9 квітня у Франківську відбувся показ документального проєкту Суспільне Івано-Франківськ «Горицвіт: квітнути всупереч» про Параску Плитку-Горицвіт. 16 квітня відбудеться ютуб-прем’єра фільму. post impreza поспілкувалася з його авторкою Ілоною Захарук та режисером Сергієм Жуліним про міфологізацію мисткині та роботу над проєктом.
Що стало приводом для створення фільму?
Ілона Захарук: У 2017 році у Косові я випадково потрапила на виставку фотографій Параски Плитки-Горицвіт. Мені сподобалися світлини — композиційно правильні. Я з Косівщини, тож цікаво розглядати старовинні фотографії гуцулів. На знімках Параски вони не такі, як ми звикли бачити. Так я зацікавилася мисткинею. Згодом виникла думка, що колись неодмінно маю щось зробити про неї, і точно не новинний сюжет. Тож чекала нагоди. Восени 2024 року на нараді ми обговорювали майбутні плани. Тоді й подумала: час робити проєкт про Параску. Від моменту подання ідеї до реалізації минуло пів року.
Сергій Жулін: У Львові я живу три роки й пізнаю Галичину, зокрема Гуцульщину. У Криворівні був кілька разів. Знаю її як локацію зйомок фільму «Тіні забутих предків». Як режисера, мене туди тягнуло. Про Параску чув мало. На виставку в «Мистецькому арсеналі», на жаль, не потрапив. Мене зацікавила особистість Параски, її нестандартність, багатовимірність: як в одній людині може поєднуватися стільки різних напрямків.
У проєкті про Параску Плитку-Горицвіт розповідають Василина Харук, Іван та Павло Рибаруки, Олена Білак, Іван Зеленчук, Юлія Кіщук та інші. Як ви обирали героїв і героїнь?
Ілона Захарук: Хотіла, щоб у цьому списку були передусім нові люди — ті, хто справді може поділитися унікальною й цікавою інформацією про Параску. Я обрала тих, для кого вона має особисте значення, хто береже її пам’ять і розповідає про неї щиро. Частина наших спікерів — люди, які пам’ятають Параску за життя, з нею спілкувалися. А інші — досліджують її творчість.
Хочеться виділити подругу мисткині Олену Білак, в якої Параска жила після повернення з заслання. Батько Параски не пустив її додому, бо боявся, що можуть депортувати цілу сім’ю. Пані Олена поділилася унікальними теплими спогадами. Так само як і родичі Параски у селі Бистрець.
Мисткиня відома передовсім як людина з Криворівні. Справді, вона майже все життя провела там, але народилася у селі Бистрець. Ми розшукали племінника Параски Івана. Разом з дружиною вони бережуть картини, які художниця їм дарувала.
Культурологиня Юлія Кіщук, яка досліджує життя і творчість Параски, розказала багато важливих деталей. Іван Рибарук — священник у церкві, де зберігаються ікони мисткині. Василь Карп’юк розповів про Параску як письменницю.
Сергій Жулін: Я спочатку був вражений кількістю спікерів. Простіше працювати, коли в тебе є 3-4 людини: тоді їхні думки складаються в ряд, і ми з різних боків відкриваємо героїню. А коли їх 9 — це дає ще ширший простір для розуміння її особистості. Кожен зі спікерів приносив щось своє, зі свого ракурсу відкривав нам Параску.
Чи ви працювали з колекцією мисткині під час створення проєкту? Виникали під час цього труднощі?
Ілона Захарук: З колекцією ми працювали в меморіальній хаті, музеї, але окремо не досліджували твори Параски. Єдине — щоденник, мемуари «І в будні, і свята», «Останній рейс». Використовуємо цитати з цих книжок.
Сергій Жулін: Творча спадщина Параски розкидана всюди.
Ілона Захарук: Меморіальна хата, музей, також її твори зберігаються у школі та Літературно-меморіальному музеї Івана Франка.
Сергій Жулін: Виходить так, що немає одного місця, де зібрана вся творча спадщина. Можливо, в цьому є свої плюси й мінуси. Це свідчить, що немає системного, глибинного дослідження. Однак є рух у цьому напрямку.
Як на мене, в меморіальній хаті колекція не впорядкована належним чином.
Ілона Захарук: Розуміємо, що там немає необхідних умов. Сподіваємося, що на це звернуть увагу. Потрібні гроші. Нам розповідали спікери, що вони час до часу підтримують хату власними зусиллями. Але вона потребує набагато більших вкладень. Необхідне й впорядкування творів.
Сергій Жулін: Звісно, потрібно шукати фінансування, гранти.
Коли приходиш у хату Параски, то потрапляєш в автентичність: є відчуття, як вона жила. Неналежний догляд призводить до втрати експонатів.
Ілона Захарук: Гадаю, важко придумати, яким би мало бути ідеальне приміщення для її творів. Дуже цінно, що існує локація меморіальної хати, бо хочеться подивитися, в яких умовах жила Параска. Але там неможливо розкласти всі її роботи так, щоб була змога їх повноцінно розгледіти.
Як вважаєте, експозиція в музеї показує нам Параску, якою вона була?
Ілона Захарук: Показує, але для повної картини цього недостатньо. Рекомендую людям, які хочуть дізнатися про Параску, відвідати і меморіальну хату, тому що вона додає контекст.
Сергій Жулін: Якщо я б побачив тільки музей, то це було б не те, що неповне сприйняття, а взагалі дуже фрагментарне. Там, напевно, одна десята Параски.
Ілона Захарук: Ми не можемо знати, як Параска хотіла б облаштувати цей простір, якби жила зараз.
Чому ви обрали лейтмотивом проєкту цитату «І в будні, і свята»?
Ілона Захарук: Ми хотіли показати внутрішній світ Параски. Проєкт демонструє драматизм її життя. Відлік — від моменту, коли вона повертається з заслання. Як люди не сприймали мисткиню, навіть рідний батько не до кінця її розумів. Говоримо, як це впливало на неї та її творчість. Дізнавшись про існування мемуарів Параски, я зрозуміла, що завдяки їм зможемо уявити, як вона мислила, переживала. Ми використали декілька цитат з цієї книги — вони дійсно задають тон проєкту.
Сергій Жулін: Мемуари в нашому проєкті займають особливе місце, бо без них це був би набір синхронів.
Цитати — внутрішній світ Параски. Творчість Параски — занурення в себе, комунікація з навколишнім світом.
Щодо графіки. Згадались візерунки на мемуарах, власноруч зроблені мисткинею. Там точно є християнський мотив. Візерунок повторюється, але кольори різні. Ми їх використали як графічний елемент у фільмі.
У мемуарах ми обирали такі цитати, які б допомагали розвитку сюжету, відкривали нові грані Параски.
До Параски Плитки-Горицвіт актуалізувався інтерес. Чи не вбачаєте ви міфологізацію її постаті? Як не втратити Параску через міфи про неї?
Ілона Захарук: Міфологізація образу може бути через те, що, по-перше, за життя Параски не було створено її біографії. Будь-який факт з її життя має декілька варіантів. Наприклад, чому вона поїхала в Німеччину.
Кожен на неї чіпляє якісь свої ярлики. Ті, хто хочуть досліджувати Параску, мають насамперед цікавитися її творчістю, читати прозу, листи. Це допомагає зрозуміти, якою вона була насправді.
Сергій Жулін: Параска — багатогранна, як і міфи про неї. Отець Рибарук розповідає про неї, як про християнку, що вела аскетичний спосіб життя. Це дійсно було. Вона писала книги на духовну тематику, сама тлумачила Святе Письмо. Водночас цікавилась Індією, а це свідчить, що дивилася ширше, завжди виходила за рамки вузького сприйняття.
На Параску не можна повісити один ярлик — «письменниця», «іконописиця» тощо. Знаходжу узагальнене слово, яке, можливо, близьке до міфологізації. Параска — це про інакшість, як на мене. Нерозвʼязаним питанням залишається, чи це її інакшість призвела до несприйняття односельцями у той період, чи навпаки.
10 років ув’язнення спонукали будувати індивідуальний спосіб життя, який дав змогу занурюватися в себе й творити.
Ілона Захарук: Питання, чи колись ми взагалі зможемо дізнатися, якою була Параска.
Сергій Жулін: А чому виникають міфи? Від браку фактажу. Ми щось додумуємо, домислюємо. Наприклад, звідкись виникла історія, що Параска була закохана в лікаря-грузина. Хтось вважає, що Параска не казала про це прямо. Можливо, вона взагалі про це не хотіла говорити.
Які наративи про Параску ви спростовуєте?
Ілона Захарук: Про кохання Параски. Ще — чи можемо ми її вважати чайлдфрі. Про неї звикли говорити як про самітницю, згадують табличку «Не турбувати». Після спілкування з нашими спікерами зрозуміли, що це у неї був такий період в житті, він прийшов пізніше.
Насправді вона, навпаки, дуже хотіла влитися в спільноту, намагалася брати активну участь у подіях села. Через творчість робила спроби комунікувати, дарувати подарунки, фотографувати. Тому ми не можемо заявляти, що Параска завжди була самітницею.
Сергій Жулін: Думаю, що її усамітнення було тісно пов’язано з творчими годинами. На мою думку, табличка — це не про усамітнення, а про «не заходьте, я працюю».
Фотографування було інструментом комунікації зі світом, це дало їй змогу виходити до людей. Інша річ, як вони це сприймали. Хтось погоджувався, хтось — ні.
Ілона Захарук: Насправді відповіді на питання, чому в Параски було так, можуть бути простими. Наприклад, чому її зацікавила фотографія. Юлія Кіщук пояснює: в той час фотографія була дуже популярною і доступною. А Параска завжди була в трендах.
Сергій Жулін: Часто окреслюють простір, де вона працювала, — а далі не випускають. Гуцульщина — і все. Але це не свідчить про масштаби її творчості.
Як на мене, мова йде про загальноукраїнський масштаб, навіть європейський.
Ілона Захарук: Наша експертка каже, що Параска не вписувалася в загальний радянський наратив про сільську жінку. Вона була непересічною і сільською жінкою, і гуцульською жінкою. А з іншого боку, хто сказав, що гуцульська жінка має виглядати саме так чи інакше.
Чи планує команда фільму і далі популяризувати творчість мисткині?
Сергій Жулін: Глянемо, як загалом приймуть проєкт. Мені здається, він вийшов на гідному рівні. Будемо подавати його на фестивалі, можливо, європейські, — і через фільм розповідатимемо про її творчість.
Ілона Захарук: Поки що сказати важко. Хочеться, щоб наш матеріал породжував далі інтерес людей до мисткині. Щоб вони читали, відвідували Криворівню, дивилися на мистецтво.
Фото: Юрій Рильчук
