. Професійна чи художня. Я загубив, куди рухається світ. Зараз настав такий час, що видавництва, які для мене ніби не несуть жодної цінності, стають популярними. Мене дратувало, коли люди приходять на наші вечори, збирають колекцію книжок, але читають лише анотації. Думаю, що 90% літератури в цих людей не прочитана. 

Ми зараз не суспільство суті, а подієве. Сьогодні відбувається одна модна подія, завтра — інша. Всі забули про вчорашню й побігли на теперішню. Ми намагаємося бути в мейнстримі найцікавіших подій, але себе не вивчаємо: що для нас справді важливо. Мені як видавцю боляче, що не можеш знайти, що людям справді треба.

Ярина Микитин: Мабуть, десь є ознаки читацької спільноти як субкультури. На початку повномасштабної почали видавати багато абсолютно різного, зокрема молоді. Здається, що ми зараз в українському видавничому ринку просто в пошуках. Через повномасштабне ми швидкі, несемося, хочемо встигнути все. Це теж впливає на читацькі звички: ми купуємо, але не дочитуємо. 

Читацька спільнота поширшала. Читання проникає в інші сфери життя. Подобається, що деякі медійні особистості, говорять про літературу. (…)

Резиденти [йде мова про III літературну резиденцію для письменників і перекладачів імені Олега Лишеги — прим. ред.] мені задали філософське питання: «Чи Франківськ закритий до нових людей?». Розумію, що частково для нових людей так і є, бо є поріг довіри, який ти проходиш. Можливо, в читацькому середовищі теж так само. (…)

Олексій Рафалович: У Вікіпедії пише, що Тарас Прохасько вирішив стати письменником в 12 років. Це правда? Які передумови такого зрілого рішення? Чи бачите ви щось подібне у сучасній молоді?

Тарас Прохасько: Читання і писання завжди має глибоку мотивацію. Українська видавнича, літературно-книжкова сфера нарешті вийшла на рівень індустрії й почала працювати за законами гіпермаркету. Працюють закони пропозиції, вибору, престижу, трендів, брендів тощо. (…)

Тоді [у дитинстві — прим. ред.] в мене було відчуття, що нормальність замовчується. І якщо не я розкажу про нормальне життя, справжню людську історію, то вона може бути просто втрачена. Я не сподівався, що це буде опубліковане: не збирався писати так, щоб це могло вийти в Радянському Союзі. Але було бажання зафіксувати, зберегти. (…) А після 12 років мені завжди хотілося дати голос чомусь, комусь. 

Олексій Рафалович: Ярино, продовжуючи розмову про молоде покоління, підлітків, які, можливо, думають стати письменниками чи видавцями. У «Текстури» є підліткова програма. Які висновки ви робите звідти?

Ярина Микитин: З дітьми ми почали працювати минулого року. Згідно зі статистикою багато дітей виїхали, і це вплинуло на видавничий ринок. Тиражі зменшилися, книжки дорожчі. Нам хотілося зацікавлювати дітей та щоб вони, не купуючи книгу, могли її обговорювати. Так ми запустили читацькі клуби для дітей і для підлітків. Діти неймовірно щирі. Вони читали книжки разом з батьками. Це було місцем, де вони могли познайомитися одне з одним. 

А зараз ми запустили дебатний клуб для підлітків. Там різні книги — від сучасного українського фентезі до  англійської класики. Вони їх будуть між собою обговорювали, тож це також про критичне мислення. Наступного року ми хочемо зробити літературний кемп для підлітків. 

Олексій Рафалович: Можеш собі уявити, що через 20 років на цьому місці будуть сидіти інші люди, і хтось з них скаже, що став письменником, письменницею завдяки програмі «Текстура»?

Ярина Микитин: Одна дівчина заснувала підлітковий клуб у себе в школі і почала його вести. Коли я приходжу в книгарню, то бачу багато наших учасників і учасниць, ми тримаємося в одному середовищі. Хтось почав більше цікавитися літературою, хтось почав придумувати події. Збувається наша місія — вони продовжують читати і цікавитись літературою. Я хочу її підтримувати.

Фото: Текстура