Публікуємо текст, який Гаррі Краєвець (Neue Judische Kunst) написав для відеоінсталяції виставки «Затоплення». Українською текст переклав Мірек Боднар, у відео ви могли чути голос Юрія Іздрика.
Частина 1
Безліч людей мріє про такий світ, який буде відкритий для психотичного суб’єкта, зовсім забувши про те, що вони доволі добре з ним знайомі, адже по суті наша особистість структурно абсолютно схожа на параною, її будову конституйовано у тій же формі, що й горезвісне марення «звичайного безумця».
Хоча у випадку марячого суб’єкта, який потопає у власній безодні безумства, так і не зумівши просимволізувати своє бажання, утримати його у вирі аґресивної прозорої води, він, на відміну від одержимого бажанням невротичного суб’єкта, який полоще своє бажання у маленькому застійному ставкові, який вже дуже давно поріс тванню і водоростями, може навіть якоюсь мірою викликати повагу.
Адже наш безумець справді плекає надії або ж просто намагається вилікуватись, позбутися розщепленого «я». Якоюсь мірою йому просто хочеться звести дамбу, тим самим відгородивши власну природу від аґресивних водоспадів і вберегти мешканців від раптових потопів, які найчастіше бувають по весні або під час повного місяця.
Спостерігаючи довгий час за людьми, які потопали в мареннях, я спіймав себе на думці, що в них є певна свобода, може, радше навіть незалежність.
Порожні очі, наповнені відображенням Реального, водянисті кришталики, які ніколи не шукали в іншого відповіді на власне безумство. Крижаний страх, холод чи щось моторошне може привидітися вам у районі сонячного сплетіння, але це всього лиш діра, яка для нас прикрита уявним, вона породжує протяг, і від цього вітру нам робиться зимно. Але справжнього затоплення годі чекати, якщо ваше несвідоме перебуває не просто неба, а радше схоже на басейн з доріжками для плавання і сходами для зручного спуску. Спроба психотичного суб’єкта пояснити самому собі, що це все означає, у сподіванні врегулювати світ, виглядає доволі впевненою. Багато хто навіть скаже — «а він знає, що говорить», або «при ньому такого безладу не було б». Можливо, навіть проголосують за нього та оберуть вождем.
У цьому випадку я описую лише «невинну» позицію аналітика в кабінеті, коли він просто намагається вислухати марення, без аналізу галюцинації за формою, а радше стаючи відданим секретарем, скрупульозно намагаючись вивідати найдрібніші деталі і сенси у розкладі душевнохворого, намагаючись проникнути в тканину ряду означуваних, перемішаних геть не у випадковому порядку.
У спробі хворого засвідчити своє особливе ставлення до мови ми перебуваємо в безпеці доти, доки випадково не внесемо власний сенс, тому в такій ситуації аналітики радше перекривають, аніж латають трубу, паяють вузли, які вбережуть суб’єкта, а разом з ним і нас від раптового затоплення тіла насолодою.
Але мене більше цікавить стан потопу, а не труби, що протікає, масштабніша подія, в якій ти не вибираєш, чи бути тобі в ній, вона просто трапляється і триває у власній темпоральності доти, доки не прилетить голуб, як у випадку з Ноєм, або ж хтось усуне причину радикальним способом. Метафізична безодня, жах небуття або ж, як це вдало прозвав президент земної кулі Шребер, вбивство душі, маленька тріщинка, яка раптово утворилася з іншим.
Тоді, коли ви опинилися під водою і потрапили в нижню безодню, вам весь час хотітиметься не віри, а саме знання, що потоп обов’язково закінчиться, суб’єкт перестане насолоджуватися, затоплюючи все і всіх довкола своїми означуваними, коли-небудь це припиниться або ж прийде спаситель і перекриє кран. Символічне ірреальне починає вкривати все довкола, ви тонете, мова припиняє пригнічувати реальне, ви стаєте свідком смерті суб’єкта.
Частина 2
При описі події, в якій символічне повертається у формі реального, надійніше користуватися аванґардистською мовою.
Аванґард був єдиною течією, в якій марення перестали маркувати як щось небезпечне, головному героєві більше не потрібно було досягати божевільного стану поступово, воно падало як сніг на голову і відразу ж усе прояснювало заднім числом. Мені навіть здається, що в аванґардистській практиці психотичні епізоди стали точкою прояснення або привнесення ясності за допомогою іншої мови у світ машин.
Повертаючись до клініки психозу, важливо пам’ятати деякі тенденції, якими може володіти суб’єкт, що загнав людей у власну галюцинацію, зануривши в жах, вкинувши свідомість мас у вир безмежного Океану хаосу. Тридцяті-сорокові роки двадцятого століття здаються чудовим прикладом: в один момент Європа і насамперед їдишська культура, конструкція, що є, безумовно, невротичною за своєю природою і дискурсом, з явною тягою до модерну, культура постійного пошуку втраченого об’єкта і поклоніння Імені-Батька в будь-яких формах, від любові до забуття, раптом виявилась затоплена насолодою або ж, так би мовити, опинилась під владою оргазмуючого аванґарду. Заблудлий аванґард обернувся на хворого, який втратив зв’язок з реальністю, почав говорити власною мовою і чути голоси Нібелунґів. Мегаломанія абсолютно інвертованої свідомості занурила всіх під воду, і це зовсім не випадок Атлантиди — утопії, яка зникла, щоб залишитися утопією — а радше аґресивна некерована машина, що їде на паливі ідеологічної війни.
Пустоти після затоплення стають видимими, таким є ефект води. Вона завжди знайде собі місце, куди б їй просочитися, насолода циркулює, і від цього тілу болісно, тіло страждає.
Така ситуація схожа на першу важливу подію, з якою стикається дитина при народженні — тільки з точністю до навпаки. Але з історії ми знаємо, що тільки антитеза може подарувати розуміння того, що відбувається. Травму народження переживає кожен, кому вдалося вирватись з утроби матері і зустрітися з тотальною безоднею зовнішнього світу. Але на відміну від людей, які стали жертвами потопу, дитина проживає тотальний жах втрати захисної оболонки. Перший крик символізує цей жах.
Подія, що викидає із внутрішнього у зовнішнє, прибуття у нову нескінченну світлу пітьму цього зовнішнього космосу і зустріч з материнським об’єктом занурює суб’єкта в нескінченний простір чогось іншого, що тягне за собою страх. Але разом з тим ця подія дарує спокій, тепло і навіть, може, хоч і об’єктну, але все ж таки любов.
Ми ж говоримо про ситуацію, до якої адаптуватися неможливо: потрапляючи назад в утробу (і тут слово утроба я використовую радше як метафору закритої оболонки, з якої можна вийти за власним бажанням або ж коли прийде час), люди потрапили в подію, схожу на афазивний шквал вождя, який марить. І, природно, захлинулися, не маючи змоги дати відсіч, бо на неї потрібен час для адаптації, місце для підготовки. Під водою на це немає часу.
До потопу неможливо адаптуватись, якщо немає зябер або спорядження для підводного плавання. Єдиний шанс — це зібратися на корабель і перечекати, але жертвам Шоа не надали такої можливості.
Хоч імітація втечі на корабель була, бо коли людина тікає, то, безумовно, бере з собою лише найпотрібніші речі та коштовності, — саме те, що німці наказували євреям взяти з собою. Таким чином жертви опинилися в метонімічному озері означуваних, стали заручниками події, яка несла з собою відсутність сенсу або ж, як сьогодні заведено казати, — порожній знак.
