Мисткиня Машика Вишедська, яка переїхала з Бахмута до Франківська, певно, зараз найбільше відома завдяки своїм коміксам, у яких фіксує персональні історії. Вона починала свою творчу ĸар’єру яĸ ілюстраторĸа на фрілансерсьĸих біржах Fiver та UpWork, а зараз співпрацює з громадсьĸими організаціями — Бахмутсьĸа Фортеця, СТАН, Друĸарня, Austasch, TinU, MitOst тощо. Машика досліджує міста, тему дому, родини, архетипи в особистих історіях людей. Основні медіа, яĸі вона виĸористовує — малюноĸ, фотографія, ĸолаж, теĸст, музиĸа.
Ми публікуємо головне з її артисттоку, модерувала який Дарʼя Христинюк.
Звідки починається історія Машики Вишедської?
Мій шлях до мистецтва почався з народження. Я народилась в Бахмуті, в родині місцевого художника Дмитра Вишедського. Зростала серед його картин, вони були всюди та дуже мені не подобались — незрозумілі, занадто яскраві, часом навіть трошки моторошні.
Папі теж не подобалось, що я роблю з його мистецькими книжками: домальовувала всім кубикам дахи, щоб це були будиночки, а всім кулькам — обличчя, щоб це були чоловічки.
Я почала малювати раніше, ніж усвідомлювати дійсність.
(…)
Взагалі хотіла стати письменницею, і думала, мені заважає те, що не вмію читати і писати. Сподівалася, в школі мене цьому навчать, — і нарешті стану письменницею. Потім зрозуміла, що лише вміти читати й писати — недостатньо. Я просто багато читала. Почала писати вірші, тексти для пісень рок-гурту однокласника.
Не ходила в художню школу, відвідувала студію, але недовго, бо там треба було малювати фарбами, а вони постійно розтікались. Це був не мій метод, бо мені подобались чіткі лінії та олівці. Тож нам було не по дорозі.
(…)
Я почала малювати комікс про самотню дівчинку, яка жила в постапокаліпсисі. Він був без тексту, там було багато малюнків, які робила замість уроків. Він, на жаль, не зберігся. Цей комікс був на кшталт фанфіку до книжки «Покинуті машини» Джеффа Нуна.
А чому обрала саме форму коміксу?
Бо це — спосіб бути художницею і письменницею одночасно.
(…)
Далі твій шлях до мистецтва пішов через медичний університет.
Маю теорію, що в медичний йдуть люди, які хотіли бути художниками, але не наважилися. Там дуже багато творчих людей.
У мене в дитинстві не було гарного прикладу успішного художника. Всі митці, яких знала, або вже померли на той час, або були алкоголіками, як мій батько. І коли обережно заявляла, що хочу бути художницею і що, можливо, мені треба піти у творчий виш, мені казали: ти що, хочеш бути, як папа? Ти таке життя собі хочеш?
Почала думати, ким стати і які професії знаю. І зрозуміла, що більш-менш представлені (на телебаченні та в житті) або мєнти, або лікарі. Бути мєнтом мені папа не дозволив. У той час дивилась «Доктора Хауса», подобалась медицина, до того ж добре знала хімію і біологію. Обирала між медичним і біофаком. Не знала, чим займаються люди після біофаку, але, напевно, стають вчителям біології? Та дивилася на свою вчительку біології й розуміла, що це — така собі перспектива. Тому залишався медичний.
(…)
Я вчилася в Луганську, з 2012 до 2015 року. Ще рік прожила в окупованому Луганську, бо не знала, що він окупований. Нам не сказали, що робити. Ти студент, твої документи у виші. Ніхто нічого знає.
Були опції перевестися кудись в інший виш, але туди не брали офіційно. Ти міг бути вільним слухачем. Незрозуміло було потім, чи дадуть тобі диплом. Усі документи були в Луганську, і знаю багатьох своїх одногрупників, хто повертався вже у 2016-му, 2017-му на окуповані території по документи. Бо в університетах, де вони були вільними слухачами, їм казали повернутися і забрати їх.
(…)
У Луганську почала займатися спортом і стала ходити на історичне фехтування. На жаль, всі мої друзі з цього клубу виявились дуже ватними (в той час не знала цього).
(…)
У 2016 році кинула університет і повернулася з Луганська в Бахмут. Дізналася, що насправді існували вже на території, підконтрольній Україні, ті самі університети, які були на окупованих територіях. Перевелась у Донецький національний медичний університет, який був у Краматорську.
Щодня їздила на навчання з Бахмута в Краматорськ. Розуміла, що треба заново соціалізуватись у рідному місті, тому що в мене з друзів залишилась мамина подруга — і все.
Спочатку написала тренеру свого брата, попросилася до нього на тренування з дзюдо, але він мене відправив у секцію сумо. Потім знайшла хлопця, який займався історичним фехтуванням в Бахмуті, й ми разом робили клуб фехтування. А потім він мені розказав, що є майстерня, де проводять літературні вечори. Там познайомилась з Ростиславом. Він збирав художників, щоб вони робили ескізи та малювали на вулицях. Ми почали спілкуватись, і зрештою одружились. Ростислав підтримував мою творчість і показав, що цим можна заробляти. Почала малювати на замовлення.
Коли настав час повертатись до навчання, мені це вже було не дуже актуально. Тож вирішила кинути університет і займатися фрилансом.
Які були твої перші замовлення?
Це були листівки, які замовляла для свого сайту жінка з Сієтла. Вона мені надсилала перелік свят або тем, на які треба виготовити листівки. Робила десь 25 листівок за тиждень: малювала на папері, а далі ми це сканували й надсилали замовниці.
У мене було кілька проєктів, вони були довготривалі й не вимагали від мене багато. Спершу робила листівки, відтак проілюструвала кілька книжок, потім займалась дизайном футболок для литовської компанії. Так тривало рік-півтора. Та мене це не розвивало як мисткиню. Могла зрости в ціні на фриланс-біржах, але залишитись безіменною виконавицею.
(…)
На фрилансі заробила на перший планшет. Це дуже вплинуло на роботу, тому що змогла поєднати фотографію і малюнок. Фотографія розвивала мій малюнок, а малюнок розвивав мою фотографію. Це органічно взаємодіяло між собою.
(…)
У Бахмуті дуже багато займалася стритартом. Розмалювала офіс громадської організації Freedom Hub, цілу кімнату, маркером на стіні.
А можеш розказати, який стритарт у Бахмуті?
У Бахмуті малювала спочатку чорно-білий стритарт, на рівні зросту. Одна з моїх найбільших робіт — це був цоколь на Горбатова, 30. Там була намальована вулиця, яка пізніше потрапила в кліп Фоззі. Після того теж доволі багато всяких штук намалювала в місті. Брала свої скетчбуки й намагалась поєднати кілька сюжетів в один довгий.
(…)
Ми переходимо до розмови про ілюстрації.
Книжкова ілюстрація — це те, до чого прагнула в дитинстві, але це виявилось не таким романтичним.
Перші ілюстрації робила ще в дитинстві: малювала сюжети книжок, які мені читали. Потім були ілюстрації на фрилансі, і це було пекло. Все треба було перероблювати, почала думати, що це взагалі не моє. На якийсь час зробила паузу. Потім, коли стала більше працювати з громадськими організаціями, вони були не такими вибагливими. У мене з’явилось дуже багато свободи в тому, як і що малювати, і почала отримувати від цього задоволення. Ілюстрація — це переклад тексту у візуальний формат. У той час я проілюструвала албанські народні казки, кілька збірок поезії.
Ілюстрація дуже залежить від книжки: наскільки вона образно написана, наскільки її цікаво читати. Або навпаки: якщо книжка дуже погана, до неї простіше зробити ілюстрацію, тому що не боїшся зіпсувати все недолугим зображенням. До хорошої книжки іноді важко почати робити ілюстрацію, тому що вона вже і так хороша.
(…)
Розкажи про перші проєкти.
Це співпраця з ЛГБТК+ активістами з Бахмуту. Була така організація «Донбас-квір». Її очолював Женя Трамвай, такий прикольний чувачок. Він придумав робити щоденники ЛГБТК+ молоді на підконтрольних територіях, які не можуть говорити про свою орієнтацію, не можуть розказувати власні історії кохання. Він зробив з ними такий чат, де вони присилали мені свої історії та фотографії, а я їх малювала і робила анонімними — замальовувала обличчя, не зображувала якісь деталі.
Звісно, що цей проєкт викликав дуже багато гейту. Після того, як «Суспільне» зняли сюжет про Женю і про його проєкт, у коментарях було пекло. Це було перше розчарування в бульбашці друзів, бо там писали навіть ті, кого вважала адекватними.
(…)
Як обираєш деталі, які будуть розповідати про місто?
Просто не думаю. Воно якось само йде, коли малюю.
Коли за дуже короткий час буваєш в багатьох містах, починаєш бачити, що вони між собою схожі. Це зовсім інший погляд на місто: коли в нього приїжджаєш не як турист, а як дослідник. Це дуже змінює ставлення до міста.
У Франківську вперше побувала у 2019 році. Ми зі Славою були в захваті, і вже дивились, скільки коштує тут винаймати квартиру. Але у нас тоді було житло в Бахмуті, ми не готові були до переїзду.
Як ви входили в контекст міста?
Спочатку намагалась підготуватися, подумати про контекст. А потім зрозуміла, що це тільки вибудовує очікування, і потім ходиш розчарований весь час. У мене дуже гарна фантазія, і очікування завжди завищені. А коли нічого не знаю, з містом складаються захопливі стосунки.
Вкрай цікаво — знайомитись з містом, коли не дуже до цього готувався. Дуже важливо зустріти в місті когось, з ким можна сходити на каву і поговорити 5 хвилин про життя.
(…)
…У мене є мрія побувати в Донецьку і Луганську вже як мисткиня, і подивитись на них з цього нового погляду. Тому що я їх пам’ятаю як школярка і студентка. Луганськ був мені осоружний, але тепер він мариться всюди.
(…)
…Перед повномасштабним вторгненням ми були стурбовані й думали, що робити. Загалом дуже довго сиділи в Бахмуті, вже хотілося трошки змінити середовище. Написала Ярославу Мінкіну з організації «Стан», і він сказав, що ми можемо їхати у Франківськ і навіть жити в їхньому офісі. За пару днів зібрались і вирушили. 22 лютого приїхали з дітьми в Київ, побули там два дні, сіли на звичайний нічний потяг до Франківська. І зранку прокинулись від новин, що почалось повномасштабне вторгнення.
Ми зупинилися на кілька днів в офісі «Стану». Потім Слава поїхав на Закарпаття, а я з дітьми — в Німеччину.
Як материнство вплинуло на твою мистецьку практику і загалом твою роботу?
Діти забирають багато уваги, але вони прикольні.
Бути самотньою мамою і мисткинею — не уявляю, наскільки було б важко це поєднувати. Але в мене є чоловік, який класно дає раду з дітьми, і забрав на себе обов’язки, залишивши мені роль класної тьоті, якою була до того, як вони стали нашими дітьми. Але в Європі ми з ними були самі, і це було важко.
(…)
Фіксую [життя], тому що всі події розвивалися дуже швидко. В мене після ковіду та повномасштабного вторгнення дуже погіршилась пам’ять, і я просто почала все забувати. Тиждень минає — і вже не пам’ятаю, що було до того. І я почала все записувати.
(…)
У певний час ви повернулися назад до Франківська?
До вторгнення ми зі Славою не розлучались довше, ніж на день.
Не змогла жити в селі на Закарпатті [де залишався Слава]. Мусила далі їздити по резиденціях і повертатись час від часу на пару днів. І зрозуміла, що це загроза для нашого сімейного життя. Треба було щось придумувати, щоб нам було комфортно жити разом. Після чергової резиденції ми поїхали в Франківськ шукати собі житло. Побули тут пару днів, нічого не знайшли й поїхали назад в це село.
І ось сидимо на вокзалі в Франківську, їмо картоплю фрі. І я думаю, як же не хочеться звідси їхати. Наступного дня пропоную пошукати житло — якщо не у Франківську, то хоча б в області. І одразу знайшли помешкання в Крихівцях.
Тепер щоразу, коли опиняюсь на вокзалі Франківська, мені нікуди не хочеться звідси їхати.
Тепер ти живеш у Франківську. Який план дій далі у тебе в голові?
Жити якось.
Почала згадувати, кого знаю у Франківську, ходити на всякі події, намагатись бути екстраверткою, спілкуватись з людьми. І якось все закручується.
(…)
Що для тебе зараз є домом?
Для мене «дім» має технічне значення. Це дах над головою, де можу залишатися.
Також у коміксі про дім описую місця, де жила. Коли ми їздили з митцями та мисткинями до Одеси та Миколаєва, вперше за довгий час побачила степи й зрозуміла, як мені їх бракувало. Тому порівнюю Франківськ зі степами, де я росла. Головна відмінність — тут не видно горизонту, до якого можна дійти. Тут все оманливе, лісисте, а стежки ведуть не туди, куди думаєш. Це не добре і не погано, це просто опис дійсності.
Хочуть заплутати, збити з пантелику.
На останніх сторінках коміксу я сформулювала умови, за яких повернулась би жити в Бахмут: якщо Росія перетвориться на океан, то я б хотіла жити на березі океану.
Себе зобразила у вигляді перекотиполя, яке легке на підйом, але майже не має коріння. Думаю, це мене відрізняє від місцевих (франківських) жителів. Тут у всіх дуже довге і міцне коріння, яким вони пишаються. Це викликає захват — але це й тримає на місці. А мені дуже подобається, що мене ніщо не тримає на місці.
