Виставка «За́сів хмар» випускників школи сучасного мистецтва фра фра фра в «Асортиментній кімнаті» представила результати напрацювань впродовж тривалого навчання: з вересня 2023-го по травень 2024-го.
Назва виставки відсилає до способу модифікації погоди шляхом засівання хмар кристалами солі з метою збільшити кількість опадів. Подібно хімічним реагентам, команда кураторів та лекторів школи «засівала» нові підходи у сприйняття студентами сучасного мистецтва та відкривала неосяжні простори персональних світів. Кожна робота на виставці — історія з життя авторів, що накладалася на творчий спосіб пізнання себе у просторі. Цей тривалий шлях опанування раніше незнаного розкривається крізь внутрішній стан Люби Зайцевої у друкованому самвидаві «Зін***». Авторка фіксує важливі для неї моменти подорожей до Франківська, щиро ділиться своїми переживаннями та очікуваннями результатів від школи у візуальній формі вірша, фото- та відеозаписів; досліджує властивості тіней, поведінку людей у просторі та, поза іншим, створює «паличковий камінь» у парку Шевченка.
Хаотична з дитинства фіксація Юлією Мартинів власних емоцій на елементах ландшафту: корінцях дерев, де час залишив сліди, ніби шрами на шкірі бабусі; на придорожніх камінцях, сповнених спільного з художницею спокою й тиші, зросла в авторський підхід подвійної експозиції накладання одного стану на інший. У роботі «Опора» Юлія крізь синтез різних медіа втілює потребу повертатися у дитячі спогади, сповнені злагоди й миру, щоразу відтворюючи зі знайдених палок біля річки, дому, у сквері збережений батьками дитячий малюнок рідної домівки.
Також до особистого архіву підліткового віку як джерела формування світогляду звертається Ліана Чевердюк у проєкті «Чи я вірю в те, що знаю», замислюючись, чи впливають події на світогляд, чи світогляд впливає на події. В пошуку доказів минулих подій художниця відтворює затишний простір своєї дитячої кімнати зі старих записів, дитячого дзеркала, умисно розміщеного на рівні зросту дитини, аби змусити глядача стати на коліна та зануритися у безтурботний світ маленької людини, де на відео співають птахи у саду і тріщать гілки під босими ногами. Події дитинства накладають відбиток на все життя. Можливо, тому досвід сорому за тіло, розчарування та біль Надії Боштан навпаки заховалися трохи далі від галерейного простору — у відеоінсталяції «Моє минуле», розміщеній у бомбосховищі «Асортиментної кімнати», підштовхуючи відвідувачів звільнитися від власних травм. Ту саму тему самоушкодження та розчарування в собі зачіпає інсталяція Tépy «Caйт знайомств».
Проживаючи досвід тривоги і страху за майбутнє, у своїй аплікації маленька Міна теж стирає межі між внутрішнім та зовнішнім. Дівчинка звертається по допомогу до навколишнього простору крізь власні символи та знаки, подібно огорненому в білу марлю річковому валуну в інсталяції Олі Новак «Видимо-невидимо», який став наріжним каменем в житті авторки, що переживає досвід хвороби близької людини та в пошуку підтримки апелює до органічних форм завмерлої природи.
«Почуття застигають камінням,
Того каміння вже так багато,
Що можна вмостити берег ріки…»
Це — фрагмент вірша з багатошарової роботи Анни Шавлюк «Най тече в жилах». Художниця понад 10 років досліджує життя природних матеріалів і тільки завдяки школі вперше презентує свої спостереження публічно через відеоперформанс та об’єкти, в яких тече життя, що річковою галькою ніжно вплелися у простір галереї. Вкриті камінням руки мисткині на тлі застиглого на світлинах ландшафту відсилають до акту вбивання паль у берегову лінію, порушуючи тему екології, до якої звернувся й Олександр Гойсан. Відеоінсталяція Олександра «Роздуми про життя в місті» розповідає про масштабну деконструкцію річки Бистриці Солотвинської, а радше її відсутність, де минулого року внаслідок повені обвалилася одна з платформ пішохідного мосту, і де митець за час дії виставки планував створити лендарт-інсталяцію та викласти камінням витоптану містянами стежку.
Проблеми довкілля висвітлює й Анастасія Бахмат у колажі «Коврик», який виготовлений з непотребу в структурно організований візерунок з метою знайти засоби зупинити незворотні зміни на планеті. Мабуть, тому гобелен Анастасії Щербань «Схоронення біому» теж створений із суцільних текстильних відходів. Зростаючи на Херсонщині поряд з прадавніми курганами, художниця почала зосереджувати свою увагу на досліджені памʼяті та занепалості ландшафту, коли дізналась, що кургани зберігають у собі первісну флору регіону понад тисячі років. На жаль, сьогодні доля курганів на Півдні невідома. Цей гобелен є для авторки джерелом персональної інформації, де закапсульовані місце і час.
Досліджуючи вплив довкілля на простір людини, Катя Худа помітила, як у природному середовищі з плином часу предмети заростають мохом. В інсталяції «Вже на один день менше» художниця з турботою переповідає про біль тривалого розставання батьків, почуття яких вперше переживають такі випробування, і зображує процес чекання шляхом насадження живих квітів на батьків стілець, які ніжно заповнюють його порожнечу в очікуванні на повернення власника з військової служби.
У передчутті нового побачення графічне «Чекання» Софії Сіренко також присвячено очікуванню чоловіка з війни, де копії сцен від розлуки до зустрічі множаться як нескінченні дні. «Скільки ще чекати?» — запитує Настка Гуляй у драматичному перформансі про історію близької людини, яка впродовж двох років живе у стані очікування свого партнера з російського полону. «Вразливість над нами пронизує» у стані постійної тривоги та очікування небезпеки у триптиху Станіслава Врублевського. Гострі цвяхи у палицях «Роздоріжжя (вразливість)» завжди поряд, де «Приховані рани (над нами)» пронизують камені та скріплюють один одного болем у «Відчуття війни (пронизує)», що іржею цвяхів відбилося на стіні.
Намагання розділити досвід війни способом художньої взаємодії з довкіллям приховано у дії Дарії Сороки «Квіткова шана». Історія втрати маленької Жені, яка щодня збирала квіти та приносила на місце загибелі батьків, була переказана мисткинею каменю та закинута в озеро парку Шевченка за допомогою білого бинта: «Кінці у воду» — як символічний спосіб позбавити дівчинку болю та засвідчити травми війни. Почуття провини вцілілого підіймає Юлія Полатай, фіксуючи деформацію сприйняття дійсності у відео Entfernung. Художниця зображує вразливість героїні через оголеність у безлюдному природному просторі, де нескінченна тиша туманного поля поглинає крики скрюченого тіла та спустошує емоції дівчини.
Можливості тіла вивчає й Awgust Ginger у серії трафаретів «Квір & тіло», де тіло постає засобом пересування у просторі, відчуття тепла сонця та болю, відновленням сил та способом існування в публічному просторі без вимог на інакшість. Дослідження чутливості за допомогою природного матеріалу чайного гриба представила Антонія Баніцька у графічній роботі «Моя шкіра тонка». Імітуючи тендітність людської шкіри, художниця малювала на ній власні емоції впродовж місяця в моменти найбільшої вразливості.
Загалом у кожній роботі на виставці відчувається вплив довкілля: чи то «Щоденне прання» Іри Нагорної, де авторка залишає пральну машину на перевагу пранню у річці, зберігаючи собі трохи простору серед буденних турбот; чи дослідження стереотипів Галичини Леєю Der Karpatenteufel у масках «Галіція (дель арте) / Galicia (del arte)»; або «Очевидності» Аріни Долінської у фотографічному пошуку сенсу щоденного простору навколо; у роботі Аліси Ярової «Захист, що шкодить», яка цікавиться природничими науками і вивчає довкілля та висвітлює вплив насильства у медіа на молоде покоління тощо.
Роботи випускників школи відображають надії та сподівання авторів у намаганні зрозуміти цей світ, його страх, його біль, його втрати, прийняти невизначене майбутнє, подолати відчуття провини, розділити горе, вилікувати травми. Способом дослідження властивостей природних матеріалів — ґрунтів, каменів, трав, річок, дерев та гілок — молоді митці поглиблювали проблематику своїх творів у пошуку відповідей.
Учасники школи сучасного мистецтва фра фра фра знаходять нові шляхи художньої взаємодії з довкіллям, де лендарт стає універсальним дослідницьким інструментом у прагненні творчо дослідити простір навколо та своє місце у ньому, його історію та переосмислити власний досвід сприйняття ландшафту в умовах воєнного часу, намагаючись залишатися щирими, вразливими і непереборними.
Фото: Тарас Теліщак
