Ця розмова відбулась між мною, Мартою Базак та її донькою Терезою Яковиною у київській майстерні.
Марта Базак — науковиця, художниця декоративно-прикладного мистецтва, працює у техніці гобелена, займається живописом та графікою. За свою діяльність мала понад 70 виставок в Україні та за кордоном. Її твори зберігаються в музеях Києва, Коломиї та Івано-Франківська, а також у приватних колекціях в Україні, Канаді, Німеччині, Польщі, США, Франції. Франківський період Марти припав на перші виставки бієнале «Імпреза», що відбувались у місті. Один з засновників та організаторів «Імпрези» Микола Яковина — її чоловік.
Зараз Марті Базак 71 рік. За тиждень після розмови (22 березня) відкриватимуть її персональну виставку «З дому до дому», куровану Терезою у просторі «Асортиментної кімнати» в Івано-Франківську.
Аня: Ви народились в Коломиї. Чи могли б розказати про свій дім та ваших батьків? Чим вони займались?
Марта: У мене дуже прості батьки. Тато працював на пошті акумуляторником, а мама — телефоністкою, а потім на консервному заводі. Працювали обоє дуже тяжко. Жили ми на околиці, на березі річки Прут біля парку Шевченка. Я там народилася, там будували хату, яка донині стоїть. Мій тато був дуже веселою людиною. Щонеділі ходив на гору Воскресінецьку зі своїм псом. Старший брат Ярема на 3 роки раніше пішов у школу. На нього завжди сварились: «Вчися, вчися, вчися». А я тихенько слухала, і вчилася в нього, переписувала його зошити.
У школі в нас був вчитель, який на уроках малювання робив математику з нами. Він вважав, що нам всім потрібно знати математику, а малювання — це не серйозно. Леонід Борисович Мельник тоді вів художню студію у Палаці піонерів, я про неї вже знала, але мені не дозволяли туди ходити, бо дуже далеко. Потім потай записалася в студію, коли була в 5 чи 6 класі. Мій батько дуже сварився, що це далеко, і боявся, що я буду ходити пізно після школи.
Аня: Тобто ви досить рано захопились мистецтвом.
Марта: Це було дуже по-дитячому, просто таке бажання. У сім’ї ніхто не малював, всі працювали фізично. Але мій дядько В’єсьо (Вʼячеслав) Корженьовський для мене був художником і великим естетом. Він працював шрифтовиком в Коломийській художній майстерні, часто писав стрічки для похоронних вінків. Шрифти ідеально виводив, тепер навіть машина так не надрукує. Він був стиляга, однозначно. Міг прийти ввечері пізно до нас по багнюці, а на ньому — ні крапельки, натомість він тримав двома пальцями одну сигаретку, один сірник і шматочок запальної смужки від сірників.
Аня: Коли ви зрозуміли, що будете займатись мистецтвом, і це вже стало більш серйозним рішенням, як ваша сім’я це сприймала?
Марта: Не дуже. Тато повіз мене у Львів на вступні іспити, як мені було 15 років. Але коли я дістала довідку, що вступила, це стало для нього несподіванкою, він не хотів ніяк відпускати. Після того, як один його знайомий на пошті запитав: «Скільки ти заплатив за вступ?», тато зрозумів, наскільки це престижно. Тоді вже батьки відпустили вчитися.
Аня: Тобто проблема була саме в тому, що ви будете далеко від дому?
Марта: Саме так.
Аня: Коли зрозуміли, що хочете займатись текстилем? Вже під час навчання в Труша?
Марта: У Труша я вчилася на відділенні художнього оформлення. Це те, що сьогодні називається дизайном. Ми вчили фотографію, графіку, плакат. Чого ми там тільки не вчили. Рисунок, живопис — само собою. Дуже хотіла після училища вступити в інститут на кераміку, вона була тоді модна. Перший рік — не вступила. У Львові найсильніші претенденти зі студентів йшли на кераміку. Склала іспит, але мені запропонували переписати заяву на текстиль. Сказали в приймальні комісії: «Або ви переписуєте заяву на інший факультет, або на другий рік приходите знову вступати». Дехто пробував п’ять разів, це було нормально. Влаштовувалися натурниками, були при інституті, продовжували готуватись до вступних.
Думала, що перший семестр відучусь на текстилі, а далі буду переходити на кераміку, але якось воно пішло. Я холерик, не любила нитки розплутувати. Але потихеньку, потихеньку — і це мені сподобалося.
Аня: Як довго ви жили у Львові? Поки навчались в Труша та в інституті чи довше?
Марта: Загалом це було 9 чи 10 років. Після закінчення інституту треба було відпрацювати три роки обов’язково. І мене направили у Ворошиловград на тонкосуконний комбінат. Пізніше вдалося перевестися до Києва. Тут теж був величезний комбінат — Дарницький шовковий. Як помер мій тато, мене відпустили з Києва, і я пішла працювати в Коломийський музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття.
Аня: Вже звідти починається ваша наукова робота?
Марта: Так, взяла тему для дисертації, хотіла писати. Ночами малювала, ткала. У мене вдома був ткацький верстат. Сил на все просто не вистачало, і треба було вирішити, чим же займатися.
А потім у 1985 році Олександр Міловзоров збирає у Седневі, де був пленерний центр, першу групу прикладників. Це був ковток свіжого повітря. Дівчата [Галина Забашта, Наталка Борисенко — ред.] мене висмикнули з музею. Два місяці ми були на цьому пленері, працювали щодня. Кожному дали майстерню. Ми так багато тоді зробили, потім приїхали і влаштували виставку в козацькій церкві — там, де зараз Михайлівська церква. Вже тоді остаточно зрозуміла, що не хочу писати дисертацію.
Аня: І ви вже сфокусувалися суто на мистецьких роботах?
Марта: Так, живопис, гобелен. Почалися вже виставки.
У Седневі Олександр Міловзоров задавав нам раз на тиждень завдання. Це називалося клаузура. Кожен у своєму матеріалі робив якусь тему, і це треба було швидко втілити. Були такі оригінальні варіанти вирішення теми з підручних матеріалів. Це був уже сучасний пласт образотворчого мистецтва. Пізніше Міловзоров заснував на Андріївському узвозі галерею «Триптих», де було представлене прикладне мистецтво. Він нас тримав навколо себе.
Аня: Більшість цієї спільноти, яка сформувалась в Седневі, все-таки базувалася в Києві, чи це були люди з різних міст?
Марта: Були різні: з Дніпра, Харкова. Але, як правило, у Києві було багато художників-прикладників.
Аня: Правильно розумію, що найактивнішим періодом для вас стали 1980-ті?
Марта: У 1980-ті я мала більше часу та свободи, щоб щось робити, а потім з’явилися діти. У 1990-х вже було менше часу. Хоча я постійно була в художньому процесі — у мене всюди майстерня, всюди пензлі, олівці, фарби. У той час, наприклад, мала виставку в Українському домі. Це десь був 1991-й рік. Іванки ще не було, але ми вже на неї чекали.
Аня: Знаю, що ви народили Терезу у франківському пологовому. У Терези навіть про це окрема мистецька робота є. Як довго ви там жили?
Марта: Недовго. Коли Терезі був рік, ми переїхали в Київ. З 1990-го по 1994-й були у Франківську. Теж у хаті стояла рама, і я там ткала. Ми їздили туди-сюди між Франківськом і Коломиєю.
Аня: Коли почалась «Імпреза», це якраз був той період, коли ви зустріли Миколу Яковину, вашого чоловіка?
Марта: Ми були знайомі ще з інституту, постійно підтримували зв’язок. Навіть дивно, тоді ж не було мобільних телефонів. Як правило, він дзвонив і приїздив. У мене вдома був телефон, і ми спілкувались, щоб бути в курсі всіх справ.
Аня: Коли ви жили у Франківську, ви відчували себе частиною місцевої спільноти, яка сформувалась навколо «Імпрези»?
Марта: Вважала себе частиною спільноти, але дуже активної участі не брала, бо якраз це був «дитячий» період для мене. Але я була в курсі всіх подій, бо Микола був задіяний у створенні, організації цих виставок [бієнале «Імпреза» — ред.]. Вони зробили тоді дуже потужно, більше ніде нічого подібного не було.
Аня: Починаються 1990-ті роки, у вас з’являються діти. Як досвід материнства вплинув на вашу роботу?
Марта: Такої великої перерви в роботі мене ніколи не було. О девʼятій чи опів на десяту клала спати дітей і робила свої справи.
Малювала на кухні, мій чоловік казав, що це «нічний живопис». Кольорових нюансів вночі не дуже багато знайдеш, але я постійно працювала ввечері.
Знала, що мій обов’язок вдень — нагодувати дітей.
Мала щастя робити те, що хочу. Мало було таких замовлень, які б мене мучили.
Аня: У вас загалом виставкова діяльність дуже продуктивна, дивлячись на список українських міст, європейських (і не тільки) країн, де ви виставлялись. Тобто виставки тривали навіть у період, коли ви доглядали за дітьми?
Марта: Великої перерви у виставках не було через те, що я мала великий запас робіт. Але і свіжі також трохи робила.
Аня: Тереза показала одну з робіт, яку ви везете у Франківськ на виставку. Так розумію, вона була виконана в 1990-х. На ній — мати і донька.
Марта: Я була в Торонто у своїх родичів місяць. Ми з кузиною Вірою ходили на вуличний фестиваль. Вперше там побачила палички, що світяться. Молода мама йшла з дитиною і та тримала цю паличку. Це для мене це було відкриття. Може, в нас були такі палички теж, але я просто не звертала на них уваги.
Аня: Я це розглядала під враженням, що там зображені ви з Терезою.
Марта: А мені часто казали, що це ми з Іванкою.
Тереза: А ще казали, що це ти могла відчувати, що через рік у тебе буде дитина. (сміється)
Аня: Продовжуючи тему образів, мотивів, які ви у своїх роботах використовуєте, — мотив янгола. Він дуже різний, часто сумний. Можете трохи більше розповісти, як ви захопилися цим образом?
Марта: Це теж десь 1980-ті. У мене є офорт такого типу: ягнол, що тримає свої крила, як тягар, який він несе за себе, за нас. Крила дуже тяжкі, їх треба підтримувати. Ангельська тема присутня впродовж всієї моєї роботи та життя. Багато намалювала на шклі декоративних янголів. Вони в мене страждають, щось передбачають, на щось надіються. Всі емоції людські є в ягнолах. Усі вони невеселі, сумні, задумані.
Тереза: А ще ж був сюжет у тебе — русалка, що літає над горою.
Марта: Є в музеї Гуцульщини в Коломиї такий сволок, здається, 1842 року. На сволоку — всі вірування гуцулів. Там церква, курка, корови, вівці і є посередині русалка. Мотив русалки часто використовували, і це дивно, тому що це високо в горах. Мені це здалось цікавим.
Аня: Є ще ви часто зображаєте корабель і жінку, яка його тримає.
Марта: То також янгол. Але дійсно, ніби жіночий образ. Кораблі — це надія.
Аня: Велика кількість природних ландшафтів, які ви зображаєте, якось пов’язані з Коломиєю?
Марта: Більше з дорогами. З того часу, як ми перебралися у Київ, щороку влітку на 2 місяці їхали в Коломию і верталися назад. Оця лінія горизонту доріг у мене завжди рівна. Є в мене є роботи і з перспективами, але якось так склалося, що здебільшого у пейзажах — це саме горизонтальна лінія. І ці дороги завжди перед очима. Так я знаю кожну місцевість. Коли викладала в інституті імені Бойчука, то влітку мала канікули. Ми курсували машиною туди-сюди.
Тереза: Мама нас взагалі найчастіше возила, коли ми були дітьми. Тато зайнятий на роботі, а мама — за кермом. Мама значно раніше за тата мала водійські права. Водіння машини в моїх дитячих очах довший час було суто маминою справою.
Марта: Була «четвірка» з великим багажником, там можна було помістити багато чого. Я підрамники возила стопкою. Весь час отак.
Тереза: В мене насправді є потужні спогади з дитинства цього постійного переміщення з Києва в Коломию, з Коломиї в Київ. Мені часом здається, через це досі не можу заспокоїтись і зупинитись на одному місці. Також живу між містами, як мама. Ми обидвоє з нашої сім’ї найбільш неосідлі.
З одного боку, дім всюди, а з іншого — завжди питання, куди повертаєшся та звідки.
Марта: Може, нам би все-таки назвати виставку «З дому до дому», така назва мені поки що найкраще пасує.
Аня: У багатьох роботах ви зображаєте пейзаж з вікна будинку. І ось ця перспектива з вікна — про перебування вдома? Мені здається, назва виставки «З дому до дому» дуже пасує. Ці види з вікна також багато про споглядання.
Марта: Бачите, дуже багато з цих всіх робіт — придумані. Я з натури дуже мало малювала, у мене все з уяви. Щось запам’яталося, щось зафіксувалося, тому це більше споглядання з голови.
Тереза: Пам’ятаю, у мами часто був такий смуток за Коломиєю, як ми були в Києві. Завжди погляд в далечінь, якесь таке згадування, малювання з пам’яті. Ці обриси будинків — вони через це узагальнюються.
Аня: Тобто, це більше про те, що речі та пейзажі створюються не через їхню присутність, а, навпаки, поки вони відсутні. Якщо говорити про міські пейзажі, то це здебільшого Коломия?
Марта: По-різному. Є Львів, але Коломиї та особливо коломийських ратуш — найбільше. Раніше малювала її фасад, а тепер то з того боку, то з іншого, під різними кутами.
Аня: Якщо говорити про колір, саме таку притишену колірну гаму — ви пов’язуєте її з тим, що працюєте здебільшого вночі?
Марта: Ні, це не пов’язано з нічним малюванням. Не люблю чистого чорного чи білого полотна. Особливо білого. Люблю перемальовувати, удосконалювати, що вже було, витягувати якийсь новий образ. Мені легше з хаосу витягнути щось нове. Дивишся на якусь свою попередню роботу, а в ній щось прорисовується інше — значить, вона переробляється.
Аня: У вас також є автопортрети, які малюєте раз у якийсь проміжок часу. Є кілька створених за останні роки.
Тереза: На виставку взяли один.
Марта: Не взяли.
Тереза: Ти відклала!
Марта: Не люблю, коли такий матовий підмальовок, а на ньому блискучий, усе треба довести до одного рівня.
Аня: Бачила на одному з автопортретів мотив прикладання руки біля обличчя, який зустрічається і в інших ваших картинах.
Марта: Такий мотив є багато де на моїх роботах. Це якась тривога при загальному спокої.
Тереза: Але ти відклала автопортрет. Він мені якраз цікавий, бо видно, що він перемальований. Там багато шарів. Тобто сама фактура, вже не сам колір — це і фон певний, і смислові нашарування.
Аня: Як давно ви вдвох почали думати про цю виставку? Чи це ваша перша співпраця в такому вимірі? Як вам бути в цих ролях — художниця та кураторка?
Тереза: Насправді я нічого майже не роблю. Це все мама зробила. Мама мала вплив на мене. Гадаю, навіть коли я почала малювати, то в мене вже було таке уявлення, що живопис — це мамині колорити.
Марта: Просто ми весь час про це говоримо, обмінюємося думками, обговорюємо якісь поточні чи майбутні роботи. Це природний процес, що ми вийшли на спільну виставку. Я, наприклад, дуже рада, бо останнім часом зробити виставку без куратора — це проблема. Тому радію, що маю кураторку, яка мене знає. Мені здається, що франківський простір дуже крутий. Там можна зробити щось таке серйозне. Дуже хотілося б, щоб нам це вдалося.
Тереза: У мене був чіткий момент, коли я усвідомила, що мама — художниця.
Мені було 9-10 років. Тільки тоді зрозуміла, що не в усіх мами художниці й не в усіх малюють ночами.
Був такий історичний момент, коли мама влітку вирішила в Коломиї зробити ревізію, багато що спалити, і ми залізли в її запаси. Боже, там стільки цих малюнків, рисунків, начерків! Це було таке відкриття. Ми з Іванкою були малими, і до нас дійшло, який це великий масив, що це щось, що більше за нас.
Аня: Вирішили спалити просто, щоб позбутися якогось обсягу?
Марта: Просто багато паперів, і часом хочеться зробити чистку. Я багато чого попалила, багато чого ще затримала. І тепер у мене є таке постійне бажання зробити порядки, бо з цим всім треба якось справитися.
Тереза: Ну мама дуже продуктивна художниця. Деякі художники два полотна в рік роблять, і тільки над цими полотнами працюють, а в мами всюди щось замальовано. Ми сварились, щоб мама нічого не викидала.
Аня: Це досить нетипово, коли в сім’ї, де обидвоє художників — і чоловік, і жінка, — ви не полишаєте свою справу? Часто через догляд за сім’єю та дітьми жінки відходять від мистецької діяльності, або більше підтримується кар’єра чоловіка.
Марта: Один мій викладач казав, що якщо ти ходиш і тебе мучить сумління, що не працюєш, тобто не малюєш, то це нормально. Погано, якщо ти нічого не робиш і сумління чисте. Мене сумління мучить постійно, що хотілося б то і то. Більше я нічого не можу, не вмію. Насправді найгірша пауза була минулого року. Це, коли здавалося, що тобі руки обрубані. Це була катастрофа. Якщо заглиблюватися в наше теперішнє життя, то нічого веселого не передбачається, хоча ми всі віримо, що все буде добре. Не хочеться приймати думку про безцільність свого існування, або думку, що все пророблене за життя, може виявитись нікому не потрібним. Але якось повертаємось до роботи, бо — а що, а хто, як не ми?
Аня: Над чим працюєте зараз? Що вас зараз цікавить? Виставка в «Асортиментній», також нова робота, яку ви показували, можливо, є ще щось?
Марта: Наш товариш Андрій Шнайдер багато років проводить проєкт «Скіфія». Хочеться нову роботу якраз для цього закінчити. І ще хочу щось зробити на трієнале текстилю, яке буде в жовтні в залах Спілки художників у Києві. Завжди хочеться щось зробити таке, щоб запам’яталося, якийсь експеримент. Як стане мені часу, бажання — матеріал в мене є. Хоча, коли щось нове придумуєш, виявляється, що саме того, що треба, нема.
Хотілося б вийти на якийсь інший рівень, щоб тебе зауважили і поставилися з повагою до твоєї роботи. Хочеться бути почутою.
Я ще думаю, що у мене все попереду. Хочу і того пробувати, і того. Іванка купила мені на день народження текстильний пістолет. Я навчуся, але поки не склалося. Тепер мене цікавить друк на тканинах і поліграфія. Багато ще є ідей, які хотілося б зробити. Як дасть Бог нам це реалізувати, було б дуже непогано.
