У квітні мисткині та подруги Соня Слюсаренко та Богдана Комарніцька створили перформанс «7 предметів». Під час виконання провокативних дій з тілами одна одної, перформерки досліджуватимуть тему межі. Коли ми перебуваємо біля межі? Коли стоїмо на ній? Коли переходимо межу один одного?

post impreza попросила їх записати враження від цього перформансу.

З чого почався цей перформанс? Як сформувалась ідея? 

Соня: Почалося все, коли наш друг Андрій Дяків запросив мене зробити перформанс, який відкриватиме першу музичну подію формації Anti Gravity. В Івано-Франківську нещодавно утворилася така стала практика, яку започаткував «Потужняк»: відкривати музичні події перформансом. Anti Gravity — більш експериментальна тусовка, яка пробує поєднувати різні музичні жанри, виставку та перформанс в межах однієї події. Тож запит, з яким до мене звернувся Андрій, був відійти від того, що переважно готую на «Потужняк», і піти в новому для себе керунку. 

Погодилася, та довго думала над концепцією дії, яка буде незвичною для мене. Про щось, що буде мистецьким викликом, але водночас пасуватиме формату музичної події. Врешті до Anti Gravity залишалося два дні, а я так і не змогла зосередитися на жодній з ідей. Вони мені не подобалися, видавалися повторенням того, що вже робила раніше. Серйозно думала, щоб відмовитися. Майже зробила це.

Мила вдома посуд і міркувала: чи є сенс думати над перформансом, якщо часу на підготовку зовсім не залишилося? З’явилася думка, що варто йти від зворотного: якщо немає часу на підготовку, то не варто робити щось заздалегідь сплановане.

Після цього усвідомлення майже одразу з‘явилася концепція, що базувалася на темі особистих меж і їхнього порушення. Ми про них кажемо, але часто не відчуваємо. Тоді я особливо багато про це думала й обговорювала, переважно тет-а-тет, з близькими людьми. Власні рефлексії плюс рефлексії дорогих моєму серцю людей поставили знак дорівнює: перформанс «7 предметів» я побачила як публічний діалог двох людей, побудований на провокативних діях, що вчиняють співрозмовниці щодо тіл одна одної, використовуючи 7 обраних предметів-тригерів. Єдиною людиною, яку бачила своєю партнеркою в цій пробі, була Богдана. Поки домивала посуд, паралельно писала Андрію та подзвонила Босі, яка одразу погодилася бути учасницею. 

Ми зустрілися обговорити важливі моменти: дії-табу, фінальна концепція та технічні аспекти. Вирішили записати цю розмову на диктофон, бо думали, що будемо використовувати запис у перформансі, хоча потім все ж відмовилися від цієї ідеї. Узгодили, що перформанс буде «тут і тепер»: маємо правила гри, табу одна одної, тіла, по 7 предметів, і домовилися, що не розповідаємо одна одній, які предмети-тригери обрали. 

Мабуть, лише після цієї розмови, коли з’явилося усвідомлення остаточності, що перформанс все ж відбудеться, я відчула страх. Бо в нас з Богданою, крім зацікавленості в мистецькій співпраці, є контекст близьких дружніх відносин: ділимося найбільш сокровенним і точно знаємо, куди найточніше вдарити. Через неможливість передбачити перформанс виникло питання: раптом наші дії в певний момент стануть настільки жорстокими, що набудуть змісту покарання та зруйнують цінний для нас зв’язок?

Останнє, що запам’яталося мені з періоду підготовки, — голосове повідомлення від художниці та моєї подруги Марії Леоненко, в якому вона попросила нас з Богданою не вбити одна одну.

Богдана: Понеділок, два дні після перформансу, вечір. Готуюсь до сну і вперше нотую той стан, відчуття, думки, тілесні реакції, і звʼязок — між нами з Сонею, між нами з іншими учасниками дійства. 

Почнімо з початку. Це десь четвер, зідзвонюємось з Сонею, вона пропонує зробити перформанс на Anti Gravity, але, каже, що це буде щось інакше, ніж наші попередні виступи. Зацікавлено вирушаю на зустріч. Нашу розмову записуємо на диктофон, аби зафіксувати свої перестороги та бачення. Соня каже, в неї нема табу і заборон. 

Кажу, що мені не можна обрізати волосся. Згадую міф про Самсона, жартую, а всередині вже підіймається хвиля переживань. Ця хвиля опуститься разом з непритомністю вже під час самого перформансу. 

Мене, мабуть, вперше в житті налякали слова «без табу», адже вони означають повну свободу. Чи відчуваю я повну свободу зараз? Десять років війни (вся моя молодість), тотальні втрати, страх, нерозуміння того, що буде завтра і того, що було вчора — це точно не про свободу чи безпеку, як внутрішню, так і зовнішню. Боюся занадто віддатися руху або ж «не дотиснути». Або розгубитися і забути стан присутності. Бути поза дією, або ж не відчути нічого взагалі. Я боялася: або, або, або. 

Стоп, це ж мистецтво. Глибокий вдих. Робимо.

Суть полягала в тому, що у кожної з нас є по 7 предметів, які можемо використовувати для різноманітних маніпуляцій відносно одна одної. Класична класика, якої давно вже не було на просторах Івано-Франківська. Адже актуальне (скоро вже мейнстрімне) мистецтво перформансу у Франківську розвивають троє: я, Соня і Ярослав Яновський (це локальний жарт — прим. авт.). Можливо, є ще хтось, але мова не про це. 

Позаяк декілька останніх років ми з Софією стали дуже близькими на фоні порожнечі, спільних вподобань і запалу робити мистецтво дії, образів і сенсів, музики, танцю та слів.

Між нами виникла глибока довіра, що добре для подруг, але для дослідниць — неорана нива істин та відкриттів. Це лякало і насторожувало. Мені вперше було страшно бути обʼєктом, аж до смерті страшно. 

Було дуже страшно бути готовим відкрити, відкритись, бути викритими, показати біль чи завдати, бути голими, бути беззахисними. Було страшно. Відразу згадався момент з дитинства про перше причастя і першу сповідь. Я тоді дуже злякалась, що треба буде розказати всі свої секрети. Дитяча уява плела канву з сюжету, що сповідь — це коли ти виходиш на сцену і в мікрофон розповідаєш все, що зробив поганого за свої 8 чи 10 років життя. Мені чомусь це уявлялось великим дійством, бо тільки так це могло мати якийсь сенс. 

Недарма так собі це уявляла в дитинстві, адже через багато-багато років я все-таки вийшла на сцену, щоб розповісти свої таємниці перед друзями та оточенням. Це було колосальним хвилюванням, яке стало свого роду катарсисом, без перебільшень. 

Це знову ж таки про відвертість, якої так мало, що складається враження, немов правда — рідкісна та небезпечна. 

Соня:

Якщо чесно, мені не хочеться розповідати про деталі протікання перформансу. Це інтимна річ, але в мене є сподівання, що з нього вийде зробити масштабнішу роботу. Тому зараз закцентуюся лише на найцікавіших спостереженнях: 

• жоден з моїх сценаріїв про потенційний рух перформансу не справдився;
• цей акт лише зблизив нас з Богданою;
• переосмислення оголеного тіла в перформансі;
• спектр насилля та спектр підтримки, як вони змішуються;
• роль спостерігача та його вплив на перформера/-ів.

Які виникли рефлексії після перформансу?

Соня: Здебільшого ми говорили, як цей перформанс нас зблизив, — при тому, що ми знайшли в ньому дії прямого й непрямого насилля одна щодо іншої. Відкриттям стало неочевидне: коли я заплітала косу Босі, то не очікувала, що на противагу фізичному насиллю над її тілом, саме ця дія викличе в неї сльози. Навіть, коли ми зараз згадуємо про це, то плачемо.

Зокрема ми рефлексували відчуття сильного дискомфорту — бажання вилізти та втекти зі свого тіла: я переживала це, коли Богдана почала знищувати книгу «Нудота» одного з моїх улюблених авторів Жана-Поля Сартра.

Під час виконання перформансу ми були частково оголеними. Акт роздягання перед публікою був більш тривожним, ніж перебування оголеними перед нею протягом 20 хвилин. Коли зосереджений на дії, то соціальні упередження відходять на другий план. Особливо, коли виконуєш перформанс в просторі, де тебе не обмежують, не цензурують. 

Нам не вдалося скористатися всіма предметами. Богдана майже осліпила мене, коли обливала горілкою, я перекривала їй доступ повітря канатом, під час чого вона зомліла. Коли приводила її до тями, зрозуміла — перформанс завершився.

Богдана:

Дія, спроєктована нами одна на одну, була настільки влучною, що від емоційного контакту я вперше в житті втратила свідомість. Опритомнівши через секунд пʼять, мені здалось, що я вдома, в ліжку, треба вставати, але чому довкола так багато людей? 

Це був абсолютний катарсис, чиста відмова або ж злам? Не знаю. Визначення у цій перформативній справі не настільки важливі, на відміну від вміння бути людиною справжньою та сміливою. Усі інші дрібніші реакції та сенси варто бачити наживо, бо словами неможливо передати мистецтво дії. І, мабуть, не потрібно. 

Що для вас перформанс взагалі?

Соня: Окрім цікавості до теми меж та їхнього порушення, пригадувала перформанси, які споглядала та про які читала. Митці та мисткині, що потрапили в цю вибірку: Марина Абрамович, Валі Експорт, Тарас Прохасько та Мох (Олег Гнатів). Їхні окремі перформанси поєднуються між собою через характер садистичних та мазохістичних дій, що вони вчиняють щодо себе чи один до одного. Коли формувала ідею нашого перформансу, згадувала ті роботи як переосмислення акту жорстокості в публічному просторі — можливість скористатися знайомим методом, але надати йому інше значення і подивитися, як це спрацює. 

Після перформансу ми говорили з Богданою, що навряд чи ця дія спрацювала б без свідків. Коли ми були під прицільним поглядом глядача, не могли дозволити брехати чи театралізувати. Було відчуття, що перебуваєш під мікроскопом, — і найменше лукавство буде яскраво помітним. 

Також цікавим був момент сприйняття людьми нашого публічного спілкування: після перформансу багато хто з присутніх підходили до нас, щоб дати фідбек. Деякі — буквально одразу, коли ми ще не встигли одягнутися. Те, як вони емоційно коментували побачене, те, наскільки їх не турбувала наша оголеність, коли з нами розмовляли, вкинуло мені думку про їхню повноцінну залученість в цю роботу.

Як будувати мистецьку взаємодію, аби голос кожної залишався почутим, — і при цьому створювати діалог, а не два монологи?

Соня: Пригадався наш перформанс «вавилон — руїна», який робили з Богданою на «Потужняк». В ньому ми найбільше зосередилися на створенні спільного тексту про руїну та утопію, їхню взаємозалежність. В процесі написання ми робили невеликі скетчі, обмінювалися ними і наступний скетч створювали, розвиваючи тексти одна одної. Для мене сам процес створення цього матеріалу вже був своєрідним перформансом, діалогом текстів.

Як будувати мистецьку взаємодію, щоб вона справді була діалогом, а не двома монологами? Точної відповіді, як і абсолютної впевненості, що вона вийде саме такою, в мене ніколи немає. Проте завжди є цікавість до того, що я зможу почути: як це вплине на мене? Як я відповім і як відповідь вплине на людину? 

Наш діалог з використанням (майже) семи предметів відбувся і поставив мені наступне запитання: чи можливим буде діалог «7 предметів» з людьми, з якими в нас інший контекст стосунків?

Незнайомці, друзі, з якими ми більше не спілкуємося, родичі. Чи є в нас можливість побудувати діалог? Чи це будуть окремі монологи? 

Діалог — це щоразу інший динамічний малюнок. І неможливо повторити діалог, що вже відбувся.