Назар Фурик — фотограф і художник родом із Коломиї. Найперші персональні виставки Назара відбулись у 2019 році: перша — у київському молодіжному барі «Окно», друга — в Малій галереї «Мистецького Арсеналу». Назар брав участь у персональних та групових виставках в Україні, Великій Британії, Литві, Кореї, Польщі, Канаді, Франції, США, Португалії, Словенії, Німеччині. Зараз живе та працює в Києві.
Настя Калита поговорила з художником про його практику до та після повномасштабного вторгнення, поїздку в Піски у 2015 році, хлопців з проєкту «Провінція» та як змінюється місцевість під час війни.
Знайшла твоє інтерв’ю (їх не так багато), в якому розповідаєш про поїздку на Донбас, Піски, у 2015 році. Там була фраза, яка мене дуже вразила. Бо, здається, те, що зараз відбувається, може бути продовженням цієї історії: «Мені хотілося екшена, хотів, щоби мене поламало, і я змінив своє бачення. Хотів крові, смертей, частин тіла. А я просто сидів в окопі». Як все змінилося з повномасштабною війною?
Тоді в мені грала якась інфантильність і, зізнаюся, неприємно чути та усвідомлювати, що так висловлювався. Зараз не хочеться цього досвіду, цих зображень; хочеться, щоб війна закінчилася перемогою України з найменшими втратами, а росіяни понесли покарання за геноцид, який вони вчиняють стосовно українців.
Уперше поїхав на Схід, як мені було 20 років, — коли після Революції гідності в мені виник природний порив поїхати в той бік. І це був сюрреалістичний досвід: потрапити з мирного Києва — у Піски. У цю подорож ми поїхали разом із британським фотографом та оператором Крістофером Нуном, а з собою нас взяв добровольчий батальйон, з яким провели майже повну ротацію. Мене цікавив їхній побут, вишкіл, їжа, сон (останньому навіть присвятив окрему серію фотографій). У тому всьому було їхнє розуміння моменту дня і ночі, моменту життя. Були ще поїздки з військовими капеланами, у Курахове та Дружківку, немало часу провів біля Донецького аеропорту.
Піски, 2015
Такий досвід документування багато чому мене навчив, як, власне, і Майдан. Пам’ятаю, тоді прогулював коледж, ночі проводив «біля бочок», слухаючи історії людей, знімаючи, і саме тоді з часом почало визрівати розуміння, що я хочу документувати.
Піски, 2015
Піски, 2015
Твоя практика до повномасштабного вторгнення — сюрреалістичні зображення, карантинний щоденник — відійшла на другий план і, напевно, трансформується в майбутньому? Чи взагалі повернешся до такого стилю зображення?
Хотілось би повернутись до тих робіт, досліджень околиць Києва, прогулянок та поїздок на Захід, ідеї документування Заходу України в усіх його проявах. Зараз не маю такого бажання: мені важко працювати над роботами, які не стосуються війни.
Нічого вкрай експериментально художнього в моїй практиці немає, а є просто підхід до фотографії — і художній, і документальний водночас. Після Майдану зрозумів, що хочу досліджувати явища, наративи через фотографію, і так собі й постановив: саме документальна фотографія та фотожурналістика може бути моїм шляхом до цієї мети.
Потрапив у цю сферу, пропрацював кілька років, і в мене склалося розуміння що і як влаштовано. Це стало і базою, і школою. Портрети мені ніколи не вдавалися, але натомість люблю прослідковувати траєкторії взаємодій у просторі між людьми, пейзажами, речами, які люди тримають біля себе і з якими взаємодіють. І не в останню чергу ця властивість розвинулася пізніше завдяки моїй практиці предметної фотографії.
Що ти знімаєш зараз, під час повномасштабної війни?
Київську область, в якій часто повертаюсь в одні й ті самі місця. З десяток разів був в Ірпені, так само і з рештою міст в області. Спостерігаю і фіксую зміни в просторі, людях та їхньому відношенні до простору. Через роки все відновиться, зміниться, і, ймовірно, ці образи трансформацій зникнуть з нашої пам’яті, але будуть зображення того часу, досвід того, як воно трансформувалось. Спостерігаючи й повертаючись на ті ж самі місця і звільнені території через певний час, мені видається дуже важливим через протяжність часу розповідати про простір, людей та їхню суголосність. Це також і спосіб оприявнювати через індивідуальну і колективну пам’ять трагедії та болі, через які ми проходимо. Можна сказати, що більшість моїх робіт — це безперервний процес.
Інша серія — не до кінця оформлений проєкт, який найбільше нагадує щоденник про мій маршрут і місця, в яких опинявся напередодні та після повномасштабного вторгнення. Наприклад, до 24-го лютого розумів, що можливе вторгнення: знімав ініціативи з тренування цивільного населення, бомбосховища. Пам’ятаю розмову з комунальниками біля укриття в одному з районів Києва, які казали, що якщо все справдиться, то це укриття (не пристосоване до укриття) може бути «братською могилою».
Зліва: Коломия, березень 2022. Справа: Львів, березень 2022
До травня знімав на Заході України волонтерів, передачу гуманітарної допомоги та їздив у Львів. Навесні — повернувся у Київ, і почав знімати тут. Спершу на Київщині, Чернігівщині, далі — Харків. І поховання.
Зліва: Чернігів, червень 2022. Справа: Київ, червень 2022
Не було бажання поїхати в гарячі точки чи на передову?
У мене був досвід у 2015–2016 роках на «нулі» у Пісках. З назавжди закарбованих в моїй пам’яті спогадів: падає дощ, ніч — як білий день, трасери (кулі, що світяться в польоті — прим. ред.), спалахи, уламки, крики побратимів-військових, які між собою перегукувались, хто і де є. Це документування багато чому мене навчило, і не в останню чергу — як розрізняти постріли, зброю, ракети, як пристосовуватися до умов, адже інакше ти не мав би шансів вижити. Коли настав період нехтування безпекою і ходіння без броніка, зловив себе на думці, що це знак, — і варто повертатися. Нині вбачаю важливість у тому, що знімаю зараз тут.
Це був лише один раз, коли ти виїжджав у таку зону?
Так. Після повномасштабного вторгнення не був на передовій. Думаю, щоб туди їхати, треба розуміти, з якою метою і що саме я хочу розказати й показати своїми роботами. Поки працюю тут і зараз.
Наприклад, коли звільнили Ізюм, вирішив їхати й знімати ексгумацію та місцевість. Страшна деталь, яку усвідомив, коли повертався з Ізюма, — поміж інших страшних і жорстоких злочинів, які вчинили російські солдати, місцеві ніби досліджують заново свою землю, остерігаючись її, буквально боючись, і розгублено не впізнаючи. Це ніби — як крик, який застиг і не поглинувся тишею.
Я на ексгумації в Ізюмі пробув близько двох годин, і вже ввечері повертався у Київ. Запах мого одягу до останнього дня ще вивітрювався. Він супроводжував мене весь день, а деяких колег після Ізюму трішки підпаяло.
Повертаючись до щоденника і твого інстаграму, який переважно складається з поховальних церемоній. Наскільки часто їх знімаєш? Ще мене дуже вразила історія з похованням Да Вінчі, де ти стоїчно витримав гейт у коментарях щодо фото Аліни Михайлової, яке тебе просили видалити, але ти цього не зробив. Чому так і як для себе це пояснив?
На моє переконання, поховання потрібно знімати. Для мене це про шану до героїв, які віддали своє життя, захищаючи нашу землю і свободу.
Щодо ситуації з дописом та коментарями: чесно кажучи, лише з них дізнався, що Аліна просила її не знімати. Вирішив не видаляти допис, бо маю такий підхід, що ніколи не намагаюся влазити в інтимний простір людини, а ставлюся з повагою до горя. Намагаюся не завдавати дискомфорту своєю присутністю. Зображення крупним планом людей в сльозах — не моє. Розповідаю історію, яка про поховання і водночас навколо нього. Мої фотографії про Да Вінчі — це і про нього, і про його побратимів та побратимок, про всіх, хто його знав і прийшли попрощатися та віддати належну шану Героєві. Коли Залужний прихилив коліно перед Аліною — не міг це не зняти.
Поховання Да Вінчі, 2023
Якщо казати загальніше, як взагалі люди реагують, коли бачать, що ти знімаєш?
Не знімаю, коли людина дає зрозуміти, що не хоче. У випадку з похованнями — наразі знімаю ті, які є публічними.
Коли ти був в Ізюмі, міг усе знімати?
В Ізюмі бачив, як люди самі виходили на головну площу, щоб поспілкуватися із медіа, розказати свою історію. Було багато сліз, людям важко було переказувати історії цих жахіть, але вони це робили, бо це важливо. Правду мають знати.
Ми всі зараз перебуваємо в цьому жахливому досвіді. Після того, як війна закінчиться і спливе ще років 10, впевнений, ми продовжуватимемо осмислювати, що з нами сталося. Попри це, завдяки фотографіям і документальним відео можемо розказувати, в яких масштабах нас уражає війна.
Ізюм, 2022
Ти часто плачеш?
Буває, знімаю поховання — і мене починає розривати зсередини на шматки. Я стримуюся, відходжу вбік і курю одну сигарету за іншою.
Хочу повернутись до Заходу і Коломиї, бо це була важлива тема твого дослідження як фотографа. Як зараз ці місця присутні у твоєму житті? Як часто ти туди повертаєшся?
На жаль, не так часто, як хотілося б. Інколи вкрай хочеться до природи, річки. Не так, як у Києві на Труханів острів прогулявся, а щоб прокинутися в лісі — й у лісі заснути.
Загубитися.
Так, загубитися десь.
Ти підтримуєш контакт з хлопцями з проєкту «Провінція», яких ти знімав у Коломиї? Що зараз з ними?
Так, не з усіма, але серед моїх знайомих та друзів з Коломиї багато хто служить в армії, і навіть у Бахмуті та Вугледарі. Є в Коломиї друг, над яким колись по-доброму глузували, а тепер він — на передовій руських валить.
Усі фото надані Назаром Фуриком для публікації на post impreza
