11 липня відбулась публічна розмова двох мультидисциплінарних художників — Мирослава Яремака та Зоряни Козак.
Цей матеріал — перша частина конспекту цієї розмови, де знайшлось місце першим персональним виставками, галереї «Чеч» та ролі мистецтва після виборів 2019 року.
Дарʼя: Цей діалог має на меті поділитись власними візіями щодо франківського мистецтва. Це — перша бесіда наших учасників з 2019 року. Як ви думаєте, чому зараз відбувається ця розмова? Чому ми будуємо цей діалог?
Мирослав: Якщо відверто, для мене це є таємницею. Не знаю, чому. Це повʼязано не так з ініціаторкою діалогу і зовнішніми потребами, як радше зі мною. Я не є затребуваним не те, що минулі пʼять років, а значно довше. Собі давно сказав: якщо кудись запрошують, беру участь. Якщо не запрошують, не йду. Це моветон — ходити туди, де на тебе не чекають.
(…)
Зоряна: Не знаю, чому відбувається ця розмова. Але для мене особисто Мирослав Яремак — це людина, яку зустріла багато років тому і яка внесла в моє життя багато змін і прекрасних речей. Але, на жаль, у 2019 році ми припинили спілкуватись. Але ось знову спілкуємось — і це чудово.
Дарʼя: Чому стосунки перервались?
Мирослав: Хочу всіх повернути у 2019 рік. Чи памʼятаєте ви, що тоді відбувалось?
Це були вибори. Багато хто з нас по-всякому голосував. Належу до тієї частини, що голосувала в меншості.
І коли це сталося, коли оголосили ці відсотки, зрозумів, що це — глухий кут. Далі будь-яке мистецтво немає кому показувати і розказувати. Публіка, яка робить такий вибір, це публіка, яка не буде розуміти, про що йдеться митцеві.
…Зоряна тоді була прекрасною ученицею, яка мала дуже розвинутий емоційний інтелект. Я, можливо, людина з дещо меншим емоційним інтелектом, був страшенно перенапружений. Будь-яке спілкування, неважливо з ким, призводило до таких розривів. Зокрема і з Зоряною. Того року вийшов з тієї спільноти, з якою жили і працювали, бо для мене проявилися симулякр поведінковий, вчинковий; імітаційність усіх форм на цьому тлі. Мені не те, що стало образливо, — мені стало це все нецікаво.
Зʼявилась робота, повʼязана з освітою в ІТ, де я майбутнім графічним дизайнерам розповідав про історію мистецтва. Було цікаво подивитись на молодих людей, які входять в зону візуальної культури. (…)
Зоряна: Якими були твої відчуття, коли президентом був Янукович? Чи хотів тоді перестати творчо працювати?
Мирослав: За Януковича не було такого відсотка. За Януковича голосували люди, від яких ніхто нічого іншого й не очікував.
Для мене вибір Януковича закінчився тим, що впала «Химера». Туди зайшло багато людей, які, тусуючись там, звідти вийшли і стали кимось: бізнесменами, митцями тощо. Коли виграв Янукович, то це впало, розвалилося і зникло.
(…)
Дарʼя: Зоряно, а як ти зрозуміла вашу перерву в спілкуванні між учителем та ученицею?
Зоряна: Насправді я її не зрозуміла. Очікувала відповіді, чому відбулась ця перерва, — і зараз я її не почула.
(…)
Дарʼя: Як Зоряна прийшла до мистецтва? Як Мирослав почав свою менторську практику? Як ви познайомились?
Зоряна: Був такий момент у моєму житті, коли з мамою прийшла до Мирослава Яремака, відомого франківського художника, в майстерню. Мирослав був заскочений цим відвідуванням.
Мирослав: Був заскочений, що прийшли дві прекрасні леді — й треба щось їм говорити.
Зоряна: Потребувала творчого моменту, і цей момент проявився за участі Мирослава. Прийшла в його майстерню — і він почав навчати мене як художницю. Це дуже цікавий етап мого життя, який залишиться назавжди.
(…)
Мирослав: У нас склалась така традиція: коли роблять виставку, ніколи не пишуть статус цієї людини. Інколи напишуть вік. Усі члени Спілки художників чомусь соромляться, що вони її члени. Ви не побачите, що вони або заслужені, або народні. Вони соромляться цього, але тримають, як дулю в кишені, бо вважають, що їм це потрібно. Я вважаю, що бути членом Спілки — соромно. І всі роблять великі очі: що ти таке розказуєш, так же і має бути? Але так не має бути.
Добре, хай буде профспілка, але ви б зробили якісь заяви, що засуджуєте, що в 1960-х одні члени Спілки ганялись за іншими, щоб ті сиділи в тюрмі. Вже не кажу про 1950-ті, коли вони ганялись за тими хлопцями, що в лісі займались живим мистецтвом. Про це чомусь ніхто не згадує.
До чого це я: можливо, треба було якось окреслити умовний статус Зоряни як художниці.
(…)
Мирослав: До мене постукали і попросили, що треба займатись. Подумав, знаю, що треба розказати, — і розказав. Далі в Зоряни є свій шлях і вона ним йде. Якогось особливого менторства немає. Була нагода, чому б її не зреалізувати?
Зоряна: Мій шлях у Франківську — це історія, де невідʼємно є Мирослав Яремак. Мирослав Яремак — чудова людина, яка дала моєму мистецькому вектору певний напрямок, який я прийняла, продовжила і за який дуже вдячна. Цей початковий поштовх, ця перша ідея — це дуже круто.
Ми познайомились у 2017 році, я приходила на уроки живопису і рисунку, але це все переростало в близькі приємні розмови за вином, за розумінням ідей. Дуже багато почерпнула з того, що Мирослав мені дозволяв зрозуміти. Воно справді сформувало моє бачення, і те, що зараз роблю, думаю, має зв’язок з тим періодом.
Дарʼя: Що ти знала про Мирослава до того, як познайомилась?
Зоряна: Насправді нічого, тому що моє навчання почалося через мою маму, через неї багато чого в моєму житті починається.
Від Мирослава я отримувала зовсім інший тип освіти. Це були стосунки між вчителем і ученицею, і передача певної інформації, яка в цьому разі була ключовою для формування мене як художниці, керамістки тощо.
Мирослав: Вона чула, що я кажу, і, чуючи, це розуміла. Вона ставила питання, які мене заводили провадити розмову далі, виходити на інші рівні. Це, безумовно, є актом співтворчості. Я був у захваті. Ми спілкувались, вона зростала і давала мені можливість пояснювати те, що інколи мені навіть не було з ким в цьому місті обговорити. Тому Зоряні за це дуже вдячний.
(…)
Дарʼя: Галерея «Чеч», співзасновником якої ви були, вплинула на Зоряну.
Мирослав: «Чеч» теж на мене дуже вплинула. Я спричинився, звісно, для того, щоб вона постала. На додаток, навіть доводилось там сидіти в кабінеті. Що, чесно кажучи, дуже дратувало і є одним з факторів, чому «Чеч» для мене не вистрілила, а, навпаки, дуже дала під дих. «Чеч» для мене не є найкращим чи найцікавішим досвідом.
Правда, «Чеч» відкрила ситуацію десь таку: колись була фраза «зірвати маску». Проявилося все по-іншому через «Чеч», але «Чеч» має дуже хороші напрацювання, там були цікаві акції та знамениті імена.
Це характерно для Франківська: не було розказано ні під час акцій, ані тепер адекватно і точно про ті явища, що там відбувались. Наприклад, про того самого Ройтбурда. Ми бачили роботи, але контекст «Чеч» і Ройтбурда ніде [не зафіксували].
Зоряна: З огляду на те, як виглядає формальність мистецтва в Франківську, для мене «Чеч» була дуже крутим етапом. І всі художники, які були запрошені до участі, і взагалі цей формат. По суті, я займалася з мольбертом живописом у «Чечі». Ми з Мирославом могли там пити пиво разом з Ройтбурдом, який там висить на стінах. «Чеч» була для мене справді про мистецтво, хороше мистецтво на стінах, коли приїжджав митець, якого зустрічали, розуміли, про якого говорили.
Цей етап закінчився в кінці 2018.
Мирослав: Галерея «Чеч» перестала фінансуватися.
Зоряна: Вона перейшла, можливо, в щось інше. У «Ваґабундо», можливо?
Дарʼя: Ви теж брали участь в появі «Ваґабундо», в цих перших процесах?
Мирослав: Це був період, коли хлопці, що організовували «Ваґабундо», пропонували зробити дизайн. Але до серйозної розмови так і не дійшло, коли я починав говорити, що взагалі прийшов новий час і до цього треба підходити інакше.
Треба памʼятати, що постмодернізм згорнувся. Вже треба робити все по-іншому.
Інтерʼєр, форма і діяльність не можуть працювати так, як це було в 1990-х чи ранніх 2000-х. Але ніхто не хотів чути. Нащо відмовлятись від цікавої ідеї, є простір — нехай собі. Там люди, як це було в S`обʼєкті, роблять незалежні проєкти. Так і дотепер це працює.
Вважаю, що «Ваґабундо» є помітною точкою, але час і форма діяльності мені б бачились трошки інакшими. Але люди, які це роблять, знають, що роблять.
(…)
Дарʼя: Розкажіть про свою першу персональну виставку.
Мирослав: У мене майже немає персональних виставок. Але однією з перших є виставка травня 1990 року. Називалася вона «Або». Цікава тим, що вперше в цьому місті були використані на персональній виставці такі речі, як інсталяція, асамбляж, публічний гепенінг плюс живопис років кінця 1980-х — початку 1990-го, який відображав київський етап постмодернізму.
Для мене вона була цікава й тим, що відбулась раніше, ніж стався перший львівський «Вивих». І для мене було цінно, що приїхав американський дилер, і купив у мене пʼять робіт. Мені було важливо отримати ці гроші, коли люди заробляли, думаю, 10-15 доларів.
Зоряна: Досвід моєї першої персональної виставки був чудовий. Це було в Палаці Потоцьких. Був дуже обʼємний проєкт. Зараз працюю по-іншому, але люблю цей етап. Без Толіка Звіжинського, без Сергія Чернія цього б не відбулося, тому що вони допомогли мені написати грант. Допомога художникам, які мають ідею, — дуже важливо. Це був 2021 рік. Я працювала з керамікою, живописом, відеоартом.
Чула багато відгуків. Не концентрувалася на тому, наскільки якісно я виконала творчу програму. Концентрувалася на тому, що ця подія захопила багато людей.
Дарʼя: Зоряна багато висловлювалась, що вона бачить Мирослава Яремака дуже перспективним художником на нашій локальній сцені, але певний час відбувається перерва у вашій практиці чи вашій публічності. Чому так сталося?
Мирослав: В принципі, поняття статусу художника не окреслено дотепер. Всі звикли, що художник — в більш чи менш радикальних формах — виробляє продукт, пов’язаний з візуальною культурою. Це так, але не тільки.
Художник може не продукувати. Ще Марсель Дюшан це відкрив: не мусите нічого робити, можете продукувати ідею, яка буде запалювати інших. Це чистий концептуалізм.
Для мене це було важливим, актуальним, і це нормальним було. І взагалі вважається: як немає стилю, то немає художника. Знаючи це, тягнутися до стилю — це ти просто хочеш забити ніші ринкового мистецтва. Тоді тебе помітить галерист. Це комерційний підхід. А мистецтво трохи більше за це.
(…)
Я собі ще в 1990-х сказав: чуваче, будь-що, що почнеш робити, почнеш тиражувати. Це нормально, зайдеш в каталог галереї. Тим паче подорожі до інших країн завершувались комерційним успіхом. Роботи, що привозив, купувалися, про це писали, говорили. Але мені було потрібно робити щось інакше щоразу. Тому в мене у творчості — не тільки рослини, а й живі істоти. На останній «Імпрезі» у мене була інсталяція «Перманентне Різдво». Це було кілька іржавих труб, запакованих білою і чорною фарбою. Вони були заселені комахами — жуками-солдатиками.
До речі, у мене була ідея для виставки в ЦСМ у 2014-му, коли війна почалась: принести 10-15 відер таких комах і — випустити їх там. Як символ війни. Але я від цього відмовився. Для мене було мистецьким жестом не зробити це.
І ось зараз, коли ви це знаєте: ви прийшли на ту виставку, в якій я не брав участь, і не побачили то, чого я не зробив, але переживайте кайф, як би це було.
Головне фото: Тарас Теліщак
