В липні у «Ваґабундо» відкрилась виставка Ростислава Котерліна. І, як і будь-яка його виставка у Франківську, це — нечаста подія, яку варто відвідати.
Ростислав Котерлін (1966) народився у Франківську, навчався на журналістиці в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. Кілька разів намагався вступити до Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва, але згодом усвідомив, що ґрунтовна самоосвіта з сильними менторами — серед яких Орест Заборський — вже надала йому достатню базу для роботи. У своїй діяльності Котерлін поєднує мистецьку практику, культурний менеджмент, кураторство та арткритику: наприклад, він був головним редактором альманаху про сучасне візуальне мистецтво «Кінець кінцем» з 1999 до 2009 року. Цікавий фрагмент біографії Котерліна — посада головного художника Театру ляльок імені Марії Підгірянки. Працює з живописом, фотографією, колажем, відеоартом та інсталяціями. Його часто згадують серед найцікавіших художників-концептуалістів Франківська. «Поки ти є, є час; коли тебе немає, немає і його», — цю цитату приписують Котерліну, і вона досить точно відсилає до цієї виставки (і не тільки до неї).
Природа часу — його циклічність, його повільність та плинність одночасно — це один з лейтмотивів художніх висловлювань Котерліна.
«І це мине…» складається з двох робіт, і цей мінімалізм вже обіцяє цікавий глядацький досвід. У малому залі «Ваґабундо» часом складно дивитись виставки через «перекрикування» роботами одна одну — через обмеження простору, який має властивість перетворювати багатоголосся на какофонію. Можна було б зауважити, що Франківську не вистачає більшого (незалежного!) виставкового простору. З іншого боку, можна було б аргументувати, що саме такий розмір експозиції відповідає характеру місцевого середовища концептуального мистецтва та скоріше спонукає до селективності та проявлення кураторського хисту. У Котерліна цей хист є.
Отже, експозиція складається з двох робіт — новішої картини та старішого відео. Рука куратора запрошує глядачку* спочатку ґрунтовно розглянути першу. Для цього в просторі навпроти картини розміщені два стільці: чорний та білий. Сідай, зручно спостерігай, обирай свій бік. Відео натомість розміщене на плазмовому екрані на висоті людського зросту вище середнього: сидячи, дивитись незручно, тож доведеться стояти. Стій, дивись на рівних віч-на-віч або заглядай знизу вверх.
Твір має назву «Картина плинного світу» та датується літом 2022 року. Велика робота, що складається з трьох полотен, загалом понад чотири метри завдовжки та майже півтора метра у висоту. На ній зображені кілька мотивів: столи вечірок Венеційської бієнале ліворуч, кілька реалістичних та екзотичних фігур по центру, вирви від ракетного удару в Україні праворуч. Останні чомусь ліквідують люди в білих костюмах хімічного захисту. Можливо, це відлуння страху перед хімічними та радіаційними атаками, або ж суто художній маневр. Хай там як, білі каптури химерно перетворюються на видовжені ковпаки, і в такому візуальному образі форма вже радше нагадує костюми Ку-клукс-клану. Останнє не берусь трактувати та переходжу до збирання строкатого набору персонажів в один сюжет. Їх стягує разом ріка, чия течія знаходить собі дорогу крізь всі географії та ландшафти, повсюдно залишаючись однаково повноводною та прозоро-блакитною. Вічна ріка, що тече крізь всі часи, яка не знає часу зовсім, бо, як пише Котерлін у своєму стейтменті: «Ми всі у цьому великому потоці, кожен зі своєю роллю. Час від часу виринаючи, бачимо, як все проминає. І це мине також…»
Попри універсалістське урівняння, робота є критичною до частини своїх героїв та неприховано окреслює протагоністів та антагоністів. Останніми є представники західноєвропейської еліти — саме вони святкують життя в Касселі чи Венеції, саме вони не переймаються переглядом власних підходів через війну. Це продовжує лінію критики, яку Котерлін послідовно проводить й крізь інші свої роботи, — наприклад, вона є головною темою в роботі «І знову про викрадення Європи» (2022). Небезпідставно критикуючи Стару Європу, Котерлін обирає цитату з біблійного тексту притч Соломона та (ненавмисно або свідомо) ставить глядачку перед дилемою: якщо це теж мине, можливо, у них вже просто минуло? І вони можуть споглядати мистецтво та вести неспішні розмови про влаштування світу, не відволікаючись на зовнішнє та тимчасове, — наприклад, на війну?
Цю картину, як і всі олійні роботи Котерліна, варто побачити на власні очі. Репродукції передадуть хіба схематичне розуміння, а для повного враження треба якийсь час провести перед цією «живописною алегорією-притчею» (так Віктор Мельник означив всю практику Котерліна) в її оригінальному розмірі.
Не менш унікальним та вартим зупинки є й відео. П’ятихвилинна робота під назвою «Медитації на стику» була знята в 1995 році та згодом втрачена — матеріал випадково втонув у річці. Іронічно, що починається та завершується вона саме кадрами з Бистриці. У 2017 році копії робочого матеріалу віднайшлися в архіві Олега «Моха» Гнатіва, який працював над цим відео як оператор, а роботу наново змонтував Денис Овчар. «Чергове підтвердження класичної максими про те, що “рукописи не горять” і до того ж не тонуть», — пише Котерлін у своєму стейтменті.
Це може знову поставити глядачку перед дилемою: чи це моральне правило також спрацює для рукописів, втрачених в Маріуполі чи Херсоні? Чи ми достатньо беремо до уваги привілеї периферії війни?
Те, що ця відеоробота знову доступна для перегляду, — важлива подія. Навіть не стільки через факт дивовижного порятунку, скільки через саму роботу, яка досить характерно продовжує (та підтверджує) традицію раннього франківського відеоарту. Тема — ландшафти. Люди тут зображені схематично, вони — лише анонімні тіла (вдягнені чи оголені), які доповнюють краєвид (урбаністичний чи природній) та продовжують його лінії. Дійсно агентними тут є лише тварини — чорне кошеня, голуб, вулична собака. Лише вони дозволяють собі неприховано дивитись в кадр, наближатись до камери, робити спонтанні рухи. З певною циклічністю в кадр потрапляють колеса машин і громадського транспорту та ноги людей, що кудись прямують, — так робота промовляє про метушню та плинність часу. Але повторюваність образів та мікросюжетів натякає глядачці, що цей рух не має кінцевої мети (та цілі?) та зациклюється у вічне повторення.
«Усе тече, усе змінюється. А те, що є зараз, — промине», — ніби каже відео «Медитації на стику» до «Картини плинного світу». Промовляє з 1995 року в 2022 рік — злегка зверху вниз, через фізичне розташування об’єктів та через дистанцію часу. Але, здається, друга й не збирається дискутувати та вторить — трохи більш розхитано, трохи менш медитативно. Якщо роботи не сперечаються між собою, це залишається робити глядачці. І вона могла б запитати себе: «А що, якщо не мине? Що, якщо ми зустрілись з незворотністю, яка блокує повернення? Яку відповідь шукати на цей досвід?»
* У випадках узагальнення авторка використовує іменники жіночого роду (наприклад, «глядачка»), маючи при цьому на увазі представниць та представників всіх ґендерних ідентичностей.
Фото: Тарас Теліщак
