Кураторка Школи сучасного мистецтва для підлітків та дорослих «Фра фра фра» Ольга Поляк відвідала нову виставку графіки Нікіти Тітова «Слова, які набули змісту» — і написала для нас текст про те, як мистецтво рефлексує на актуальні події.
В потязі до Івано-Франківська слухаю Віктора Павліка. В думках застрягло «Слова набули нових значень, ми ж не змінилися з тобою». Але це — більше не про нас. Ми, українці, дуже змінились. Чорнобиль, Революція на граніті, Помаранчева революція, Майдан, Донецький аеропорт, Іловайськ, ковід, 24 лютого, Буча, Маріуполь, Каховська ГЕС. Ми реагуємо на ці події сміливо, з гідністю — і краплею почорнілого, як молоко Целана, гумору. Але як ми рефлексуємо ці зміни? Що обираємо взяти в майбутнє і від чого відмовляємось зараз?
У Франківську в галереї Ратуші відкрилась виставка робіт Нікіти Тітова і Валерія Твердохліба. В описі експозиції чільне місце відведено іконі «Деісус», котру нещодавно відреставрував Валерій Твердохліб. На іконі — дуже білий, але зі здоровим рум’янцем Ісус, що підозріло схожий на мого колишнього хлопця. Ікона стоїть низько і ми дивимось одне одному в очі. Хотілось би побути з ним наодинці, поговорити про те, що коїться, але тут якось тісно. Маленька кімната наповнена настільки, що стає важко зосередитись.
Голуби, графіті, тіла, міста, геральдика, слова, ікони, барикади й акриловий живопис. З сусідньої кімнати на мене дивляться дитячі малюнки, і майже автоматично йду туди — за звичною і зрозумілою мені мовою. Там зовсім інший проєкт — «Бог між нами», де діти малюють Ісуса таким, яким бачать. Ґран-прі виграв малюнок Ісуса на велосипеді. Мені стає зрозуміло: виставка Тітова і Твердохліба — теж про Бога.
Хоча в описі сказано, що ця виставка — про слова, котрі набувають сенсу і перестають бути абстрактними. Не знаю, чим абстрактні поняття заслужили таке знецінення. Як на мене, чим абстрактніше поняття, тим більше в ньому сенсу. Тим воно ширше і більшій кількості людей відгукується. Це може розмивати чіткість сказаного і змішувати нюанси, зате гайпово. Далі в тексті йдеться, що слова повертають собі зміст. Наче він колись був, потім (ми) його втратили і тепер він віднаходиться. Тут теж не погоджуюсь. Адже, гадаю, слова «дім» чи «поруч» ніколи не були порожніми для українців. Майдан, добровольці та доброволиці, волонтерський рух — цьому докази.
Мені подобається фігура Бога в роботах Тітова. Це не той Бог, котрого треба боятись. Важко боятись покарання після смерті, коли за життя на тебе з неба падають бомби. Це той Бог, котрому довіряєш і на котрого покладаєшся. Нам всім би зараз не завадив хтось, на кого можна покластися.
Після 24 лютого роботи Тітова та інших митців і мисткинь, що знаходили в собі сили малювати, і котрі маже миттєво реагували на болючі події, були чи не єдиним прихистком думки, що все буде добре. І символом єдності, бо знаходили відгук в кожному, попри місто чи країну перебування. Як і в дитячій творчості, в його роботах немає зверхності, тільки прямий зв’язок від серця до світла. Але чому дитяча виставка може передати те, що не вдається дорослій? Може, заважає потреба будувати складне висловлювання там, де воно не потрібне? Чи приховане переконання, що, якщо не ускладнити виставку, вона просто буде мати кепський вигляд?
В цій маленькій, перевантаженій сенсами і складними конструкціями кімнаті, дивлюсь на скляний стіл з піском, на якому пальцями написані назви міст України. Посередині столу — дві вази з хрестиками. Під склом — понівечені тіла лялькових фігурок і відстріляні гільзи. Дивлюсь і думаю: що дає нам мистецтво? Прихисток і надію в момент кризи. А що ще?
Чи здатне воно до рефлексії? За всіма правилами, рефлексія потребує дистанції від події, травматичної чи щасливої. Для осмислення і переосмислення нам треба вийти з кола подій. Недарма науковці утримуються від прогнозів щодо того, як війна вплине на українське суспільство в довготривалій перспективі. Проте для людини десять років чи три — це довгий час, навіть якщо для історії — ні. Ми, ті хто подорослішали під час війни, потребуємо відповідей уже. Нескінченний Майдан і неймовірно довге 24 лютого, в якому живемо, вимагають уваги. Наша розхитана від втрат і непередбачуваності свідомість шукає не тільки сенсів, вона потребує структури. В нас немає цієї безлічі років очікування, поки Росія розвалиться на маленькі держави, щоб осмислити, як ці події змінюють нас.
Наївно очікувати від мистецтва розв’язання політичних чи навіть соціальних питань. Мистецтво — воно просто є. Попри це, ми дедалі частіше звертаємось до методу художньої рефлексії як проміжного етапу між «мені боляче і я хочу кричати» та статистичними даними в формулярах. То як це відбувається і що воно взагалі таке — мистецька рефлексія? Спробую вивести кілька критеріїв, що характерні для рефлексії в мистецтві та якими керуюсь, коли працюю з підлітками в школі сучасного мистецтва «Фра фра фра». Це — зовсім не правила і вони не обов’язкові. Проте в момент споглядання твору мистецтва вони допоможуть зорієнтуватись, чим є для вас цей твір.
- Рефлексія потребує дослідження.
Мій викладач з філософії казав: «Якщо вам щось спало на думку і ви вважаєте, що це ваша думка, ви помиляєтесь. Завжди шукайте корені думки». Рефлексія — це аналіз і синтез, інколи — оцінка певної інформації. Вона містить у собі роботу з джерелами та різними поглядами. Звісно, мистецтво часто працює з почуттями, але їх теж можна аналізувати.
- Звуження теми.
У мистецтві є багато імпровізації та довіри до процесу. Можна дозволити думці текти, покладатись на випадковість. За цим процесом буває непомітно, що думка завжди відштовхується від певної точки і базується на певному твердженні. Як з теоремами в геометрії, ми, митці та мисткині, беремо це твердження і дивимось на нього під різними кутами, піддаємо сумнівам, фізичним або метафізичним експериментам. Тестуємо на міцність. Чи витримує вона критику, або перевірку на щирість чи реальність?
- Методологія роботи з інформацією.
Мистецтво — це часто розв’язання технічних і філософських проблем (або намагання це зробити). І так, для рефлексії треба обрати метод, навіть якщо його доведеться змінити в процесі, навіть якщо врешті ми дійдемо до протилежного. Метод додає структури в роботу.
- Висновок
На відміну від точних, та навіть не дуже точних наук, в мистецтві висновок — не обов’язковий. Він, звісно, може бути, якщо дуже захочеться. Але тут процес — важливіший. Бо не факт, що знайдемо відповіді, але те, що продукуємо в процесі, може стати початком чогось нового. Мистецтво може не мати усталеного результату, проте може спонукати до дій. Або змін.
Замість висновку
Там, де неможлива часова дистанція, яку іншу дистанцію можна обрати для дослідження? Емоційну, географічну, змістовну? Чи хочемо ми взагалі дистанціюватись? Як досліджувати себе і світ в умовах постійних змін? Думаю, що нам, українським мисткиням, кураторам, і, не в останню чергу, культурним менеджеркам час відкласти правила, котрі не працюють, і створювати нові — гнучкі й адаптивні.
Фото: Олег Нетецький
