З вересня 2023 в «Асортиментній кімнаті» навчали сучасного мистецтва у Школі фра фра фра*.
Едукаторка та кураторка Оля Поляк працювала з групою підлітків від 12 до 17 років. У червні вони представили свої роботи на фінальній виставці — серед тем художниці та художники говорили про пошуки себе і суспільної валідації, булінг, насильство і віктимблеймінг та дослідження ідентичності й тілесності.
Поговорили з Олею про відмінності поколінь, способи завоювати довіру та радикальну чесність у роботі.
Розкажи, у чому особливість роботи з підлітками у мистецтві.
На противагу дорослим або дітям, підлітки — це дуже особлива категорія. Вони вже не діти, але ще не дорослі. Наприклад, діти дуже наївні та вірять у все, що ти кажеш. Для них доросла людина — це «людина, яка щось знає». Вони абсолютно довіряють твоїм рішенням і завжди йдуть до тебе із запитаннями. Дорослі ж — це люди, які звикли до змістовних нашарувань, вони багато що приховують. А підлітки — це ті діти, які починають бачити світ дорослих, яким він є. Але ще не готові до нього.
Дорослі мають певну домовленість про брехню. Тебе питають «як ти?», а ти в будь-якому разі маєш відповісти «нормально», навіть якщо це не так. Підлітки цього не розуміють. Вони дуже відкрито діляться своїми емоціями, інтуїтивно зчитують будь-яку фальш. І робота з ними — це постійне витримування щирості. Тобто маєш постійно бути дуже відвертою із самою собою. Те, що кажеш, завжди має бути правдою. Будь-яке приховування вони зчитають як брехню — і ти моментально втрачаєш авторитет.
Під час навчання. Фото: Юлія Непик
У мистецтві вони ще більше діляться своїм особистим. Це водночас і важко, і надзвичайно важливо, — встановити довірливі стосунки.
Як минув перший навчальний рік у Школі сучасного мистецтва?
Перші пів року ми завойовували довіру. Це зайняло трошки часу. Вони минули — і перші наші дискусії про мистецтво, і про те, що вони робитимуть, були дуже генералізовані.
Учениці та учні завжди йшли в загальні теми. Якщо булінг, то «я зберу інформацію з учнів школи і зроблю аналіз того, що відбувається з підлітками». Таких прикладів багато, коли вони намагалися робити узагальнення і йти у ширші теми.
Коли довіра вже була встановлена, коли вже можна було матюкатися, сидіти на підлозі й валятися на асфальті (це все ми реально робили, і не один раз), вони зрозуміли, що ми — не ті дорослі, які будуть їх засуджувати чи вимагати від них якоїсь конкретної поведінки. Коли зрозуміли, що можна бути собою, почали говорити про справжнє, про свої болючі теми. Майже всі, хто спілкувались про узагальнені речі, врешті-решт втілили роботи про себе, про свої переживання. Зокрема про булінг, про селфгарм, про квір та ідентичність. Такі особисті речі вийшли, коли вони розслабились і довірились.
«Квір & тіло» Awgust Ginger. Фото: Дарʼя Христинюк
Усі дорослі, які бачили, як відбуваються заняття, заздрили, бо навчальна програма побудована як діалог. Усе заплановане можна було змінити, якщо у групи був інакший настрій або їм щось не подобалось. Ми разом вирішували, що будемо робити. Що всім нам хочеться в певний момент зробити.
Звісно, у нас була тема чи напрямок, у якому рухались, але цілі можна досягати різними методами — і методи обирали вони. Як їм було зручно, так ми й робили. Якщо вони були в настрої піти щось робити на вулиці, йшли на вулицю. Якщо хотіли робити щось у приміщенні, то залишалися там. Якщо хотіли малювати крейдою, а не фарбами, — це теж можна.
Це наче дрібниці, але чомусь в освітніх форматах методи часто усталені. Можливо, тому що так легше вести заняття. Але насправді результат набагато кращий, коли даєш підліткам волю і дозволяєш їм теж ухвалювати рішення.
Зокрема ми вчилися візуального сторітелінгу, тобто розповідати історії через фотографії. Вчилися працювати у різних техніках: робили різноманітні колажі та зіни, інсталяції, перформанси. Взагалі почали з відтворення перформансів, аби трохи зняти тиск ухвалення рішень.
Мистецтвом займатися важко не тому, що там треба каміння тягати, а тому, що треба ухвалювати рішення, які ніхто не зробить за тебе. Щоб це перше рішення публічності не було за нашими ученицями та учнями, ми починали з того, що вони відтворювали вже існуючий перформанс відомого митця чи мисткині. І тоді, коли валяються на асфальті, вони не думають що займаються якоюсь фігнею: вони відтворюють перформанс.
На випускній виставці Школи сучасного мистецтва фра фра фра у роботах учасниць та учасників дорослої групи у більшості робіт присутня тема війни. Навіть у більш особистісних роботах війна прослідковувалася у рефлексіях. Чи була потреба такого проговорення у підлітків? Чи говорять вони взагалі про це?
Не хочуть. Ми запитували. Очевидно, ми нічого їм не навʼязували, проте я на самому початку спитала, чи хочуть вони говорити про війну. І одна учасниця, наймолодша дівчинка, сказала, що вона дуже втомилась від війни й хоче робити щось не про неї. Вона навіть хотіла створити роботу на цю тему, але зрештою дійшла висновку: коли ти говориш про втому від війни, ти все одно говориш про війну.
Підлітки багато думають про майбутнє. Вони багато говорять про майбутнє, яке їх очікує, і як їм страшно через це. Тому що вони живуть в тотальній невизначеності. І не мають того, що має доросла людина, стикаючись з кризовими ситуаціями. Дорослі мають опори, наприклад, «в мене є робота, я вже проходила через купу лайна, якось впораюсь». А в підлітків цієї впевненості немає. Вони живуть у світі, де покладаються здебільшого на батьків. А якщо батьки переживають стрес і теж не вивозять, то діти не мають на що опиратися. Їх ця невизначеність майбутнього дуже тривожить. Тому конкретно про війну їм говорити не хотілося.
Для них це не окрема тема. Це перемішується з глобальним потеплінням, різними соціальними темами, різними видами насильства (зокрема на фінальній виставці представлена робота, присвячена проблемі сексуального насильства та віктимблеймінгу). Для них це все разом. Зважаючи на те, що вони ще дуже юні, мені здається, для них війна — це щось, що було завжди. Вона з ними не сталась, вони в цьому є постійно.
Думаю, вони не розуміють, як можуть на це вплинути, і що з цим робити. Якщо вони особисто стикалися з якоюсь штукою, то говорять про це. А якщо це щось «по телевізору», це не так глибоко чіпляє: «по телевізору» є багато всього, на що ти не можеш занадто особистісно реагувати.
Є ще така штука, що війна для підлітків [присутня] тільки в особистому полі. Вони в принципі дивляться на все з точки «я». Бо це момент їхнього формування «я». Тому вся їхня увага зосереджена на них самих.
Аліса Ярова «Захист, що шкодить» Фото: Дарʼя Христинюк
Аліса Ярова «Захист, що шкодить» Фото: Дарʼя Христинюк
Як тобі працювалося саме з групою цього покоління? На їхнє формування вплинуло безліч всього: від пандемії та глобального переходу в онлайн до повномасштабного вторгнення. Ці діти — які вони?
З самого початку повномасштабного вторгнення почала міркувати: яким буде це покоління, коли вони виростуть? Якими вони будуть, коли їм буде 25? 35? Вже видно, що ті люди, які в підлітковому віці все це переживали, менш схильні, наприклад, купувати землю чи будинки. Попереднє покоління дуже покладалося на такі фізичні, матеріальні речі. А от нинішня молодь — від 20 років до 30-35 — вже менш схильні вкладати гроші в такі речі, як квартира чи будинок.
Вони більш гнучкі й знають, що все може дуже швидко мінятися. І все ненадійно. Те, що здавалось надійним попереднім поколінням, для цих поколінь вже не є опорою. І дуже цікаво, на що вони покладаються. В період карантину було видно, що вони покладаються на міжособистісні зв’язки. Це для них близьке. Для них не надто важливо мати стабільну роботу, квартиру, дітей, сім’ю. Але вони дуже покладаються на взаємини. Наприклад, у мене є хлопець чи подруга, близькі мені люди, — і це те, у що я можу вкладати ресурси.
Бачу, як підлітки, з якими працюю, планують час. Вони відкладають якісь фінансові можливості заради зустрічі з подругою. Для мого покоління це немислимо. Яка подруга? У всіх роботи, дай Боже, раз в кілька місяців зустрінемось. Вони ж — навпаки.
Насправді мені дуже цікаво, як це покоління буде керувати світом. Сподіваюсь застати і побачити їх у якихось конгресах. Передбачати важко, а то й взагалі неможливо. Але мені дуже цікаво, що буде, коли вони отримують оцю владу.
Цікаво, що в Україні покоління діляться кризами. Умовно, ті, чиє дитинство припало на 90-ті, на економічну кризу нульових, на Революцію гідності та початок війни, а потім — і повномасштабне вторгнення.
Так, в нас криза на кризі, немає перепочинку. Ми покоління вимірюємо ситуаціями, які відбувалися в момент їхнього зростання та в момент визначення пріоритетів і цінностей.
Бо якраз підлітковий вік — це момент, коли вирішуєш, ким хочеш бути, якою людиною. Це, звісно, можна переосмислити потім, але основні речі закладаються саме тоді. Це період, коли не батьки на тебе впливають, а коли ти сам знайомишся зі світом і такий: я в цьому світі хочу бути такою людиною. Це — для мене важливо, а це — ні.
Звісно ж, люди, які пережили переломні моменти та історичні події, відчують на собі їхній вплив. Але у нас всередині країни будуть дуже різні погляди. Не знаю, як ми будемо це вигрібати. І це мені дуже цікаво.
Наприклад, ті, хто пережили затоплення Каховської ГЕС і були в епіцентрі цього, матимуть зовсім інакший досвід, ніж підлітки, які були тут, у Франківську. Тобто буде контраст всередині покоління. Як налагоджувати цю комунікацію?
Гадаю, мистецтво і є тим простором, де можна безпечно обговорювати ці різні досвіди, налагоджувати цей діалог. Мистецтво — це спосіб робити публічні дискусії, зокрема і для тих, кому важко висловитися вербально. Ти щось робиш, виставляєш це в публічний простір — і от ти вже висловився.
Якщо виставити в одному просторі роботи, які говорять про різні позиції, — це вже діалог. Для нашої ситуації зараз, мені здається, це дієвий інструмент.
Чи помічала ти щось особливе у підлітковому мистецтві? Що його відрізняє?
Підлітки висловлюються дуже прямо. Нам зараз не вистачає такої прямоти в мистецтві і висловлюваннях загалом. Думаю, що під час війни в цьому є дуже велика потреба. Тому що війна знімає весь цей пафос. Ми всі живемо у хронічному стресі, який відбувається безперебійно: в таких умовах не тягне до заплутаних філософських формулювань. Мені в мистецтві дуже хочеться прямих і простих висловлювань, які промовляють до всіх. Аби не існувало потреби бути занадто начитаним і надивленим, щоб зрозуміти це мистецтво. Є потреба в мистецтві, яке зрозуміли б абсолютно всі. І підліткове — якраз таке.
Головне фото: Тарас Теліщак
