Восени цього року франківському видавництву «Лілея-НВ» виповнюється 30 років. Але в його засновника Василя Іваночка наразі такий пік активностей, що не хочеться відкладати зустріч до жовтня. Кабінет видавця на Стометрівці заповнений книгами та величезною кількістю живопису та графіки. Василь Іваночко – випускник франківського худграфу. Три роки відпрацював учителем малювання й креслення в Микуличинській школі — звідтіль у нього 200-літній різьблений дерев’яний стіл, що красується посеред робочого простору.
На початку 1990-х разом із представниками Студентського братства Василь намагався започаткувати свою справу, та врешті створив разом із пластунами видавництво. В часи найбільшого поступу «Лілеї-НВ» (Лілея – то герб Пласту, НВ – їхній гурток «нічні волоцюги») у видавництві працювали 44 людини. Сьогодні тут, як і 30 років тому, лише 6 працівників. Проте ідеї, котрі прагнули просувати тоді за допомогою видавництва відповідної літератури, вдалося зберегти завдяки незмінному керівникові.
…Якщо на початках нашої діяльності принтер, комп і сканер, а також елементарний набір програм до них, вартували майже дві квартири, то сьогодні видавничою діяльністю за бажання може зайнятися чи не кожен. Одначе з’явились інші виклики. До повномасштабного вторгнення видавництв у Франківську було близько шести десятків. Зараз такий облік провадити важко.
Виживають найсильніші?
У минулому столітті виживали ті, хто ні у що не втручався. Та у XXI-му, на мою думку, перемагатимуть інтелектом, а не силою.
У Франківську, де всі один одного знають, проте багато хто воліє навіть не вітатися, вам наче вдається з усіма підтримувати добрі стосунки.
Людина без ворогів не може, та щоб не вітатися… Ні, можу й пожартувати при розмові. Не казати ж кожному другому, що він злодій. Так, вони не сидять, але це ми побудували таке суспільство. Тож усі й відповідальні — через свою терпимість. Адже не вказуємо їм на це на кожному кроці. Одна з найбільших бід — лояльність.
Наразі наша, українців, хата, вже не скраю, бо тепер ми — не національна меншина у своїй країні, а господарі. Але ми досі не усвідомлюємо цієї відповідальності. Чи не тому з Галичини в перші часи великої війни за кордон виїхали чи не більше людей, аніж із Харкова. Тих, хто це робить із корисливою метою, користаючись із війни, я зі свого життя викреслюю — їх більше не існує для мене.
Мрію, щоб іноземці приїздили в Україну на заробітки. Проте підозрюю, що в патріотичній Галичині більшості важлива не батьківщина, а власні заробітки. Тому рахунок поки не на мою користь. Але я краще тут замітатиму вулиці, ніж десь деінде стану мільйонером.
Однак у вас є натхнення продовжувати робити своє.
Так, адже в нашій країні відбуваються наново пошуки «білої кістки» — винищеної свого часу інтелігенції. З тих часів має минути не менше трьох поколінь. І тільки після серйозних перемог цей процес піде повним ходом. Інакше держави не побудуєш.
У Галичині ж важливо відродити колишню славу столиці краю — Галича. Франківськ, а точніше, Станиславів, свого часу був заснований із протилежною метою.
Однак місто, що не є рідним, ви таки шануєте.
Так, тому й прагну уже віддавна створити тут художній музей.
Іще один?
Так, адже колишній художній, а тепер Музей мистецтв Прикарпаття, перебуваючи в обласному підпорядкуванні, не виконує своїх безпосередніх функцій. Якби він діяв так, як мав би, у мене б не виникало подібних прагнень. Я просто час від часу ходив би туди на виставки. Проте 30 років Незалежності країни не відображені у його збірці належним чином, нова колекція не формується. Три десятки років не зафіксовані в музеї — так, начебто їх і не було, і ми не жили.
Мистецтво — це віддзеркалення нашого життя: про що ми думали, як реагували, які питання виникали в нас у той чи інший час.
Окремі люди, звісно, дарували музею перед смертю варті уваги надбання. Проте це не є повноцінна підбірка найкращого за той час. Подібну збірку збираємо вже для муніципального художнього музею. Для цього й зібралися разом із місцевими митцями (наразі ця ініціатива означена в соцмережах як «Франківська збірка»).
У Франківську за весь час його існування як міста жили, як ми приблизно підрахували, близько десяти тисяч художників. Коли я вчився на худграфі, він випускав пів сотні митців щороку. Зараз лише з одного Інституту мистецтв щороку випускають значно більше. А є ж іще інші виші. 200-300 випускників на рік — і за десятиліття це вже армія.
А поряд є Косів. Є художня школа, врешті-решт. Художники ж є! Вони щось роблять — не всі ж себе дурять. У когось є покликання. Наприклад я вже давно не малюю, проте займаюся дизайном видавничих проєктів. Якщо не підтримувати себе в постійній формі, це ж як у спорті, неможливо стати переможцем. Навіть якщо художник, який колись мав наміри й поривання, наразі не працює постійно за фахом, усе одно має в минулому дві-три роботи, котрі йому вдались. Я прихильник того, щоб визбирати їх саме в такій кількості від усіх, хто більш-менш, на мою думку, представляє собою якусь цікавість. І неважливо, де вони зараз, є період їхньої тутешньої творчості. Якщо він натхненний Франківськом, як у Заливахи, то це воно.
Але чому ви цим аж так дієво перейнялися саме зараз?
Раніше інші намагалися. Вочевидь, не вдалося. Вже десять років як я ношусь із цією ідеєю різними інстанціями, ходжу до мера, управління архітектури, підшукуємо приміщення. Мрію вже десятиліття, розказую, пояснюю, зустрічаюся з цього приводу з різними людьми.
Мені цьогоріч буде 57. Ще за 10 років особисто для мене це вже не буде настільки важливо чи актуально. Забракне сил і я нічого доброго не зроблю. Це також треба вчасно зрозуміти й піти. Коли починаєш глючити й при цьому транслювати іншим власні маразми — кому це треба? Подумав: годі вже всім розповідати. Коли не можу переконати нікого з тих, від кого це залежить, тоді роблю сам. Не гарантую, що вийде, проте хочу спробувати. Бо все змінюється.
Коли я навчався, були одні мистецькі настрої, зараз у молоді все зовсім інакше. Це як у літературі: щоп’ять років радикально змінюються правила гри, умови, світогляд — суспільство розвивається. Крім того, мене дратує ворожнеча у мистецьких колах: усі між собою пересварилися, судяться. Приходиш на виставку, а там того не виставляють поруч із іншим, адже вони не порозумілися. Перетворили це все на бруд.
Це конкуренція?
Я думаю, це просто (стукає рукою по 200-літньому столу — прим. авт.) від проблеми зі звивинами. Я тут логіки не бачу. Проте таким чином вони знищують середовище. А воно необхідне. Візуальне мистецтво, можливо, не впливає аж настільки потужно на формування особистості, як музика. Та все одно без комплексного впливу на формування особистості не буде тієї самої інтелігенції. А якщо не буде її, ми не матимемо жодної перспективи.
Через те я й зібрав людей.
Дуже різних.
Я саме так і хотів. Якісь асоціації з прогресивним мистецтвом у мене є. Потрібні були місцеві представники різних епох, аби не зашиватись у щось одне та дати собі раду з усім. Мирослава Яремака я запам’ятав іще з «Імпрези», на якій він отримав усі можливі нагороди. Микола Джичка, засновник організації «Форумс», об’їздив пів Європи зі своїми виставковими проєктами. З іншого боку — Богдан Губаль, за яким ціла епоха. Мені з ним комфортно, бо коли він включається в роботу, має дуже ретельний і відповідальний підхід. А ще Віктор Доскалюк із Музею мистецтв Прикарпаття, справжній фанат музейної справи. Той, хто знає усі технічні тонкощі обліку й збереження експонатів, нам просто необхідний на перспективу.
Ми, звісно, поки більше сперечаємось, аніж конструктивно працюємо. Намагався зустрічатись з місцевими підприємцями, котрих хотів захопити ідеєю художнього музею міста. Прізвищ не називатиму — думаю, ми до них іще повернемось.
То в чому суть омріяного музею?
Життя людське скінченне. Кожен несе в ньому хрест, який може нести. Я не знаю, чому я вперся [на цій ідеї], мені наче й так добре, маю чим займатися. Але, можливо, через те, що колись я мріяв бути художником, відчуваю в цьому брак. Ми можемо потонути через таку елементарну річ, яку, здавалось би, можна полагодити. Крім того, потрібна відповідь на питання: а що собою представляє мистецький Франківськ? А Бог його знає.
Основна ідея: піти до друзів, зібрати колектив, а тоді з кожного — по дві-три його/її найкращі роботи. Не те, що «не шкода», як зазвичай буває після виставок, а дійсно найкращі. Рано чи пізно вони таки будуть у музеї. В такий спосіб ти капіталізуєш свою роботу. Туристи бачать Івано-Франківськ як вокзал, на якому відбувається пересадка до Буковелю. А якщо тут буде потужний прогресивний і сучасний Музей мистецтв, вони точно забіжать до нього.
Для початку вирішили таки назбирати, наприклад, пару сотень робіт, і з них формувати виставки. Після місцевих експозицій їх можна везти до Львова, Києва.
Люди відходять. Був художник — і нема. Музей — це своєрідний звіт за його життя в місцевому мистецтві.
Зрештою, саме місто, його центральна частина – це ж також музей із пам’яток. Будинку, в якому працює видавництво, понад століття – він побудований 1908-го. Ми живемо в музеї. Коротше, хочу створити музей у музеї. Його приміщення має бути в якійсь з кам’яниць у середмісті — велике, гідне, з нормальним колективом і сучасними методами ведення музейної справи.
Я ще не знаю, як усе це поєднати та як у перспективі все це буде виглядати. Але вже переконався: найкращі картини художники віддавати не хочуть. Кожен каже: «На якій підставі? Купуйте!»
Думаю, в майбутньому вони переглянуть свою позицію, проте поки ми порадились і вирішили робити різні акції, щоб розвивати сам процес. Наслідком наших проєктів теж є виставки, що змусять до нас принаймні придивитись, зрозуміти, що ми пропонуємо митцям.
Вас свого часу згадували на тематичній бесіді у «Ваґабундо» як колекціонера.
Я себе таким не вважаю. Моя колекція сформувалася випадково, як випускник худграфу іноді паразитую на цьому статусі. Видаючи митцям каталоги — а друкувати живопис недешево — пропонував компроміси, отримуючи навзаєм їхні роботи (лише ті, які мені подобались). Отак і назбирав пару сотень. Чимало з них тут, у видавництві — час від часу змінюю експозицію.
Із задоволенням передам ці роботи майбутньому музею. Просто не впевнений, що вони найкращі з доробку авторів, адже тут вирішальним був мій особистий смак. А хочеться, щоб усе було чесно й правильно. Таких колекціонерів як я, яким хтось щось подарував абощо, у Франківську чимало. Тому готовий «витягати на світ» не лише роботи діючих художників, але й авторів, які вже не з нами — померли чи виїхали — зі збірок колекціонерів.
Минулого року здійснили дві акції. Навесні зібрали роботи художників, які малювали місто й про нього. А восени — тих, хто творив у час незалежності, з цього вийшов проєкт «10 художників». Звісно, зробити проєкт «100 художників» було б значно легше, хоча й масштабніше. Чимало людей ображаються, що не потрапили до десятки. Якщо взяти умовну цифру — 10 тисяч франківських художників за всю історію міста — як це втілити? Знадобиться десятиліття.
Це не мій бізнес, хочу, щоб усі це розуміли. Просто є бажання зробити музей і подарувати його місту.
Підприємці, які мислять прагматичніше, пропонують створити салон, галерею, де роботи продаватимуться. Легко робити мистецтво, коли є гроші. Моя мета: зібрати найкраще й зберегти для наступних поколінь.
А ви готові це постійно дотувати?
Це так ситуативно виходить: якщо маєте ідею, мусите її підтримувати. Поки не запалите нею інших, потрібно дмухати на цей вогонь.
Поки що ніхто з офіційних осіб не ходить на наші виставки. Коли наберемо розгону, а війна закінчиться, почнуться передвиборчі процеси. Тоді, думаю, вони наввипередки потягнуться із пропозиціями: може, вам таке приміщення?
Попри все, я не бачу художній музей Івано-Франківська приватним. Це має бути комунальна власність. Вона буває поганенька, краща або гірша, проте якщо зі мною щось трапиться, музей не перестане існувати.
Й усі не порозтягують собі все, що можна. Скільки приватних колекцій, і не лише мистецьких, із часом продають за безцінь, не усвідомлюючи їхньої реальної вартости. Скупість не веде до розвитку. Я займаюсь видавничим бізнесом і мені комфортно у цій ніші. Я не потребую іншого бізнесу, тому не бачу сенсу в приватному музеї.
А видавництво до цього буде якимось чином причетне?
Це моя особиста ініціатива. Звісно, міг би ті гроші, які виділяю на рами для робіт і витратні матеріали, спрямувати на розвиток своєї справи. Бо кошти на заходи Франківської збірки поки не повертаються.
Як це робити так, щоб не страждала основна справа? Не знаю, чи це можна вже декларувати, але є ціла низка заходів, які дозволять скористатися послугами видавництва. Наприклад, є бажання випустити підручник з історії мистецтв Івано-Франківська. Звичайно ж, знову буде маса критики, бо спробуй-но збери стільки художників «під одним дахом». Але коли реагувати лише на неї, нічого не зробимо. Підручник розрахований на читачів шкільного віку, тому й зупинились на пів сотні художників, на нашу думку, знакових. Глянемо на реакцію. Потім до кожного з відібраних ще зробимо невеликі каталоги.
Оргкомітет Франківською збірки збирається раз на тиждень, і затято сперечається. Від наших постійних дискусій закипають мізки, проте ми приходимо до спільних знаменників. Плануємо на презентації підручника представити в експозиції саме ті роботи, котрими проілюструємо авторів у виданні. Ці роботи також хотіли б залишити для музею. Розумію, що всі не віддадуть, але хоча би половина чи третина.
А як же так: франківської мистецької школи як такої немає, а історія мистецтв Івано-Франківська буде?
Це складне питання. Правда, чимало митців, які творили тут, представляли Краківську школу — це з давніх. І чимало згодом уже вчилися в Одесі, Львові, Києві та Харкові. Проте хочеться, щоб вона таки була — франківська, галицька… Як правильно означити?
Колись у цю ідею вельми вклався Михайло Фіголь, засновник франківського худграфу. Він набирав молодих енергійних фахівців, які хотіли чогось навчити студентів. Ідея була чудова, проте сильніші світу цього вичавили звідтіля все свіже повітря. Як на мене, навчальний заклад так і не оговтався. Потрібно, щоб прийшли молоді, прогресивні й амбітні та порвали те все. Раніше це потребувало би менше зусиль і часу, мабуть. Але рано чи пізно це все одно відбудеться. Тим паче, що різні досвіди, принесені сюди, є окремою перевагою.
Перед тим ще проведемо пленер до Дня міста. Не обираємо учасників, закликаємо митців самих зголошуватись. До переліку 20 осіб у результаті втраплять ті, хто пройдуть відбір, подавши на розгляд журі три своїх попередніх роботи. Організатори теж візьмуть участь у пленері. Ми забезпечимо учасників полотнами й фарбами для пленеру. Пленеристи мають створити по три полотна, серед яких оберемо найкращі в кожного, по одному залишимо для музею. Ще буде три роботи-переможниці всього пленеру, їх обиратиме журі.
В такий спосіб також поповнимо колекцію фондів. І такими заходами, сподіваємось впливати на поширення впізнаваності та певності, що це – не випадковості, а планомірна робота на шляху до мети.
З торішніх двох виставок надбали по 7 і 9 робіт відповідно. Всі вони оформлені як дарчі від авторів, їх відфотографували, відзвітували в соцмережах та офіційно домовились з обласним Музеєм мистецтв Прикарпаття про передачу їм на зберігання. Якщо раптом не вийде зробити наш музей, подаруємо роботи Музею мистецтв і в такий спосіб збільшимо їхню колекцію.
Зрештою, мистецтво — це не тільки стіни. Мистецтво — це його творення.
Фото: Олеся Саєнко, для Куфера
