Запропонувати анонс
«Хочеться через зацифрування робити недоступні речі доступними та більш видимими»
Дарʼя Христинюк 13 Січня, 2023

Кому і для чого потрібні бібліотеки та архіви

Дискусія відбулася в межах проєкту фінансування якого здійснювалося зі Стабілізаційного фонду — ініціативи для підтримки культурних та освітніх організацій, що постраждали від війни проти України.

Дарʼя Христинюк 13 Січня, 2023
«Хочеться через зацифрування робити недоступні речі доступними та більш видимими»

Цього року видання post impreza спільно з «Асортиментною кімнатою» збирають бібліотеку про локальну мистецьку сцену. У планах — створення офлайн-простору й громадського книгосховища для дослідни_ць в Івано-Франківську. На публічній дискусії говорили з керівницею Міського медіаархіву Центру міської історії Анастасією Холявкою та дослідницею мистецтва й авторкою проєкту ArtLvivOnline Олександрою Кущенко про роль таких просторів для міста, про інфраструктуру для дослідни_ць мистецтва й візуальної культури, а також про етику роботи в українських культурних інституціях. Модерував розмову куратор «Асортиментної кімнати» Дмитро Чепурний.


Дмитро Чепурний: Наша сьогоднішня розмова в багатьох аспектах теоретична. Але водночас маємо й багато практичних запитань, бо зараз ми в процесі формування бібліотеки та місця для резидент_ок, дослідни_ць.

Центр міської історії є однією з найбільших приватних дослідницьких інституцій в гуманітаристиці принаймні у Львові. Яким чином ви працюєте, які можливості створюєте?

Анастасія Холявка: Це дійсно велика приватна дослідницька інституція, створена у 2004 році. Вона об’єднує різні проєкти: академічні, цифрові («Інтерактивний Львів» та Міський медіаархів), а також публічні, пов’язані з історією або виставковою діяльністю  адже Центр має свій виставковий простір.

Вся ця інфраструктура, ресурси та команда, яка працює в Центрі, втілюють одну з його місій — створювати таке середовище, в якому можуть бути залучені інші дослідни_ці. Центр постійно запрошує на резиденції чи шукає можливості співпраці — йдеться не тільки про Україну, але й про колег з-за кордону. Важливо наголосити, що одним із завдань є посилення взаємозв’язків цього середовища дослідни_ць історії, а також міждисциплінарних досліджень.

Тобто коли ми говоримо про історію, то запрошуємо і тих, хто вивчає мистецтво, і тих, хто займається соціологією. Це хороший підхід, коли люди з різних сфер можуть разом спілкуватися і мають для цього певні ресурси, основу яких дає Центр.

Дмитро Чепурний: Це один із найкращих в Україні просторів за своєю архітектурою, плануванням, середовищем, інфраструктурою. Яким чином він формувався, з чого все почалося?

Анастасія Холявка: Центр розташований в історичній будівлі. Коли його заснували, проводилася реставрація, реконструкція і дослідження історії цієї споруди. Це був один з перших проєктів Центру, що допоміг вибудувати наступні практичні напрямки роботи: досліджувати місце, в якому перебуваєш, шукати матеріали, які допоможуть іншим відкривати його історію і прив’язуватися до певних точок у цьому місці. Зокрема, проєкт «Інтерактивний Львів» є таким своєрідним мапуванням Львова: коли на інтерактивну карту нанесені різні точки, з яких можна більше дізнатися про конкретні об’єкти, історію міста і діяльність людей в ньому.

Щодо бібліотеки та самої будівлі, то дійсно дуже важливо, що в нас є офісні приміщення для внутрішньої роботи. Але також маємо бібліотеку, книгосховище та кімнати, в яких можуть зупинятися дослідни_ці, яким потрібно бути у Львові для їхніх проєктів.

Мати свою будівлю як базовий ресурс дуже важливо, бо можна її використовувати в різних цілях. Це дає змогу багато планувати та втілювати задуми.

Дмитро Чепурний: Олександро, ти також користувачка Центру міської історії, але ще є авторкою проєкту ArtLvivOnline. Як виникла ця ідея, яку інфраструктуру використовуєш у Львові, щоб реалізувати це?

Олександра Кущенко: Почалося все з того, що я закінчила журналістику. А потім пішла навчатися мистецтвознавства, де було багато розмов, що у Львові немає нормального медіа про мистецтво. Тож подумала, що можна спробувати щось зробити. Але в мене ніколи не було дуже амбітних планів. Це вкрай суб’єктивний блог, не вважаю, що це медіа (хоча в описі проєкту так зазначено).

Почався проєкт у 2014 році. Була Революція гідності й той пригнічений стан, коли кожен шукав, куди себе прикласти. Я мала достатньо ресурсу для такого волонтерства, як створення сайту. Почала додавати туди сторінки-профілі львівських художни_ць. Наприклад, могла взяти книжку в бібліотеці Львівської академії мистецтв зі списком всіх склярів або керамістів  і просто додати їх, наче в базу даних. Зв’язувалася з деякими авторами або їхніми дітьми, бо вони могли трошки допомогти з наповненням, але все це було на примітивному рівні. Разом з тим завершувала навчання в академії та використовувала свій сайт як шпаргалку, з якої списувала.

Згодом познайомилась з Олегом Введенським, який вирішив передати мені свій архів. Він багато років збирав інформацію про львівських художни_ць і це просто зберігалось у нього на жорсткому диску. Олег у різний спосіб збирав ці зображення: сканував каталоги, чимало фотографував, мав дуже багато картинок з сайтів аукціонів. 

Іноді мені можуть надсилати різні запити. Одного разу був дуже класний лист, де написали, що на сторінці Бруно Шульца розміщена робота, яка йому не належить, що це підробка з польського музею. Мені здається, це дуже хороша комунікація, я на таку абсолютно не розраховувала. 

Хочу додати важливу річ: «львівське мистецтво» що це означає? Це ті, хто народилися, вчилися у Львові? Чи ті, хто якийсь час жили, чи загинули під час Другої світової війни у Львові? Зараз є класна нагода включити в цей проєкт художни_ць, які приїхали з Харкова, Лисичанська, Сєвєродонецька. Я з ними знайомлюсь, хочу додати їхні профілі, фотографії робіт, які вони створили вже у Львові, тому що це і є ArtLvivOnline сьогодні.

Дмитро Чепурний: Для мене теж ця географічна прив’язка та категоризація виглядає дуже проблематичною, враховуючи, що сама географія завжди щось виключає.

Олександра Кущенко: Для мене суперважливою є можливість вказати зв’язки. Тобто якщо є, наприклад, Андрій Сагайдаковський і він був учасником виставки з Олександром Замковським, а куратором був Григорій Косован, і можна зробити гіперпосилання [на їхні роботи], і побачити це як [спільне] середовище — тоді вважаю, що проєкт ідеально працює. Це відображає те, що і має мистецьке середовище як живий організм.

Дмитро Чепурний: Хотів запитати про інтерфейс — про те, що доступно всім. Яким чином ви вибудовуєте бібліотеку, цей простір, який відкритий для всіх дослідни_ць міста? Мені здається, що він у Львові є таким, що може містити дуже різних людей та галузі. 

Анастасія Холявка: Зараз наша бібліотека — це читальний зал, в якому є матеріали з міської історії та історії Львова. Їх можна виймати з полиць, читати, окремо собі фотографувати, виписувати, щось сканувати. Крім цього, маємо книгосховище, де зберігається більше книг на ширшу тематику, але це все довкола історії, візуальної культури. 

У нас обмежений простір. Не можемо мати стільки книг, скільки б нам хотілося, тому є певні пріоритети, коли обираємо матеріали. Зокрема зосереджені на тому, щоб шукати й замовляти матеріали іноземними мовами  те, в чому люди зацікавлені, що не можуть самі собі замовити чи знайти в інших бібліотеках. 

Дмитро Чепурний: Яким чином вибудовуються критерії доступу, якщо йдеться про бібліотеку, сайт або архів? Чи можу я, наприклад, написати книгу, принести її в бібліотеку і розраховувати на те, що її візьмуть?

Анастасія Холявка: Щодо архіву, то спершу ми працювали з тими матеріалами, які загрожені, або до яких не має доступу ширша аудиторія — тобто матеріали з сімейних колекцій, коли тільки члени родини можуть переглядати ці фотографії, альбоми чи плівки. Або ж це матеріали, які здаються не надто цінними для працівників музеїв, зберігаються у фондах дуже далеко і, найімовірніше, не отримують достатньо уваги. 

Намагалися налагоджувати комунікацію так, щоб брати їх в роботу, зацифровувати, повертати фізичні носії власникам, а цифрові копії робити доступними через сайт і точку доступу в бібліотеці. Зараз до нас постійно звертаються студенти, журналісти, колеги з-за кордону. Вони можуть знайомитись з цифровими копіями, але ми їх захищаємо від завантаження, тобто їх можна завантажити тільки у дуже поганій якості. 

Комунікуємо цей процес так: коли до нас звертаються по матеріали, даємо контакти правовласників чи авторів. Ті, своєю чергою, знають, що люди зацікавлені, а далі дають чи не дають дозвіл. Після цього ми передаємо фотографії чи відео в хорошій якості не тільки дослідникам, але й митцям, які хочуть зробити свою роботу на основі певного матеріалу.

Дійсно хочеться через зацифрування зробити такі недоступні речі доступними та більш видимими. 

Олександра Кущенко: Профілі художників на ArtLvivOnline додаються як дуже хаотичний і суб’єктивний процес. Я згадувала, що починалося все з ентузіазму, а потім мені до рук потрапив архів Олега Введенського. Спочатку ми багато переписувались, і він казав мені: «Це королева живопису, мусиш її додати». І в нього завжди були подібні категорії цінності тих чи інших художни_ць. Мені ж хотілося придумати щось таке, щоб руйнувало цю ієрархію.

Зараз є понад 500 довідок. І ця кількість — одна з можливостей цю ієрархію «заслужених», «обраних», «видатних», «геніальних» руйнувати: бо там є і молоді, і ті, які були в XVII столітті.

У березні почала знову додавати до проєкту імена, бо у мене був перелік єврейських художни_ць, які жили у Львові в міжвоєнний час. До деяких з цієї сотні прізвищ можна було приєднати біографічну довідку і, можливо, дві-три роботи, а про решту взагалі нічого невідомо, тільки ім’я. Оскільки вважала (і зараз вважаю), що ми переживаємо геноцид, то відгукувалась думка:

якщо це мої останні дні, [я буду] просто фіксувати геноцид, щоб ця інформація була доступною, щоб ці імена (навіть якщо не знаю їхньої біографії й не можу додати в галерею робіт) були у відкритому доступі.

Тож пару тижнів я, хаотично і субʼєктивно, додавала профілі єврейських художників і художниць. 

Дмитро Чепурний: Просте запитання: який ваш персональний досвід користування бібліотеками взагалі? 

Анастасія Холявка: Гадаю, наш досвід трошки непоказовий. Я користуюся, звісно, зараз бібліотекою Центру, але я користувалася Львівською національною науковою бібліотекою України імені Василя Стефаника. Мало того, коли ми коли впроваджували нову для нас систему Коха, то запрошували колег з інших бібліотек, щоб обмінюватись досвідом. Залучали фахівців, які займаються розробкою, які допомагали нам налаштовувати цю систему. Тобто у нас була взаємодія з іншими бібліотеками. Тож якщо говорити про професійну сферу, ми й мої колеги — користуємося.

Дмитро Чепурний: За останні місяці повномасштабного вторгнення в країні, принаймні в мистецтві, відбувся «архівний поворот»: [майже] кожна громадська організація робить архів, широко використовує це слово, навіть не маючи сайту чи можливості показати це іншим. Практичне питання: чи можна назвати ArtLvivOnline і post impreza, наприклад, архівами? І чи є гугл-диск, наприклад, архівом?

Олександра Кущенко: Звичайно, гугл-диск може бути приватним архівом, можна дати доступ іншим людям до свого приватного архіву на гугл-диску. ArtLvivOnline, звичайно, архівом є.

Я звернула на це увагу минулої п’ятниці, коли ми читали зі студентами академії мистецтв Лінду Нохлін. Потім я їм сказала обрати будь-яку інституцію і порахувати, скільки було виставок жінок і виставок чоловіків. Подумала, що вони полінуються це зробити, але їх зацікавило. І один студент вирішив, що хоче взяти велику інституцію — Національний музей імені Андрея Шептицького. Але сайт музею помінявся і там архіву їхніх виставок нема. Та вони є на ArtLvivOnline.

Тому щонайменше можна слідкувати, як змінюється мова написання пресрелізів, як змінюються десятиліття і сама культура мовлення, донесення інформації про те, що людину на виставці очікує.

Анастасія Холявка: Я була б трошки обережніша і не хотіла б використовувати архів як метафору. Тобто можна назвати архівом все, коли щось назбирується, коли можна простежити якусь послідовність в матеріалах.

Але коли ми, наприклад, створюємо архів, для нас дуже важливо, що є різні матеріали, які мають метадані, описи, історії. Тобто не тільки об’єкт, але його «вписаність» в середовище та контекст. І є просто матеріали, які потрапили до нас без історії, без авторів, тобто ми мало про них знаємо і не робимо їх публічними, бо нічого про них не можемо сказати. Поки вони в такому підвішеному стані, ми їх не представляємо як частину архіву. 

Якщо йдеться про архів як інституцію, гадаю, це завжди трошки про владу: що показувати, до чого давати доступ, як впорядковувати. Бо архів — це своя система, порядок, коли певні точки обов’язково мають бути: об’єкти, описи, інформація, структура, в яку це все вписано.

Тому не знаю, чи все можна називати «архівом». Можливо, так. Час змінюється, з’являються цифрові об’єкти, які є тільки в цифровому просторі  ми це маємо якось називати. Можливо, поняття «архів» змінюється, а можливо, потрібен інший термін і по-іншому це ословлювати. 

Дмитро Чепурний: Хороший момент, щоб підсумувати: що потрібно для того, щоб створити місце для дослідни_ці у місті?

Олександра Кущенко: Я б сказала — ентузіазм. Але він теж не виникає на рівному місці. Завжди є іскра, яка запалює — і тобі хочеться щось робити. На мою думку, це якась закоханість. Рекомендувала би будь-які ініціативи саме з цього починати.

Анастасія Холявка: Цей простір має бути поєднанням ресурсів і ком’юніті, яке може підтримати дослідни_цю в роботі. Тобто в ідеалі це суміш всього, що потрібно дослідни_ці. Створюючи такий простір, було б добре співпрацювати з цими людьми, вивчати їхні потреби, спілкуватися і цікавитися, що їм потрібно. Чи їм потрібна бібліотека, чи їм потрібен архів, чи їм потрібні консультації, чи, можливо, їм потрібен час, тобто стипендія, яка дозволить не займатися чимось ще, а присвятити місяць роботі над дослідженням. Потрібно мати концентрацію ресурсів, які можна точково скеровувати на потреби конкретної людини.

 

Фото: Юра Паливода

Дарʼя Христинюк 13 Січня, 2023

Дискусія відбулася в межах проєкту фінансування якого здійснювалося зі Стабілізаційного фонду — ініціативи для підтримки культурних та освітніх організацій, що постраждали від війни проти України.

    Підписатись на post impreza

    Вас також може зацікавити
    Вас також може зацікавити