Хоча художник не тільки не мусить мати рації, а навіть і не може її мати, все ж Мирослав мав рацію. До того ж на кількох рівнях. Кілька років тому він вигадав чудесний мистецький проект з гарбузами. Впродовж весни він розпихував якісне гарбузове насіння у всілякі більші й менші міські клумби, у всілякі клаптики і шпари живої землі середмістя. Невдовзі гарбузята почали проростати. Якби все йшло за задумом тривалого перформансу, то в центрі нашого трохи акуратного, а більше понівеченого міста розгортався би дуже живий феномен, безпосередньо втілюючи ідею актуального мистецтва. Гарбузи пускали би свої довгі стебла, виповзаючи за межі бордюрів, сануючись хідниками, вилазячи на дерева й огорожі, потім майже цілий літній місяць пагони вкривалися би безбашенним жовтим квітом, потім — аж до пізньої осені — мали би роздуватися, змінюючи відтінки, більші і менші плоди. Ясно, що в деяких місцях через ці ліани доводилося би переступати. Але життя у місті було би цікавішим і гарнішим, живішим і артистичнішим. Той рік мав шанс виростити файний спомин. Мирослав мав рацію.
Але він мав її на кількох рівнях.
Надіючись на те, як би могло бути добре, він розумів, наскільки непотрібним є мистецтво в місті панівного споживання.
Те мистецтво найсправніше, найактуальніше, яке не знати як зужити, яке не має товарної цінності, яке вселяє тривогу, бо невідомо, як його зрозуміти, пояснити, зберігати. Споживацтво ще може прийняти майстерність — вміння, якого треба навчитися, досягти, яке можна передати, яке відтворює колишні еталони. Тому, до речі, найулюбленішими мистецькими подіями в наших провінційних містах все ще є виставки всіляких мініатюр, різні церкви у фляшці і парсуни на вістрі голки. А яка майстерність у понатикуваних і недоглянутих гарбузах…
В кожному разі комунальники спрацювали професійно. Засаджуючи ошатні клумби ориґінальними саджанцями, вони надзвичайно ретельно повиполювали весь бур’ян контемпорарі. До речі, у ці дні вони — самі того не розуміючи — самі спричинилися до втілення масштабного мистецького проекту. Засніжені і заледенілі хідники міста, по яких треба ходити особливо, — це і є тим максимумом цікавої невжитковості, тим онтологічним рашпілем, тим «льодіком», яким можна проїхати кілька метрів, ідучи на базар, тим, чим може бути актуальне мистецтво.
Після довгих і систематичних польових досліджень я переконався, що в місцевостях, місцях, містах, де нема хоч якихось видимих проявів сучасного мистецтва, тоскно.
Навіть якщо там гарно, зручно, цінно, значно, барвисто і рухливо. Навіть якщо меланхолійно, однак тоскно. Все перетворюється на супермаркет з багатьма відділами, в якому існує все, що в різний спосіб можна поглинати. Зокрема бестселери, антикваріат і декор, картинки і аналітику, екстрім і релакс.
Щоби місцевість ожила, має бути трохи тих, які не вміють нічого іншого, як вигадувати щось невміле, щось незрозуміле, щось безцінне і непродажне.
Треба тобто тих, які можуть давати сни, а не снодійне.
В будь-яких виявах матеріалу, але безпосередньо серед щоденних людей. Тільки спокій — незнане творення — дає просвіток у тотальній тривожності спільного поглинання. Вигадки, дитячо-старечо-тваринно-рослинна гра хоча би кількох осіб надають сенсу навіть тим, хто їх майже не зауважує. Як новий заповіт старому. Як запитання відповіді. Як милосердя справедливості. Як монахи продовженню життя.
Насправді такого чекають всі, навіть найнудніші, найправильніші, наймайстерніші і найпотрібніші. Чекають, аби в їхній день хоч на кілька хвилин увірвалося щось чудесне, про яке можна буде розповісти комусь, хто того не бачив. Розповісти із захватом, осудом, ляком, приреченістю, здивуванням, насмішкою, присудом.
Я бачив Павела на Гуцульщині. Павел якраз із тих небагатьох німих проповідників дива співтворення тут і тепер. Все, попри що він проходив, ставало мистецтвом. Всі, хто його бачив, на якийсь час отримували ясний погляд, усміх, розкритий рот або зморшки на чолі. А він просто загортався у килими, ставив сторчма колоди, ходив воринням, викладав із патичків містки через фоси, роздягав жінку на обледенілому Писаному камені, ліпив фігурки з болота… Як якийсь Франциск.
До речі, Павел — це Альтгамер, а Мирослав — Яремак.
Головне зображення: Мирослав Яремак. «Контра спемсперо»
