Валерій Твердохліб 30 років працює реставратором. Ми запитали у майстра, чому він обрав цю нелегку, але цікаву професію; чи багато у Франківську реставраторів; яку роботу вони виконують і чому консервація така ж важлива, як реставрація.
Як ви стали реставратором? Де здобували освіту?
Я вчився на худграфі [художньо-графічному факультеті педагогічного інституту імені Василя Стефаника, нині ПНУ імені Василя Стефаника — прим. ред.] у Франківську в 1990-х роках. Тоді у місті майже не було реставраційної справи. Франківські музеї працювали з львівськими реставраторами.
Фаховий реставратор, доцент Прикарпатського університету Микола Канюс створив реставраційну майстерню. Я працював там з другого курсу до закінчення навчання. Він, власне, і навчив мене всього. Після закінчення університету постала проблема, чи лишатися в реставрації надалі: дуже мало хто цим займався і перспектив не було.
Фото: Лариса Константинова
Мені просто пощастило, бо офіційно став першим реставратором краєзнавчого музею. Співпрацював з музеєм, і його керівництво бачило перспективи в цій роботі. Згодом був змушений підіймати свій професійний рівень, налагодив співпрацю з Національним науково-дослідним реставраційним центром. Ми розпочали міжмузейну співпрацю. Багато їздив на стажування, працював з львівським філіалом, реставраторами з Києва. Проходив атестацію — і за 20 років став реставратором вищої категорії. Це складна процедура. Не кожен доходить до найвищих точок у цій галузі.
Хто з реставраторів вплинув на вас?
Можна відзначити мого вчителя — Миколу Канюса. Це людина, яка дала мені дуже багато. Але були й інші: Ганна Волощук, одна з відомих київських реставраторок; Мирослав Откович, ми з ними працювали багато років; Володимир Мокрій, один з найкращих українських реставраторів, який створив унікальну школу реставрації у Львові.
В Україні є колосальні реставратори. Можна поставити пам’ятник тим людям, які готували скульптури Пінзеля до експонування в Луврі. Вони зробили подвиг.
Чому обрали цю професію?
Вчився на художника, мене це завжди приваблювало. У молоді роки заворожували твори старих майстрів, відвідування музеїв. Це речі, в які закохуєшся. І якщо Бог тобі дає можливості зачепитися за це — йдеш туди.
Для мене це дійсно був шанс. Пам’ятаю день, коли побачив афішу у фоє факультету, де запрошували студентів у реставраційну майстерню. Коли мені поставили скульптуру, дали навіть щось робити, — це було надзвичайне відчуття. Зрозумів, що це моє.
Як художник ти розриваєшся між реставрацією і творчістю. Але кожен робить свій вибір. Можливо, я пожертвував своїми можливостями як художник, де міг розкритися глибше, але розумів: немає людей, які займаються реставрацією. А поле роботи було колосальне. Коли прийшов у музей і побачив колекцію ікон, які були на грані знищення, все обсипалося, зрозумів — так не має бути.
фото: Валерій Твердохліб
З чим ви працювали? Які були цікаві проєкти?
Коли ти єдиний реставратор у музеї, то маєш займатися не тільки живописом. Мусиш розуміти, знати методики консервації різних пам’яток. Я вибрав іконопис. Ця колекція, найцінніша в музеї, була в критичному стані.
Найцікавіший проєкт, який запустив, — «Врятуймо скарби разом!». У 2008 році Уляна Головчанська, яка на той час працювала в Національному заповіднику «Софія Київська», запропонувала нам вперше показати галицькі ікони поза межами Івано-Франківська. Ми виставили твори, які я реставрував 15 років, у Софії Київській. Невдовзі після цього її відвідував Джордж Буш, і побачив нашу виставку.
Далі почав шукати людей, яким не байдужа доля нашої національної спадщини. Проєкт «Врятуймо скарби разом!» задумувався, щоб розворушити це спляче суспільство. За ці роки до нього долучилася сотня людей. Завдяки пожертвам та меценатам вдалось врятувати кілька десятків памʼяток.
Нам було важливо привернути увагу до реставрації пам’яток. Ситуація з ними в Україні та Франківську — катастрофічна. На величезну кількість пам’яток вкрай мало людей, які можуть з ними працювати. А якщо навіть твір відреставрований, він має зберігатись в ідеальних умовах, і це велика проблема, бо ідеальних умов для зберігання у нас немає. Місто та область не вкладають у це гроші.
фото: Валерій Твердохліб
У чому полягає особливість роботи реставратора? Чому це не просто про «ремонт» памʼятки?
Звичайно, це не просто ремонт. Хоча ця деталь важлива — ремонт теж проводиться.
Маєш творчо підійти до справи. Реставрація — це певні виклики, головоломки. З роками розумієш, чому реставратори з великим досвідом такі цінні. Маючи досвід, не помилишся в якихось моментах. Хоча завжди є труднощі.
фото: Валерій Твердохліб
Реставрація є специфічною галуззю, яка поєднана з науковою роботою. Якщо ти, як фахівець, не маєш повної інформації про твір, бажано не починати. Наприклад, якщо не розумієш, що це за плівка, яка вона, як її знімати, — краще не лізти, а законсервувати й порадитися з фахівцями. Через такі ситуації у мене бувають проблеми з замовниками: люди спершу щось зроблять, а потім питають, чи можна це поправити. Деколи це трагедія. Не завжди пам’ятка може бути врятована на належному рівні.
У реставрації не можна працювати швидко: є певні технології. Буває, що не знаєш, як це зробити, але зʼявляється відчуття: отак спробуй. Коли кулінар вмикає серце та інтуїцію, виходить шикарна страва. Так і в реставрації.
Замолоду всі хочуть щось зробити швидко й красиво. Коли реставратор стає старшим та мудрішим, він звертає увагу на інші моменти. Швидкісний час зараз — це виклик для реставратора. Твори старих майстрів робилися у своїх темпах. У кожному творі закладена своя енергетика.
Пам’ятаю свого вчителя Володимира Мокрія. Його реставрації можна побачити в Національному музеї на Шептицького у Львові — це прекрасні твори. Помітно, що це вищий пілотаж.
У чому цінність старих культурних обʼєктів, коли вони у поганому стані?
Кожен об’єкт має певну цінність — історичну, мистецьку. Якщо об’єкт цінний, він може просто розсипатися — і ти його втратиш.
Пам’ятка може бути не супермистецькою, але історичною, пов’язаною з якоюсь постаттю. У музейництві кожен експонат має бути опрацьований науково. Має бути зрозуміло, чому це — експонат, бо в музей не беруть будь-що.
Чому ми взагалі зберігаємо щось старе?
По-перше, це зв’язок з батьками, предками. Ми живемо в енергетично-інформаційному просторі. Є «мертві» речі, які не дуже тебе зачіпають, а є — навпаки, чимось тебе притягують. Ти тримаєш їх як талісман чи пам’ять. Особливо, якщо з іконою чи картиною повʼязана родинна історія. Наприклад, приносять картину, яка була 50-100 років у тій родині. Тому люди її й тримають.
Раніше люди любили обкладатися старими творами, а зараз роблять прості сучасні інтер’єри. У світі багато інформації, і вона буває важкою. Те, що цінне для мене, не є цінним для моїх дітей. Бо вони це не переживали.
Чому важлива музейна робота? Бо науковець описав, що це експонат, здав в архів. Наступні покоління вчаться на цьому, це стає важливо і цінно через роки. Чому ми так цінуємо Рембрандта, чому платимо купу грошей, щоб поїхати в Грецію, Велику Британію, США, чому нам цікаво подивитися на ту єгипетську мумію? Бо ми не жили в тому часі.
Багато реставраторів в Івано-Франківську? Як багато у них роботи?
Небагато, можна на пальцях порахувати. Як реставратор вищої категорії я — один, від Львова до Одеси.
У музеї мистецтв Прикарпаття є хороший реставратор Зеник Крок, який у цій справі роками. Іноді в ролі реставраторів бувають художники.
У нас ці галузі не розвинені, бо реставратор має за щось жити. Для того, щоб фахівець розвивався, давав результати, він мусить мати поле діяльності, а за це поле хтось має платити. Ми прив’язані до музею як до державної інституції, навіть змушені працювати з цим ареалом пам’яток. Цю галузь, вважаю, треба хоч трохи підтримувати. Її можна розвинути, даючи грантове фінансування на підтримку. Мають бути програми на рівні держави.
У реставраторів є замовлення від музеїв. Чи можна звернутись приватно, якщо в тебе є стара ікона, скажімо?
Звичайно, так і є. Надаю багато різних консультацій, виконую реставрації, якщо людині треба. Ти — як лікар: не можеш лишити, як є, а маєш допомогти. Буває, роблю мінімальну консервацію — і віддаю, щоб зберегти памʼятку.
Зараз акцент на консервації творів, а не реставрації. У нас багато творів у музеї просто законсервовані. Бо щоб відновити пам’ятку, треба багато часу і ресурсів.
