Нещодавно у видавництві «Локальна історія» вийшла книжка, що розповідає про історію карпатського туризму в часи його розквіту у ХІХ столітті і до середини ХХ: «Карпати. Коротка історія мандрів».
У Франківську книжку презентували авторка та краєзнавиця Ірина Пустиннікова та головна редакторка сайту «Локальна історія» Аліна Брода. post impreza занотувала головне.
Аліна Брода: Це — перша книжка видавництва «Локальна історія». У ній зібрані 20 знакових курортів Карпат, які стали популярними наприкінці ХІХ століття і свого розквіту набули у 1930-х роках.
Ірина Пустиннікова: За 100 років підходи до туризму і види туризму практично не змінились. Його навіть рекламували 100 років тому майже так само, як роблять рекламу Буковеля. Ще цікаво, що всі ці 20 місцевостей, розташованих дуже близько одна від одної, мали різну специфікацію: кудись їхали літувати діти, кудись — худнути (скажімо, в Косів до Тарнавського), кудись — полювати або на лижі.
Дихальна гімнастика у лічниці Тарнавського. Джерело: Narodowe Archiwum Cyfrowe
Аліна: Загалом тема Карпат близька кожному жителю Заходу України. Я певна, що кожен хоч раз там бував. Трускавець, Ворохта, Яремче, Славсько — це те, що на слуху. Чи можемо пізнати історію цих місць деінде, крім цієї книжки? Можливо, так — але точково. Це найвідоміші курорти України, і вони зібрані в цій книжці.
Текст рясно збагачений цитатами зі спогадів людей, які тут були 100 і більше років тому; уривками з туристичної преси та путівників. Окрім цього, чар цього видання у тому, що воно багато ілюстроване.
Чому мова йде про ХІХ і першу половину XX століття
Ірина: Бо до середини ХІХ століття ніякого туризму в Карпатах фактично не існувало, а до 1830-х років його не існувало ніде у світі.
Для того, щоб людина почала мандрувати, повинні скластися певні умови. Лише красивих гір мало. Людина мусить мати, за що туди доїхати і чим доїхати.
Якщо прочитати книгу, видно, яким важливим фактором стала залізниця. Коли з’явилася залізниця, виник легкий спосіб добирання до гір — і відповідно потягнулися туристи. Деякі курорти, на кшталт Трускавця, які почали розвиватись раніше, є радше винятком. Більшість досягнули своєї слави, коли поряд зʼявилась залізниця.
Радянський час ми дійсно не розглядали. Хоча в розділі про Закарпаття там трошки є про 1940-і роки. Але це трохи чутливий фактор, тому що інші частини України спливають кровʼю, а Закарпаття розвиває лижний спорт.
Аліна: Мабуть, тому що золотий час цих курортів був у 1920-1930-х роках. Це історія про злет і розквіт, а про падіння ми не розповідали.
Ірина: Не можу сказати, що книжка повністю завершується в середині XX століття. Скажімо, розділ про Криворівню закінчую згадкою про отця Івана Рибарука, який, як парох-реформатор, перший серед гуцульських сіл у 2017 році нарешті зняв з церкви бляху. Люди, які зараз рухають… ну, не туризм, але цей карпатський колорит, — вони згадані.
Будинок Грушевських у Криворівні. Друга половина 1920-х рр. Фото З.Савицького. 1933 р. Всеукраїнська асоціація музеїв
Про локації у книжці
Ірина: Мені дуже хотілось, аби там була окремим розділом Лопушна, що зараз є невиразним селом, про яке майже ніхто не знає, а колись туди приїжджали з Відня. Прагнула, щоб там був Селятин, куди ходив прямий поїзд з Відня. Хотілось дати більше буковинських та закарпатських локацій. Але в процесі роботи зʼясувалось, що про них можна знайти менше інформації.
Щодо Закарпаття, було несподіванкою, що якби не мінеральні води, то розвиток туризму там до чеської епохи, в угорські часи, майже не відбувався. Край був настільки бідним, що туди туристи не їхали.
З Буковиною трошки інша ситуація: туризм там буквально пробуксовував, бо не було доріг. У 1930-х роках дійшло до того, що аби між метрополією та Чернівцями було якесь сполучення, довелось розвивати авіатранспорт. Це було набагато легше, ніж доїхати туди автобусом.
Про фотографії
Аліна: В цій книжці понад 200 архівних фото, багато з яких публікуються вперше.
Світлини — одна з двох сильних сторін цієї книжки. Я в цій книжці виступила більдредакторкою, вишуковувала і добирала ці світлини — зокрема з приватних збірок колекціонерів і просто звичайних людей. Наприклад, було дуже складно знайти фотографію Кедрових палат митрополита Андрея Шептицького. Вочевидь, люди туди з фотоапаратами не доходили. Якщо вони і є, то переважно це крупні плани, де митрополит сидить з гостями на ґанку. Ці пошуки так довго тривали, і ось я випадково натрапила на згадку про фотографа [який мав потрібні фото]. Вдалось сконтактуватись з родичами цього фотографа. Вони були дуже здивовані, що я зацікавилась цими знімками. Виявилось, що більше ніде немає таких світлин. А тепер ця плівка зацифрована.
Кедрові палати. Фото з Калуських сімейних архівів \ Василь Фіцак
На жаль, в Україні немає єдиного цифрового історичного фотоархіву. Щоб можна було зайти і побачити будь-яку локацію, як вона виглядала упродовж XX століття чи в другій половині ХІХ століття. Більшість фотографій — з польських архівів, частково з румунських та угорських.
Якщо взяти час після Першої світової війни, в якій частині Карпат туризм розвивався найкраще — польській, чехословацькій, румунській?
Ірина: Дуже був розвинутий туризм у Прикарпатті. Франківщина круто розвивалась: по-перше, тут була залізниця, по-друге, тут брали ціною, по-третє, була неймовірна, шалена мода на гуцулів. На бойків подивитись ніхто особливо не їхав. Бойки так не цікавили, лемки так не цікавили.
Гуралі в Закопане такого ажіотажу не викликали — а на гуцулів їхали.
[Польська] Криниця була на першому місці [серед курортів], Трускавець — на другому, Ворохта не надто відставала.
Аліна: Цікаво, як деякі локації були «закріплені» за кимось. Скажімо, були курорти, куди їхали тільки поляки, — наприклад, Трускавець. Українських селян, які жили неподалік, штрафували, якщо вони заходили на територію парку. Були курорти, як Яремче, де відпочивали переважно євреї. Чи Криворівня, яку називали «українськими Атенами», куди приїжджали відпочивати відомі українці: Франко, Грушевський, Гнатюк. Це додає нелегкого бекграунду про відносини в цьому краї між різними народами. Цікаво спостерігати, як у деяких фрагментах спогадів українці кажуть, що вони в ту віллу не підуть, бо її тримає не українець.
