Цього року видання post impreza спільно з «Асортиментною кімнатою» збирають бібліотеку про локальну мистецьку сцену. У планах — створення офлайн-простору й громадського книгосховища для дослідни_ць в Івано-Франківську. На публічній дискусії говорили з керівницею Міського медіаархіву Центру міської історії Анастасією Холявкою та дослідницею мистецтва й авторкою проєкту ArtLvivOnline Олександрою Кущенко про роль таких просторів для міста, про інфраструктуру для дослідни_ць мистецтва й візуальної культури, а також про етику роботи в українських культурних інституціях. Модерував розмову куратор «Асортиментної кімнати» Дмитро Чепурний.
Дмитро Чепурний: Наша сьогоднішня розмова в багатьох аспектах — теоретична. Але водночас маємо й багато практичних запитань, бо зараз ми в процесі формування бібліотеки та місця для резидент_ок, дослідни_ць.
Центр міської історії є однією з найбільших приватних дослідницьких інституцій в гуманітаристиці — принаймні у Львові. Яким чином ви працюєте, які можливості створюєте?
Анастасія Холявка: Це дійсно велика приватна дослідницька інституція, створена у 2004 році. Вона об’єднує різні проєкти: академічні, цифрові («Інтерактивний Львів» та Міський медіаархів), а також публічні, пов’язані з історією або виставковою діяльністю — адже Центр має свій виставковий простір.
Вся ця інфраструктура, ресурси та команда, яка працює в Центрі, втілюють одну з його місій — створювати таке середовище, в якому можуть бути залучені інші дослідни_ці. Центр постійно запрошує на резиденції чи шукає можливості співпраці — йдеться не тільки про Україну, але й про колег з-за кордону. Важливо наголосити, що одним із завдань є посилення взаємозв’язків цього середовища дослідни_ць історії, а також міждисциплінарних досліджень.
Тобто коли ми говоримо про історію, то запрошуємо і тих, хто вивчає мистецтво, і тих, хто займається соціологією. Це хороший підхід, коли люди з різних сфер можуть разом спілкуватися і мають для цього певні ресурси, основу яких дає Центр.
Дмитро Чепурний: Це один із найкращих в Україні просторів за своєю архітектурою, плануванням, середовищем, інфраструктурою. Яким чином він формувався, з чого все почалося?
Анастасія Холявка: Центр розташований в історичній будівлі. Коли його заснували, проводилася реставрація, реконструкція і дослідження історії цієї споруди. Це був один з перших проєктів Центру, що допоміг вибудувати наступні практичні напрямки роботи: досліджувати місце, в якому перебуваєш, шукати матеріали, які допоможуть іншим відкривати його історію і прив’язуватися до певних точок у цьому місці. Зокрема, проєкт «Інтерактивний Львів» є таким своєрідним мапуванням Львова: коли на інтерактивну карту нанесені різні точки, з яких можна більше дізнатися про конкретні об’єкти, історію міста і діяльність людей в ньому.
Щодо бібліотеки та самої будівлі, то дійсно дуже важливо, що в нас є офісні приміщення для внутрішньої роботи. Але також маємо бібліотеку, книгосховище та кімнати, в яких можуть зупинятися дослідни_ці, яким потрібно бути у Львові для їхніх проєктів.
Мати свою будівлю як базовий ресурс — дуже важливо, бо можна її використовувати в різних цілях. Це дає змогу багато планувати та втілювати задуми.
Дмитро Чепурний: Олександро, ти також користувачка Центру міської історії, але ще є авторкою проєкту ArtLvivOnline. Як виникла ця ідея, яку інфраструктуру використовуєш у Львові, щоб реалізувати це?
Олександра Кущенко: Почалося все з того, що я закінчила журналістику. А потім пішла навчатися мистецтвознавства, де було багато розмов, що у Львові немає нормального медіа про мистецтво. Тож подумала, що можна спробувати щось зробити. Але в мене ніколи не було дуже амбітних планів. Це вкрай суб’єктивний блог, не вважаю, що це — медіа (хоча в описі проєкту так зазначено).
Почався проєкт у 2014 році. Була Революція гідності й той пригнічений стан, коли кожен шукав, куди себе прикласти. Я мала достатньо ресурсу для такого волонтерства, як створення сайту. Почала додавати туди сторінки-профілі львівських художни_ць. Наприклад, могла взяти книжку в бібліотеці Львівської академії мистецтв зі списком всіх склярів або керамістів — і просто додати їх, наче в базу даних. Зв’язувалася з деякими авторами або їхніми дітьми, бо вони могли трошки допомогти з наповненням, але все це було на примітивному рівні. Разом з тим завершувала навчання в академії та використовувала свій сайт як шпаргалку, з якої списувала.
Згодом познайомилась з Олегом Введенським, який вирішив передати мені свій архів. Він багато років збирав інформацію про львівських художни_ць і це просто зберігалось у нього на жорсткому диску. Олег у різний спосіб збирав ці зображення: сканував каталоги, чимало фотографував, мав дуже багато картинок з сайтів аукціонів.
Іноді мені можуть надсилати різні запити. Одного разу був дуже класний лист, де написали, що на сторінці Бруно Шульца розміщена робота, яка йому не належить, що це підробка з польського музею. Мені здається, це дуже хороша комунікація, я на таку абсолютно не розраховувала.
Хочу додати важливу річ: «львівське мистецтво» — що це означає? Це ті, хто народилися, вчилися у Львові? Чи ті, хто якийсь час жили, чи загинули під час Другої світової війни у Львові? Зараз є класна нагода включити в цей проєкт художни_ць, які приїхали з Харкова, Лисичанська, Сєвєродонецька. Я з ними знайомлюсь, хочу додати їхні профілі, фотографії робіт, які вони створили вже у Львові, тому що це і є ArtLvivOnline сьогодні.
Дмитро Чепурний: Для мене теж ця географічна прив’язка та категоризація виглядає дуже проблематичною, враховуючи, що сама географія завжди щось виключає.
Олександра Кущенко: Для мене суперважливою є можливість вказати зв’язки. Тобто якщо є, наприклад, Андрій Сагайдаковський і він був учасником виставки з Олександром Замковським, а куратором був Григорій Косован, і можна зробити гіперпосилання [на їхні роботи], і побачити це як [спільне] середовище — тоді вважаю, що проєкт ідеально працює. Це відображає те, що і має — мистецьке середовище як живий організм.
Дмитро Чепурний: Хотів запитати про інтерфейс — про те, що доступно всім. Яким чином ви вибудовуєте бібліотеку, цей простір, який відкритий для всіх дослідни_ць міста? Мені здається, що він у Львові є таким, що може містити дуже різних людей та галузі.
Анастасія Холявка: Зараз наша бібліотека — це читальний зал, в якому є матеріали з міської історії та історії Львова. Їх можна виймати з полиць, читати, окремо собі фотографувати, виписувати, щось сканувати. Крім цього, маємо книгосховище, де зберігається більше книг на ширшу тематику, але це все довкола історії, візуальної культури.
У нас обмежений простір. Не можемо мати стільки книг, скільки б нам хотілося, тому є певні пріоритети, коли обираємо матеріали. Зокрема зосереджені на тому, щоб шукати й замовляти матеріали іноземними мовами — те, в чому люди зацікавлені, що не можуть самі собі замовити чи знайти в інших бібліотеках.
Дмитро Чепурний: Яким чином вибудовуються критерії доступу, якщо йдеться про бібліотеку, сайт або архів? Чи можу я, наприклад, написати книгу, принести її в бібліотеку і розраховувати на те, що її візьмуть?
Анастасія Холявка: Щодо архіву, то спершу ми працювали з тими матеріалами, які загрожені, або до яких не має доступу ширша аудиторія — тобто матеріали з сімейних колекцій, коли тільки члени родини можуть переглядати ці фотографії, альбоми чи плівки. Або ж це матеріали, які здаються не надто цінними для працівників музеїв, зберігаються у фондах дуже далеко і, найімовірніше, не отримують достатньо уваги.
Намагалися налагоджувати комунікацію так, щоб брати їх в роботу, зацифровувати, повертати фізичні носії власникам, а цифрові копії робити доступними через сайт і точку доступу в бібліотеці. Зараз до нас постійно звертаються студенти, журналісти, колеги з-за кордону. Вони можуть знайомитись з цифровими копіями, але ми їх захищаємо від завантаження, тобто їх можна завантажити тільки у дуже поганій якості.
Комунікуємо цей процес так: коли до нас звертаються по матеріали, даємо контакти правовласників чи авторів. Ті, своєю чергою, знають, що люди зацікавлені, а далі дають чи не дають дозвіл. Після цього ми передаємо фотографії чи відео в хорошій якості не тільки дослідникам, але й митцям, які хочуть зробити свою роботу на основі певного матеріалу.
Дійсно хочеться через зацифрування зробити такі недоступні речі доступними та більш видимими.
Олександра Кущенко: Профілі художників на ArtLvivOnline додаються як дуже хаотичний і суб’єктивний процес. Я згадувала, що починалося все з ентузіазму, а потім мені до рук потрапив архів Олега Введенського. Спочатку ми багато переписувались, і він казав мені: «Це королева живопису, мусиш її додати». І в нього завжди були подібні категорії цінності тих чи інших художни_ць. Мені ж хотілося придумати щось таке, щоб руйнувало цю ієрархію.
Зараз є понад 500 довідок. І ця кількість — одна з можливостей цю ієрархію «заслужених», «обраних», «видатних», «геніальних» руйнувати: бо там є і молоді, і ті, які були в XVII столітті.
У березні почала знову додавати до проєкту імена, бо у мене був перелік єврейських художни_ць, які жили у Львові в міжвоєнний час. До деяких з цієї сотні прізвищ можна було приєднати біографічну довідку і, можливо, дві-три роботи, а про решту взагалі нічого невідомо, тільки ім’я. Оскільки вважала (і зараз вважаю), що ми переживаємо геноцид, то відгукувалась думка:
якщо це мої останні дні, [я буду] просто фіксувати геноцид, щоб ця інформація була доступною, щоб ці імена (навіть якщо не знаю їхньої біографії й не можу додати в галерею робіт) були у відкритому доступі.
Тож пару тижнів я, хаотично і субʼєктивно, додавала профілі єврейських художників і художниць.
Дмитро Чепурний: Просте запитання: який ваш персональний досвід користування бібліотеками взагалі?
Анастасія Холявка: Гадаю, наш досвід трошки непоказовий. Я користуюся, звісно, зараз бібліотекою Центру, але я користувалася Львівською національною науковою бібліотекою України імені Василя Стефаника. Мало того, коли ми коли впроваджували нову для нас систему Коха, то запрошували колег з інших бібліотек, щоб обмінюватись досвідом. Залучали фахівців, які займаються розробкою, які допомагали нам налаштовувати цю систему. Тобто у нас була взаємодія з іншими бібліотеками. Тож якщо говорити про професійну сферу, ми й мої колеги — користуємося.
Дмитро Чепурний: За останні місяці повномасштабного вторгнення в країні, принаймні в мистецтві, відбувся «архівний поворот»: [майже] кожна громадська організація робить архів, широко використовує це слово, навіть не маючи сайту чи можливості показати це іншим. Практичне питання: чи можна назвати ArtLvivOnline і post impreza, наприклад, архівами? І чи є гугл-диск, наприклад, архівом?
Олександра Кущенко: Звичайно, гугл-диск може бути приватним архівом, можна дати доступ іншим людям до свого приватного архіву на гугл-диску. ArtLvivOnline, звичайно, архівом є.
Я звернула на це увагу минулої п’ятниці, коли ми читали зі студентами академії мистецтв Лінду Нохлін. Потім я їм сказала обрати будь-яку інституцію і порахувати, скільки було виставок жінок і виставок чоловіків. Подумала, що вони полінуються це зробити, але їх зацікавило. І один студент вирішив, що хоче взяти велику інституцію — Національний музей імені Андрея Шептицького. Але сайт музею помінявся і там архіву їхніх виставок нема. Та вони є на ArtLvivOnline.
Тому щонайменше можна слідкувати, як змінюється мова написання пресрелізів, як змінюються десятиліття і сама культура мовлення, донесення інформації про те, що людину на виставці очікує.
Анастасія Холявка: Я була б трошки обережніша і не хотіла б використовувати архів як метафору. Тобто можна назвати архівом все, коли щось назбирується, коли можна простежити якусь послідовність в матеріалах.
Але коли ми, наприклад, створюємо архів, для нас дуже важливо, що є різні матеріали, які мають метадані, описи, історії. Тобто не тільки об’єкт, але його «вписаність» в середовище та контекст. І є просто матеріали, які потрапили до нас без історії, без авторів, тобто ми мало про них знаємо і не робимо їх публічними, бо нічого про них не можемо сказати. Поки вони в такому підвішеному стані, ми їх не представляємо як частину архіву.
Якщо йдеться про архів як інституцію, гадаю, це завжди трошки про владу: що показувати, до чого давати доступ, як впорядковувати. Бо архів — це своя система, порядок, коли певні точки обов’язково мають бути: об’єкти, описи, інформація, структура, в яку це все вписано.
Тому не знаю, чи все можна називати «архівом». Можливо, так. Час змінюється, з’являються цифрові об’єкти, які є тільки в цифровому просторі — ми це маємо якось називати. Можливо, поняття «архів» змінюється, а можливо, потрібен інший термін і по-іншому це ословлювати.
Дмитро Чепурний: Хороший момент, щоб підсумувати: що потрібно для того, щоб створити місце для дослідни_ці у місті?
Олександра Кущенко: Я б сказала — ентузіазм. Але він теж не виникає на рівному місці. Завжди є іскра, яка запалює — і тобі хочеться щось робити. На мою думку, це якась закоханість. Рекомендувала би будь-які ініціативи саме з цього починати.
Анастасія Холявка: Цей простір має бути поєднанням ресурсів і ком’юніті, яке може підтримати дослідни_цю в роботі. Тобто в ідеалі це суміш всього, що потрібно дослідни_ці. Створюючи такий простір, було б добре співпрацювати з цими людьми, вивчати їхні потреби, спілкуватися і цікавитися, що їм потрібно. Чи їм потрібна бібліотека, чи їм потрібен архів, чи їм потрібні консультації, чи, можливо, їм потрібен час, тобто стипендія, яка дозволить не займатися чимось ще, а присвятити місяць роботі над дослідженням. Потрібно мати концентрацію ресурсів, які можна точково скеровувати на потреби конкретної людини.
Фото: Юра Паливода
