У своїй творчості Іванна Стефʼюк повертається до минулого, а знаходить відповіді на питання сьогодення. Вона пов’язує незбагнене й містичне з цілком реальним і побутовим. Документальна оповідь про іншого поєднується у її текстах з власними спогадами.
Її жіноче письмо виразно апелює до письма чоловічого — текстів улюбленого Марка Черемшини й інших представників «Покутської трійці» (Василя Стефаника, Леся Мартовича). Хтось жартома (чи цілком серйозно) називає її мольфаркою за оцю здатність вибудовувати словами пейзажі окремого, инчого гуцульського простору літератури. Серед тем, з якими працює письменниця, переважно ті, що пов’язані з історичними трагедіями (війни, депортації, Голокост) та їхнім впливом на людські долі.
Іванна Стеф’юк родом з Косівщини. Нещодавно у видавництві «Дискурсус» вийшла збірка «Про вас», де авторка, щедро використовуючи гуцульські діалектизми, міркує про сакральне і буденне у житті людини, згадує про колективні травми та людські трагедії XX століття, які нині набувають нового осмислення.
Розкажіть, коли ви почали писати? Хто супроводжує вас на шляху творчості? На кого взоруєтесь?
Від трьох років я складала казки за мотивами тих, які розповідала мама. Щоденник, у якому писала, зберігся: вела його в такій табличці, мавпувала мамину манеру вести календарне планування. Там є дати, тому й знаю, скільки мені було на момент того чи того запису. Мама — молодчинка, що зберегла ці всі зошити, й що складала мені щодня нову казку аж до підліткового віку.
Бабуся часто жартувала: «Ти вже така велика телиця, на танці ходиш, тобі казки в голові?».
Не можу об’єктивно судити про рівень своєї літературної майстерності, це видніше збоку, але лукавити не буду — почуваюсь письменницею, а отже, над цією літературною майстерністю працюю. Проте не сама. Моїми вчителями є професор Богдан Мельничук, під керівництвом якого чотири роки займалася на літературній студії Степана Будного в Чернівецькому національному університеті. Під його ж керівництвом захистила дисертацію «Людина і війна у слові Марка Черемшини». Багато раджуся з літературознавцем Євгеном Бараном, дослідником української культури Миколою Шкрібляком, поетом Василем Шкурганом — цих поважних людей також вважаю вчителями й потужним світлом на своєму шляху.
Мене надихає сам світ, любов до нього і зв’язок з Богом. Молитва, милування природою, мандри, душевне спілкування (з людьми та стихіями) приводять мене до текстів. Іноді за руку.
А ще дві мої роботи — це два місця сили. Перша — у Буковинському центрі культури й мистецтва, де очолюю відділ традиційної культури. Друга — у Снятинському літературно-меморіальному музеї Марка Черемшини, де я наукова співробітниця.
Ви працюєте у музеї, займаєтеся дослідницькою роботою — як це допомагає писанню, літературі?
Експедиції, архівні документи, дослідження, організація етнографічних студій та краєзнавчих салонів — це відточує світогляд, а отже, надихає. Багато мрію — може, аж занадто, як на дорослий вік. Але так є.
А ще недавно зрозуміла, що дуже залежу від сонця та світла. Як у прямому сенсі, бо звикла працювати «в темпі», а для цього потрібно, щоби все необхідне для роботи мало заряд, так і в переносному (хоча ще треба подумати, чи це таки переносний) — у похмурі дні відчуваю себе скутою, не можу писати чи робити щось мудре. Таке певне заціпеніння. А блисне з неба трохи сонця, насіється крізь льодяну крону жменя місячного світла — і в мене вже душа розмерзлася, вже шукаю аркуш. Про горян жартують, що вони до сонця ближче й того такі усміхнені — певно, то про мене.
Ви найчастіше звертаєтесь до формату так званого «образка» — невеличкої історії з реальними подіями у підґрунті. Чому саме до нього?
Цей жанр допомагає мені візуалізувати для читача якусь з історій, особливо, коли вдаємося з родиною до реконструкції біографії, характеру. Уявляю персонажа: що б він сказав, що б любив, як пасує вбратися для його регіону, яка їжа йому б засмакувала. І виходить мимоволі, що потім так і пишу — образками.
Цікаво, що у мене вдома «образок» — це не літературний твір. Гуцульською говіркою «образок» — це або маленька іконка (на зразок тієї, яку дарує панотець при освяченні житла), або малюнок. Тому в одному творі описую книжку з образками, тобто малюнками. А потім розумію, що моя книжка — це також книжка з образками. Причому — в обидвох сенсах.
Збірка образків «Про вас», як зазначено в анотації, — це історії про порожній вулик, що пережив свого господаря, живу людину з двома кулями в черепі, врятованих людей з табору смертників Белжець. Як виник її задум?
Дуже притягує містика і традиції, тому в моїх творах промовляє діалект — на теми межові. До цього часу в мене переважала художня вигадка. А книжка «Про вас» — перша, в якій всі сюжети на реальній основі, герої мають конкретних прототипів. Це дуже чесна книжка. Хоч взагалі вона восьма, але для мене така — перша.
«Сливки з 42-го», образок з цієї збірки, — дуже болісна історія єврейки Бейли, що ховається і стає Валею. У творі «Та сама рогатка» натомість є образ Дениса, що насправді Абрам. Ваші персонажі змушені змінювати імена, тікати від долі, рятуватися. Пригадую слова героїні образка «Чорні мальви», яка переконана, що «головне коріння, все решта — відродиться». Врешті, нині українці переживають подібне внаслідок російської воєнної агресії.
Так, думаю, що долі українського та єврейського народів дуже схожі. Зрештою, згадаймо «Мойсея» Івана Франка, де в алегорії ізраїльського народу проговорюється і доля народу українського.
А щодо «Сливок»: минулого року керівник колективу Feldman Band Лев Фельдман запросив мене до участі в їхньому ювілейному вечорі спеціальною гостею. Пан Лев попросив створити образок-замальовку на гуцульському діалекті, і я пригадала реальну історію дівчинки-єврейки Бейли, котра чудом врятувалася під час Голокосту в селищі Кути. Я цей твір виконала у супроводі оркестру, було відчуття, що проживаю цю історію або бачила її колись. Часто виступаю на сцені, але не пригадую такого стану: мурахи по тілу, сльози й все, як в тумані. Залу це теж передалося: багато хто підходив і розповідав мені єврейські історії порятунку, вирішивши, що я також єврейка. Власне, перебіг подій з новели «Сливки з 42-го» бачила моя бабка Маріка. Вона мені розповідала, як все було.
Моновистава «Про вас» у Чернівецькій обласній філармонії
Герої з подвійними іменами — насправді дуже поширене явище. На жаль, не оперую статистикою, але якийсь відсоток євреїв зміг виїхати у час тих лихоліть. Ще частина, на жаль, розстріляна в Бабиному Яру разом з українцями-націоналістами, і це далеко не єдине урочище. Ті містечка чи села, де компактно проживала єврейська громада, мають такі сумні урочища. А ще частина євреїв була порятована нашими, і ці люди змушені були змінити імена зі зрозумілих причин. Іноді навіть бувало, що рятівник теж «переписував» свою біографію. Наприклад, дружина Марка Черемшини на два роки уклала фіктивний шлюб і жила під іменем Наталії Посацької, виїхала зі Снятина в Коломию, а повернулася лише тоді, коли стало відносно безпечно. Власне, ця історія описана у моєму образку «Фотокартка».
У книжці вражає багатство фабул, багатство імен. Хто всі ці люди? Як ви відчули, що маєте розказати їхні історії?
90% імен — справжні. Ці історії мені розповідали або самі герої, або їхні рідні, або очевидці. Тільки один з творів мені наснився — повість «Близниця», але і в ній є сюжетний хід на реальних подіях: взяла історію, яка в 1940-х роках трапилась в моєму рідному селі Кобаки. Два імені змінила на прохання рідних.
Певно, найбільша таємниця — як і коли мене знаходять фабули. Причому це таємниця не від читача — сама не знаю відповіді. Вони знаходили мене самі: були українські (гуцульські, бессарабські, волинські) історії, потім історії німців-колоністів, а далі відважилася виповісти й свої спомини. Гуцульські образки писала і раніше, десь з початку карантину. Це була для мене своєрідна терапія, оскільки душа багато чому противилася і я закрилася від усіх за фіранками дитинства. Ці образки теж вмістила у книжку.
Твори, які, за моїми спостереженнями, найбільше резонують у читачів — це «Петро — значить «камінь» (розповів племінник головного героя Микола Шкрібляк), «Ле-Хаїм» (розповів внук одного з головних героїв Віктор Ладинський), «Бабка — небесні очі» (розповів сусід головної героїні, журналіст та політик Богдан Онуфрик), «Дочекатися квітня» (пані Нора, головна героїня, розповіла мені історію сама), «Марусина арифметика» (історію розповіла донька героїні Анна Гуцуляк), «Вперте серце» (історію розповіла племінниця героїні, журналістка Людмила Шеленко), «Поцілунок джмеля» (історію розповів внук головного героя і мій шкільний учитель, краєзнавець Валерій Яковчук-Бесараб).
До речі, згаданий образок «Вперте серце» з сюжетом про жінку з німецького трудового табору, українку Ґеню, дуже резонує з подіями останніх місяців в Україні. Сотні українських жінок опинилися в чужих країнах, тікаючи від війни, вони — як і Ґеня та її товаришки: «позабували свої імена, позабували, що було “до”. Вони багато моляться — кожна своєю мовою — і подумки плачуть. Так, що аж ребра зводить, а лиця сухі». Як їм, цим впертим серцям, відстоювати себе у нових обставинах, знаходити собі розраду далеко від рідного дому?
Знаєте, ця історія не може залишити байдужими. Уявити тільки: керована материнським інстинктом жінка в чужій країні, не знаючи мови, пішки обійшла десятки сиротинців і знайшла свого сина, якого взагалі бачила лиш на пологах. Скажу по правді: не знаю, як їм, цим жінкам. Гадаю, знаю, як було Ґені — але це лише моя версія.
Знаю, що сила любові — потужна, що люди, які люблять, налаштовують обставини на свою хвилю.
Багатьом знайомі фрази на кшталт «мамине серце все відчуває», або коли закохані люди відчувають одне одного й у них збігаються фрази, синхронізуються дії тощо, або коли любляча жінка молиться за свого чоловіка — він відчуває незримий захист саме в ті хвилини, як вона молиться. Любов — це велика сила, і материнська любов — один із її виявів.
Ви пишете про материнство, але у ваших текстах воно дуже різне. Наприклад, в образку «Молоко» чи у творі «Сальби».
В історії «Молоко» описується дивний досвід жінки, яка сама не знає, марення це чи збіг обставин. Мене зачепила передусім оця тонка грань — людина не бачить межі між дійсністю та ірреальним, однак це психічно здорова людина. Прагматична, сувора в багатьох речах, а має такий досвід.
Новела «Сальби» — про шляхетну коханку, яка має сильне співчуття і материнський інстинкт до дітей її коханого, одруженого чоловіка, бо в них тече його кров. І тому вона їх рятує, а до його дружини не має сумління заговорити. Героїня цієї новели — дуже харизматична. Щоправда, на перший погляд здається зверхньою, а насправді вона дуже обережна у своїх почуттях.
В об’єктиві багатьох образків — жіночі характери й жіночі долі: баба Анка («Біла баба»), тітка Роза з вулиці Руської («Роза в росі»), Зельда («Незабудька») та інші. Чому саме про них у вас є потреба розповісти читачеві?
Мабуть, тому що я — жінка. Повертаючись до постаті Тараса Шевченка — це перший письменник, який мене вразив правдивістю зображення жіночої душі у своїх творах «Катерина», «Наймичка», «Марія». Я, тоді ще юнка, думала: «Як, як це може знати письменник-чоловік?» І тоді ж зловила себе на думці, що тонко і глибоко описати не свою стать і не свій досвід — це вищий талант.
Не змогла б, мабуть, так правдиво описати душу чоловіка. Не штрихами, а саме правдиво. Бо ніколи не почувалася чоловіком і не бачила світ його очима.
Хоча… Досліджую душу чоловіка — зокрема, вивчаю уже п’ятнадцять років світосприйняття Марка Черемшини. Але мені допомагають його власні характеристики, спогади його сучасників — без них не впоралася б.
Ви аналізуєте складні моменти й травматичні події в долі окремої особистості. Чому чуже минуле хвилює вас сьогодні?
Гадаю, нікого не здивую тим, що час — спіральний, все резонує зі століття в століття. Багато міркувала, чому десять років тому вирішила досліджувати вплив війни на свідомість — я, людина, яка дуже болісно сприймає будь-які конфлікти, а надто глобальні. А потім знаходила підтвердження озвучених у дисертації тез — і ставало від цього страшно. Передбачила війну? Ні. Передчула.
Як саме ви її передчули?
Вам, як дослідниці, точно знайомий стан, коли чіпляється погляд за якусь тему — жіночі образи, архетипи чи образ війни. І думаєш: о, треба це дослідити. Як назвати той стан, коли тебе «щось веде» вишуковувати окопні щоденники часів Першої світової — а раніше ніколи не цікавила мілітарна тематика, швидше лякала? Той стан, коли вивчаєш чийсь щоденник до кожної двокрапки й коми? Марко Черемшина у «Щоденнику» описує Святвечір і Різдво у москвинській окупації. Описує пиятику казаків на Святий вечір (запис від 6 січня 1924 року, Різдво в умовах війни, в якому чути не коляду, а дівочий крик). Пророчого багато: і що москвин, який заходить в місто, шукає, як зогидити пам’ятник Тарасу Шевченку, і що він — убивця й мародер (новела «Йордан), і що Україна — це та райська птиця, в яку хоч як би стріляв «Гад зі сходу», вона буде відроджуватися, доки її діти щебечуть рідною мовою. Цій темі — впливу війни на свідомість людини у слові Марка Черемшини — присвятила монографію «Людина і світ у слові Марка Черемшини» (2019).
Одна з ваших героїнь (з образка «Дім біля моря») про себе зазначила — «я народилася, як бинт». Як письмо може стати отим бинтом, на який просочуються трагедії минулого, на якому оприявнюються події теперішнього і навіть прийдешнього?
Багато хто пише у відгуках (як знайомі, так і незнайомі мені читачі), що книжка лікує, часто «пробиває на сльози», причому — очисні, знімає блоки з душі в умовах стресу. В мене є такий текст «Вірші, водою писані». Він, певно, рекордсмен з перекладів (польська, норвезька, англійська, німецька, вірменська), він омузичений (композитором Володимиром Кавєріним) і він же, цей текст, є осердям поетичної книжки «Рибниця». І ось що цікаво. Закладала в текст лейтмотив беззахисності, навіть якоїсь тендітної самотності рибини. А на такі трактування від читачів натрапила: про вихід душі з тіла, про війну на сході України, про нерозділене кохання, про риболовлю, християнський вірш, про потопельника. І це — фантастично цікаво: як вірш живе своїм життям і як впливає на інших.
Було й так, що читаю твір на презентації (то був роман «На хітанці»), підходить жінка і каже: «А звідки ви знаєте мою історію?». А я її вперше бачу. Ні, не вмію бачити минуле чи майбутнє — хоча чернівчани жартома мене називають мольфаркою. Я вмію (здається) відчувати. Принаймні — не противлюся своїм відчуттям.
Твори публікую відразу після написання, свіжими, правлю лише технічні моменти. Бо мені розходиться в тому, аби зберегти відчуття, аби свіже. Багато хто скаже: ні, так неправильно, текст треба виношувати роками й народжувати в муках.
Мені тут згадалися ваші «Блакитні дахи», де героїні твору випадково продали замість нового чийсь списаний блокнот. Як виявилося потім, це був чужий приватний щоденник. І вона читає його як свій. У тексті є фраза, яка увиразнює рецепцію ваших текстів: «я тут історію чиюсь у блокноті купила. І, чесне слово, ну ніби я писала». У мене теж таке відчуття.
З вашого дозволу, процитую невідому мені читачку, чий відгук мені надіслали. В ньому якраз про те, що можна знайти в моїй книжці. «Це історії про тих, без кого б не було нас. Тих, хто рятував своїх і чужих дітей. Ці історії, по суті, озвучування дитячих спогадів авторки та знайомих людей. Якщо ви відчуваєте, що всередині у вас щемить маленька частинка відсутньої столітньої історії, то з великою ймовірністю ви знайдете її тут. Ідеальний формат для вечора, чи, точніше, планового відключення світла. Бо з цими історіями точно стане світліше». (Профіль, з якого оприлюднено відгук – «nina_inandout» — прим. ред.).
Мені здається, що, занурюючись у ваші твори, читач ніби гортає фотоальбом, знайомиться зі старенькими світлинами в чиїхось шухлядах. У чому полягає магія фотографій? Як вона допомагає вам розкривати долі персонажів і персонажок?
Насправді бачити фото персонажа — це розкіш. Далеко не всі обличчя я бачила. В когось було фото — показав мені, дав скопіювати. Одну героїню навіть у відео побачила. Тому й вирішила писати про неї: в тієї бабусі такий погляд — сама душа. А декого знаю лиш зі словесного опису, і тому питала, до прикладу, таке: «Пані Анно, а яка ваша мама? Як ходила зачесана, у що вбиралася?». А взагалі в роботі (бо працюю з краєзнавством та історією літератури й традиціями) фото є дуже цінним джерелом інформації. На жаль, моя улюблена епоха — помежів’я ХІХ і ХХ століття — залишила не так уже і багато світлин. Але ті, що є, на ціну золота.
Книжка «Про вас» продовжує вести мене до нових сюжетів. Вже зафіксувала таких чимало в Коломиї, придністровських селах (Бакота, Гораївка). Одну з героїнь запитала, чи має вона фото з молодості. На що вона відповіла, що і без фото ніколи в житті не забуде свої золоті роки, тому й не фотографується практично. Фотографії, каже, вицвітають, спогади — ні. А я навпаки — фотографую все, що хочу зберегти, втримати, як воду в долонях, а потім згадувати й усміхатися.
Фото: Руслан Трач
В образку «Фотокартка» є світлина з «з іншого виміру, й з іншого світу», яку вперто й пильно розглядає ваша героїня Ілана. Фото знайомить її з минулим, з тими, кого «забрав Гітлер». Ви розказуєте про віллу у самому серці Снятина, у якій переховувалися єврейські діти. Що змушує вашу героїню долати кордони часів, мов, поколінь, і їхати в мале карпатське містечко на пошуки відповідей? Крім того, в цьому тексті ви торкаєтеся минулого міста, у якому тепер мешкаєте. Який він, її Снятин? А який — ваш?
Думаю, героїня долає кордони через голос крові. Снятин тих часів, який описаний у новелі, це Снятин міжвоєнний. Місто-мозаїка, в якому переплелися українська, польська, єврейська, вірменська культури. Місто, в якому два «Соколи» (український та польський), кілька читалень, активне театральне та бізнесове життя. Це можна знати зі спогадів Миколи Садовського про гастролі нашими теренами Театру корифеїв, до прикладу. Місто неоднозначних міжкультурних стосунків. Великою спільною травмою стали спочатку Перша світова війна, далі буремні сорокові, Голокост, Друга світова. Це місто змінило долі Володимира Самійленка, Кирила Трильовського, Осипа Маковея, Марка Черемшини.
Захоплююся ним і тут є що вивчати. Це дуже харизматичне місто і таке, яке відкривається не зразу і не всім.
На сторінках вашої книги — образи українців, євреїв, німців, ромів.
Стосунки національних спільнот для когось тема колоритна, для когось — суперечлива. Для мене це тема людська. Кожен народ має свою індивідуальну харизму (мабуть, лиш про нашого ворога не можу говорити об’єктивно, визнаючи їхні сильні сторони). І кожен народ має історію.
Вивчаю історію з позицій читачки, дослідниці краєзнавства і з позицій українки. Мені цікаві культурні взаємовпливи, хоча доходили до мене закиди «всезнаючих тіток» у стилі: «А чого твоя дочка пише про євреїв — чого її то обходить?». От того і пишу, що замикатися у своєму світі — це про обмеженість. Тарас Шевченко колись вивів золоту формулу балансу між пізнанням рідного й ознайомленням з іноземним: «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь». Здається, всі українці вчили ці слова у школі.
Мені дуже цінна думка тих, хто читає мої книжки, ділиться відгуками, але з метою самозбереження ізолююся від токсичних людей, які роздають поради, аби відчувати власну причетність до того, в чому мають дуже сумнівні знання.
Ви пишете про «відстань родинної пам’яті», бо ж історії з 40-х — це історії, вкарбовані у чиюсь пам’ять. Що для вас означає «пам’ятати»?
Оживлювати. Чимало читачів з Харкова, Києва, Борисполя, Краматорська, інших міст, для яких використання в моїх творах гуцульського говору могло бути бар’єром для сприйняття, ним не стало. Навпаки, часто читаю, що змальовані герої — як живі, вони уявляються. Цього й хочу: спочатку уявляю сама, а згодом запрошую читача уявити теж.
У вашій містичній повісті «Близниця» є фраза, що «звиклим мовчати треба таки мовчати, навіть при своїх». Чому письменникові не можна мовчати — ані про своє, ані про чуже, ані при своїх, ані при чужих? Розповідати — це теж «оживлювати», правда?
Цікаво… До вашого питання й не думала над цим. Так, проговорене має значно більшу силу, ніж задумане. Все ж виваженість потрібна. І в ті часи, і тепер. Не все з того, що правда, варто озвучувати всім і всюди. Але важливо, щоби все з озвученого було правдою.
Ви високо цінуєте творчість представників «Покутської трійці», зокрема Марка Черемшини. Чиї ще впливи для вас важливі? Хто вам близький по духу з українських класиків або сучасних авторів?
Так, Марко Черемшина, Василь Стефаник, Лесь Мартович, Марія Матіос, Василь Герасим’юк, Віра Китайгородська, Пауль Целан, Василь Портяк, Мойсей Фішбейн, Василь Шкурган… З прочитання їхніх книжок повертаюся, як з далекої мандрівки, вони перезавантажують. Деякі з них — класики, що жили в минулому столітті, а з деякими маю щастя жити в одному часі й спілкуватися.
Дуже подобається творчість Тані П’янкової (як поезія, так і романістика), Василя Кузана, Доржа Бату, Олександра Козинця, Світлани Дідух-Романенко, Богдана Томенчука, Ольги Токарчук, Емми Андієвської, Мар’яни Савки, Юлії Косівчук… А взагалі таке питання — пастка для філологині, адже якщо твій темпоритм — дві-три книжки на тиждень, дуже часто квітнеш від читацького задоволення.
Ваші тексти яскраво і водночас делікатно «просочені» діалектизмами. Що для вас означає мова твору? Як ви працюєте над стилістикою тексту?
Це моя мова. Так говорю зі своїми, так вихована, досліджую такий текст науково, цією мовою говорять мої респонденти в експедиціях. Такою мовою мої думки, молитви й зізнання. Це та енергія, дика і дуже мудра енергія, яка живить мене. І, як показала читацька географія, діалект чудово розуміють ті, хто налаштований «на мою хвилю». Основними покупцями книжок є люди, що особисто знають мене чи є підписниками моїх сторінок. А отже, вони вже трохи знають, що я за фрукт.
Ви родом із Франківщини, працюєте у Чернівцях. «Чия» ви більше — галицька чи буковинська, франківська чи чернівецька?
Від самого початку мій світ «подвійний», має оті два крила — прикарпатське і буковинське. Пригадуєте, Назарій Яремчук співав: «Батько і мати — два сонця гарячих»? Ось мої два сонця дуже різні. Тато Іван Буназев, світлої пам’яті, був буковинцем. Мама Марія Стеф’юк — горянка-кобаківчанка (Прикарпаття). Виховувала мене мама у Кобаках та Шепоті, але з 2007 року я в Чернівцях — спочатку вчилася, а відтак й оселилася. У Чернівцях моя одна з улюблених робіт. У Снятині моя друга робота, також улюблена. І в це місто я з 15-річного віку приїжджала на науку до Руслани Кірєєвої — краєзнавці та етнографині, тому це місто сформувало мене багато в чому. І хоча звучить так трохи чудернацько, що працюю у двох різних областях, насправді Снятин і Чернівці — це дуже близько.
Пригадую Лесю Українку, яка однаково своєю чулася і на Волині, і на Косівщині, і на Буковині, і ще багато де. Ось і я така. Мені багато де добре і багато з якими містами та селами відчуваю спорідненість. Рідними моїми місцями є Кобаки, Шепіт (Косівщина), Снятин та Чернівці. А дорогими серцю, але не рідними біографічно, дуже багато місць нашої країни.
Частина творів зі збірки «Про вас» має автобіографічні джерела. Наприклад, «Смак йони», «Зелений віск», «Митрові ромашки», «Мала Теклюсина», «Літо полумиску», «Історія з медом» тощо. Ви зворушливо пишете про своє дитинство, згадуєте рідних, бабусю Маріку, діда Митра. Розкажіть, будь ласка, детальніше про це.
Відвертість моїх несподіваних респондентів спровокувала й мою власну. Наприклад, раніше не виповідала аж так особливо, коли чітко зрозуміла, що «той світ» — є, і предки нас бачать.
Це було дуже особливе Різдво — перше Різдво без мого діда Митра. І він у дуже дивний спосіб «прийшов» до нас, про це розповідає образок «Зелений віск». Спочатку образки не підписувала прізвищем внизу — адже, за логікою, якщо я письменниця і публікую в себе на сторінці текст, вказуючи у дужках жанр, начебто зрозуміло, що він — мій, що це не просто допис. Але одного разу місцева журналістка взяла якраз оцей «Зелений віск» і розбила на коментарі, вмістивши у свою замітку про Різдво до одного авторитетного видання. Так, вона послалася на мене, але втрутилася у герметичну структуру художнього тексту, зробивши з нього «будівельний матеріал» для замітки, тому попросила її прибрати матеріал і більше не брати мої публікації без відома. Це ще одна з причин, чому вирішила вмістити свої родинні спогади у книжці: йдеться про делікатний простір літератури, в який впускаю, але виставляю певні межі.
Яке місце посідає у книжці образ бабки Маріки? Адже змальовуєте її дуже мальовничо: «бабка Маріка коло кирниці — трохи згорблена, у зеленій фусточці. Її руки — жорсткі, майже як кропива. Її погляд — збитошний. А серце — навіть більше від неї. Велике світле серце». В іншому образку («Чорно-біле») пригадуєте, як вона вчила вас «народжуватися жінкою», тримати писачок у руках, малювати писанки, як ви разом з нею умивалися галуновою водою, аби бути красивими — «жінки одної вдачі та цілком різних поколінь».
Бабка Маріка — вона і на палітурці, і в кількох образках, і, звісно, в моєму серці. Це одна з найсильніших і найкрасивіших жінок, кого знаю. Бабки вже немає з нами п’ять років. Це моя перша найбільша подружка, і я хотіла в неї вчитися. Дід Митро і бабка Маріка в земному житті мали імена Стеф’юк Дмитро Юрійович та Стеф’юк (з дому — Клим) Марія Михайлівна. Це батьки моєї мами, Марії Стеф’юк. Мама і її батьки виховували мене самостійно, так склалося. Але браку любові від того, що не знала тата, не відчувалося.
Іванна з бабкою Марікою
Я народилася перед самими кризовими 90-ми, і вони втрьох у дуже складні в усіх значеннях часи виростили мене, опікувалися моєю освітою, виховували строго (за що дуже вдячна), але безмірно любили. Я з бабкою відчувала спорідненість: ми й зовні дуже схожі, і голосами, і вдачею. На кожній презентації здається, що моя стариня мене чує.
Пригадую одну дуже важливу установку, яку почула десь в років 14-15. Я «четвірок» наловила з математики, приходжу додому, а дідик каже: «Ти вже доросла і жий, як знаєш. Але видиш сама — грошей ми не маємо, і коли надумаєш вчитися — платити за тебе ніхто не буде. Або вчися, або паси корови». Дійшло з першого разу. Часто чую, що головне не оцінки, головне — яка людина. Так, та й не так. У мого улюбленого письменника Марка Черемшини згодом в листах знайшла ту саму думку, яка постала тоді переді мною юною: рідні вклали стільки сил, останніх, по суті, сил, аби дитина мала все необхідне, що вона просто не має права на легковажність. Дід дав зрозуміти, що неможливо прогуляти шкільні чи студентські роки, а потім чекати, що мені «проспонсорують» посаду чи диплом. Бо грошей немає. Це дуже помічна така припарка в юності — спокійно і чітко сказати внучці, що ти вже доросла, аби розпоряджатися своїм часом.
До речі, про час. У вашої героїні Анни («Дім біля моря») в помешканні кілька годинників і «кожен показує власний час». Дивлячись на ваші світлини різних фотопроєктів, читаючи ваші публікації про розмаїті історичні періоди, зауважила, що вам комфортно презентувати різні часи й епохи. Властиво, який він — той час, з духом якого відчуваєте найбільшу спорідненість?
Так, люблю «гратися» з часами, дуже приваблює злам ХІХ і XX століть — мова, одягові традиції, світлини. Але, сказати по правді, не хотіла б назавжди лишитися в тому часі чи в часі, який в нас умовно можна назвати «радянським».
Подумайте самі: моя бабуся Маріка — 1925 року народження, її юність припала на ранні сорокові. Яка розумна та начитана була, а освіту дозволили лиш 4 класи, «бо дівка», бо дома коло хати робити треба. Та серед моїх земляків у ті часи були приклади, коли дівчата здобували вищу освіту — наприклад, кузина Марка Черемшини Марія Марфейчук (Гайворонська), але це радше виняток.
Друге — технічні приваби часу. Прання займає дві години, і не по кісточки в студеній ріці, з ноутбука дистанційно можу робити кілька проєктів одночасно, а як треба уточнити щось — завжди можна знайти інформацію в інтернеті. Так, я консерваторка, яка визнає книжками тільки паперові, конспектує від руки й цифрові технології вважає лиш допоміжними, хоч і дуже потрібними. Не знаю, як би жилося людині моєї вдачі сто років тому: жінка, яка займається наукою, ландає селами й містами в пошуках сюжетів, нових знань і не вважає материнство обов’язковою частиною життя. Мене і в моєму часі не всі розуміють.
