До франківської студії звукозапису Frost Magnetic йду вже не вперше. Тільки раніше — як учасниця записів, зокрема з панкгуртом «Пенсія», а цього разу — познайомитися ближче з її засновником. Олег «Фрост» Мороз — музикант, раніше басист гуртів FliT, Les Stens і «Пан Пупец». Усі вони так чи інакше панкували. Колишніх рокерів і панків не буває? Може й так. Але вже 11 років як Олег обжив підвальне приміщення в середмісті, де записує не тільки «колег» — всіх, кому йдеться про добрий звук і зведення не лише у музиці, але й рекламі, аудіогідах і навіть кіно.
В пошуках потрібного приміщення пірнаю в затоплений нещодавніми зливами темний підвал, йду на звук барабанів — нам не туди, це репетиційна база педагога з ударних. Неподалік — потрібні броньовані двері, за якими творяться справжні дива. У студії — нікого, крім Фроста. Тільки-но починаємо розмову, зникає світло. Тому вона минає хоч і посеред білого дня, проте виключно при світлі телефонних ліхтариків. В процесі вмикається четверта за добу повітряна тривога, проте ми в укритті. Дуже навіть затишному.
За ці 11 років жодного разу не хотів звідси переїхати?
Поки що вистачає цього простору. Мені тут добре. Планую зробити ремонт, коли війна закінчиться.
А що зі світлом?
Як у всіх.
Ти підлаштовуєш записи під графіки вимкнення світла?
У мене є Bluetti на 2,5 кВт. Але він у селі зараз. Позичили в мене.
Я тебе нещодавно бачила в місті з гітарою. Принаймні з кофром від неї. З’явилося питання: може, ти ще десь граєш час від часу?
Так, граємо джеми. Вчора грали. Барабанник Паша зі Львова приїхав, ми джемили тут, на студії. А так нічого серйозного. Груп зараз немає. Джемимо для себе, бо це прикольно.
В тебе є потреба грати. Це антистрес?
Коли граєш музику — це як наркотик. Заворожує, мозок починає по-іншому працювати. Розслабляє, допомагає думати трохи по-іншому.
Олеже, ти позиціюєш себе як звукоінженер, не звукорежисер. Тебе запрошували у супровід на концерти?
Дуже рідко. Це трохи інше, зовсім інша звукорежисура. Раніше ще займався цим, коли все було аналоговим. Зараз багато цифрових пультів, їх треба всі знати, тож до цього не лізу. Мені не дуже цікаво, це дуже виснажливо, і не коштує тих грошей, які пропонують.
Якщо конкретно з якоюсь групою, то їжджу як звукорежисер у тур або просто на виступ. А так стояти «на звуці» весь концерт нікому не раджу. Це дуже боляче: наступного дня вуха болять і нічого не чуєш. Мені для роботи це не підходить: голова три дні може відходити після того, як на одному концерті «позвучиш». Ти ж не можеш зробити це в затичках, треба з відкритими вухами. Після цього зводити музику не вийде — це неможливо, адже в цьому процесі є багато деталей і всіляких тонкощів, які маєш чути.
Зараз, зрештою, таких заходів значно менше. Що змінилося у твоїй роботі в часі війни?
Стало більше клієнтів. Люди переосмислюють своє життя. Зосереджуються на справді важливому для себе. Саме тепер і роблять те, що давно відкладали «на потім». Якщо для тебе важливо писати музику, починаєш її писати. Всі найкращі твори насправді були написані в часі воєн. І той самий митець, коли голодний і самотній, лише тоді він проживає все інакше.
Олеже, ти наразі самотній?
Так. Не відчуваю себе самотнім, але я зараз не в стосунках.
Голодний?
Щодня. Сиджу на інтервальному голодуванні — їм один раз на день. Прикольна штука, проте до цього треба підготуватись.
У мене є схильність до повноти. Колись за 4 місяці скинув 18 кілограмів, але нікому цього не раджу. Це жорстко б’є по організму.
Живеш сам?
З котом. Єшка. Сім років.
А в тебе часто бувають люди вдома?
Раніше часто, зараз ні. А гостей я люблю.
На студії тобі доводиться бути гостинним, бо сюди приходять абсолютно різні люди. Мені видається, що в нас усе ж таки все тематично поділено по тусовках, і ті самі студії. Є реперська — звісно, вони приймають всіх, тому що це їхні гроші, проте переваги спрацьовують. Є естрада і досвідчені в ній люди, які пишуть її десятиліттями, — вони «в матеріалі». До тебе, теоретично, мали б ходити здебільшого рокери.
Чи приходять абсолютно всі?
В мене студія з ухилом до «живих» музикантів, і ми пишемо багато неелектронної музики.
Хто приходить? Приблизно 50 на 50. Половина — попсовики, запис вокалу й фонограма. В мене є аранжувальник. Людина прийшла, записала вокал за дві години, й це закінчилось. Далі працюю сам.
Інша половина — це жива музика. Там набагато складніший процес. Запис однієї пісні для гурту може розтягнутися годин на десять: спочатку дві години барабани, потім — годину бас, відтак гітара може дві години часу зайняти. Бувають гурти з духовими, які теж додаються.
Проте є люди, які хочуть співати, не вміючи цього робити. Зрозуміло, що це твій заробіток. Ти робиш якомога краще те, що вони не можуть, — рятуєш ситуацію. Це заробітчанство через компроміс із собою?
Здебільшого тим, які не вміють співати, не дуже підходить моя ціна. Є дешевші. У мене насправді недорого, якщо взяти середню ціну по країні. Але є студії, які можуть зробити те саме економніше, бо хоч як старайся, все одно краще не вийде.
Є люди, від яких відмовляюся. Тому що це неможливо: якщо людина не має таланту, не може співати, коли вона приходить, у мене просто нервовий зрив. Не можу їм сказати: не записуйся. Але кажу, що зайнятий, у мене все розписано за графіком. Адже це важко, коли навіть не те, що фальшивить, — не може потрапити в ритм.
Багато хто вважає, що все це можна виправити на компі.
Можна, але це дуже боляче. Були ще охочі записати реп. Місяці три тому. Виявилося, що пісня російською. Сказав, що не буду генерувати російськомовний контент.
Як з іншомовним контентом загалом? Є такі запити?
Є групи, навіть у Франківську, що англійською співають. Не знаю, для чого.
Були, що французькою співали. Латиною — оперна співачка.
Яка твоя музична освіта?
Відсутня. У мене був репетитор, у якого дуже довго займався з гітарою. Ноти вже не вмію читати. Звукорежисерська освіта відсутня. Проте трохи знаюся завдяки самоосвіті. З ютубом і книжками можна багато чого зрозуміти у звукорежисурі. Купував журнали, був колись журнал «Звукорежисер» — звідти почерпнув багато корисної інформації. Проходив онлайн-курси.
Звичайно, з освітою було б швидше, але в нас не було де навчатися. Їхати в «Поплавок»? Стосовно їхньої освіти є великі сумніви.
А скільки в нас зараз студій звукозапису в місті?
З тих, які знаю, десь 5.
А в Україні загалом?
Та в одному лише Києві, думаю, сотня.
Яка рекордна кількість людей одночасно в тебе писалась?
Не рахував, але близько тридцяти. Раз таке було.
Техніку оновлював поступово? Починав, мабуть, з найпростішої домашньої, котру перетягнув сюди?
Спершу студія була у мене вдома. Хоча мама хотіла, щоб я став митником. Грошовита робота. Відучився і… «ну що, мамо, нічого не вийшло? Я хочу музикою гроші заробляти». Вона мало не плакала! Але підтримала: купила мій перший мікрофон і студійні колонки. Так і почав працювати. Потроху назбирав і зробив домашню студію в підвалі: вона мала 18 квадратних метрів. Там було весело. Ми навіть барабани записували.
Мешкаю в чотириквартирному старому будинку, тож сусіди були шоковані, проте не лаялись зі мною. Басовий комбік на п’ятсот ватів одного разу притягли — так гудить, аж вікна трясуться. Стояк з туалету йде повз студію — ми записали спуск води для однієї з пісень «Перкалаби».
З такими відкритими до нестандартного людьми цікавіше працювати?
З усіма професійними музикантами чи вокалістами цікаво й можна порозумітися. Є «нудотики» й серед «неформалів». Або кумедні чи дуже дивні. Була одна вокалістка групи, яка забажала, щоб барабани звучали як земля, басгітара як гори, клавіші як хмари, а її вокал як повітря. Боже мій! Як звучать земля та гори, поясніть мені, будь ласка. Вона результатом залишилась задоволена. Буває всіляке: щось собі вигадують, а як це зрозуміти? Я ж в голову людині не залізу, щоб уявити, як у неї там звучать хмари й повітря.
Чи є в тебе записи, перероблені багато разів, але так і не випущені?
Наразі з одним клієнтом пісню пишемо місяців дев’ять. І вокал він переписав уже всьоме: періодично кардинально змінюється текст, вокальна мелодія. Трохи важко, коли робиш одне і те ж. Це ж творчий процес. Завжди хочеться не лише красиво, але й по-новому підійти до кожної пісні. А тут рутина. Конвеєр, а не музика.
Конвеєр, звісно, вбивство для творчості. Зате нове начиння для студії мало б тебе надихати. Адже є чим вразити, до тебе навіть екскурсії водять. Чим хвалишся?
Маю кілька ретромікрофонів. Є один 1967 року випуску, «Ломо», радянського виробництва. На подібні писалися колись і Стінґ, і Курт Кобейн, і багато сучасної музики. Він дуже класно підходить на баритонові вокали чоловічі — просто розрив. Мені дуже пощастило його придбати в одного заможного чоловіка, котрий обрав його собі до колекції на Ризькій кіностудії з-поміж майже 20 подібних. А з часом перепродав. Отак їхав до мене мікрофон автобусом із Риги.
Чи є щось таке, що тобі дуже хочеться, аби тут з’явилося?
Нові монітори й мікрофон. Але там дуже великі суми, не буду називати.
А свіжий ремонт — це про що?
Просто оновити інтер’єр. Недавно приїжджала група з Берліна на виступ у Франківську, ми сюди їх потягнули. Вони не мали де переночувати, тому вирішили тусуватися — музику грали цілу ніч, ми з ними джемили. Понаносили багато пива, позаливали ковролін. Я щось прибрав, але…
Хто в тебе ще працює в студії?
Є два аранжувальники, вони працюють на гонорарах.
Пройдімося по іменах. Якщо колись найбільшою зіркою, що тут записувалась, був Віктор Павлік, то хто зараз оновив цей перелік?
У мене нещодавно був Мацевко (сміється). Бачив у тіктоці щось про його розшук. Не знаю, наскільки це правда. Написав мені в телеграмі під незрозумілим ніком — і навіть не представився. Відписав йому, пояснив, куди пройти — і от з’являється Мацевко.
Ще Іво Бобул тут писався, «Танок на майдані Конго». Росаві зводив альбом — вона в Польщі його записала. Дуже цікавий, класна музика. Її чоловік із Франківська, наразі мешкають у Канаді.
Хто приїжджає з інших міст записуватись?
Гурт «Пиріг і Батіг» останній свій альбом «Замордовані. Подзвін перший» із запланованої трилогії тут записали. Наразі вони поміняли барабанника, їхній новий — також і звукорежисер. Думаю, вони з ним будуть писатися надалі.
Ще дуже класний альбом зробив для Lemko Bluegrass Band. З відомих імен — робив часткове тонування фільму «Довбуш» Олеся Саніна. Після повномасштабного вторгнення режисер деякий час жив у Франківську й упродовж місяця тут писалися актори Франківського драмтеатру. Приїжджала й виконавиця головної жіночої ролі Марічки — Дарія Плахтій. У мене є пару прикольних відосів, як вона озвучує сцену свого утоплення: обличчям у тазику з водою, гукає, булькає.
Це взагалі немузичний досвід. Уперше в тебе таке було?
Та ні, вокал був завжди. Це найпростіше, що можна записати. А тим більше тонування для фільму — там узагалі не треба нічого ні обробляти, ні зводити: як записано, так і має бути. Робили часто й записи рекламних роликів.
Що ще було з такого нестандартного? Того, що «не музика»?
Записувала тут Ірма Вітовська путівник, озвучувала аудіогід для римської «Галереї Борґезе» українською.
Чи є в тебе «конфлікт інтересів» між своїм внутрішнім митцем і роллю допоміжної ланки іншим митцям?
Наче немає, бо моя робота не позбавлена творчості. Звісно, є багато технічних нюансів, але насамперед це творча робота.
Проте звукачів мало хто згадує. Маленьким дописом, у якому зазначено студію запису, проте імені того, хто цим займався, майже ніколи не називають. Ти «в тіні».
Так, але від мене дуже багато чого залежить. Маю передати музику слухачеві так, як того хоче музикант, — і це завдання не з легких. Дуже рідко буваю повністю задоволений, адже стовідсотковий перфекціоніст. Мають «зійтися всі зорі» — музиканти високого рівня, техніка, режисура. Коли ці всі параметри зійшлися, класно. Проте минають рік, два, три, і вже інакше на це дивишся. Навіть за ідеальних умов одну й ту саму пісню можна звести тисячею різних способів. Кожен звукорежисер це зробить по-різному. Через певні авторські штучки до мене й звертаються. Тому що тільки тут може бути таке звучання. Багато хто зі Львова знає мій звук і каже: «Треба саме такий».
Я ж займаюся цим уже 23 роки, з 16.
Творчість, звісно, є, але тобі не хочеться слави?
Та я цього «наївся» із «Пан Пупцем», впізнаваності на вулиці, коли ще молоді були. Це якось не прикольно. На концерті пограти класно, отримуєш заряд, а сфоткатися чи автограф — не моє.
У тебе немає пієтету перед окремими особистостями, з якими перетинаєшся?
Я з тієї ж тусовки, тому немає. Нормально зі всіма. Раніше, напевно, було таке, зараз просто дивлюсь, чи людина окей / не окей, і тоді спілкуємось або ні. Звичайно, якщо людина чогось досягла, поважаю це. Але ручки-ніжки поруч з нею не трясуться.
Фантазуємо без обмежень: з ким мрієш попрацювати? Чи пива випити, поговорити? От зараз відчиняються двері студії та заходить…
Вокаліст із гурту De Staat, нідерландець, який пише всю цю музику. Мені було б з ним цікаво поговорити, як він це робить. Адже там дуже специфічний звук. І музика, з одного боку, ніби примітивна, а з іншого — дуже мене чіпляє.
Зі звукорежисерами багатьма хотів би поговорити. Кріс Лорд-Елджі, наприклад, у нього свій дуже впізнаваний звук. З ним було б цікаво.
Приходять до тебе люди, які хочуть навчитися саме цій справі?
Багато запитували, просили, щоб я зробив курс. Міг би влаштувати майстерклас уроків на десять, скажімо, та мені чомусь бракує сміливості. Це відповідальність, спочатку треба себе навчити добре.
Про конкуренцію. Тебе певно часто переслідує оце «я зробив би це краще»?
Звичайно. Чую роботи наших звукорежисерів, і знаю, що можу зробити краще, так і кажу людям, що вони трохи не туди звертаються деколи.
А колег критикуєш?
Завжди. Коли в мене спитають, скажу прямо.
Навіть друзям чи знайомим?
Вважаю, що краще гірка правда, ніж солодка брехня. Хочу, щоб зі мною так само поводились. Не хочу брехати взагалі. Коли знаю, що можу завдати людині болю правдою, просто промовчу, та брехати не буду.
На свою адресу критику теж приймаєш?
Ідеалу досягти неможливо. І звукорежисер — це професія, в якій доводиться постійно вчитись, особливо тепер, коли все дуже стрімко розвивається, стає дедалі доступнішим. Уже не потрібно мати величезний дорогий студійний пульт — це ти зобов’язаний постійно вчитися, щоб робити сучасний звук.
Коли кажуть, що щось не так, я це приймаю. Від людей, смакам яких довіряю. Коли роблю відповідальну роботу, відсилаю їм — мене хають, а я їм дякую за це. Бо неможливо зробити ідеальний звук. Він ідеальний тільки сьогодні. За місяць можеш щось нове знайти, та трек уже готовий. А можна було б і краще зробити. Треба завжди шукати найвдаліші поєднання звуків, ефектів, обробки, щоб усе було в комплексі.
Чи є в тебе в портфоліо щось, пов’язане з війною, що робилось тут, у студії?
Є кілька людей, які служать, — пишу їм музику заздалегідь. Вони приїжджають і пишуть вокал. Якось записував з військкомату групу, називалась «Байрактар». Бачу, що зараз, під час війни, музика дуже вистрелила, все стало якіснішим, всі почали старатися писати змістовніше. Ще величезний плюс, що вся російськомовна музика, нав’язана нам раніше, з’їхала, і цей простір вивільнився.
Ти колись слухав російську музику?
Ніколи в житті. Ненавиджу російський рок. Мене з дитинства від нього вернуло завжди.
Звідки твої батьки й ти родом?
Галичанин.
А батьки чим займаються? Це пов’язано хоча б трішки з творчістю?
Ні, мій дідусь був музикантом. Багато де грав, був мультиінструменталістом і грав на всьому: на скрипці, баяні, сопілці, трубі, саксофоні, коротше всьому, що було під руками. В мене від нього так, мабуть, пішло.
Тобі сниться твоя робота?
Сниться мені музика, дуже комплексна, вся така наповнена; я її чую уві сні, деколи пісні вночі придумую, прокидаюся з класним мотивом, але минає п’ять секунд — і він вилітає.
