6-20 серпня у Ваґабундо тривала виставка «Скотний двір», яка поєднала графіку Нікіти Тітова та скульптури Тараса Кузьми. Ми записали розмову, яка відкривала цей проєкт і яка розкриває історію виникнення цієї співпраці.
Анатолій Звіжинський: Чому ти повернувся до свого попереднього проєкту і зробив його в аналоговому варіанті, не цифровому? І як долучив Тараса?
Нікіта Тітов: Попри те, що всі мої малюнки — доволі м’які, добрі, радісні, головна думка, якій присвячена виставка, співзвучна з тим, що часто бачимо в житті: бачимо милих поросят, котиків, гусачків, а виявляється, що це навіть не тварини, це — реальні тварі.
Якщо йдеться про реальних тварей, то завдяки їм познайомився з Тарасом. Як це сталося: після того, як зіткнувся з тварями на своїй фейсбук-сторінці, переживав цей досвід, сидячи сам в піцерії на площі біля ратуші, і думав: «Ого, які люди бувають». Так захопився думками, як багато тварин оточувало мене в мережах, що зовсім не замислювався: поруч теж можуть з’явитися тварі. У ту ж мить чую, що за моєю спиною хтось просто голосно розмовляє, а потім до цієї людини підходять і кажуть піти, бо вона заважає містянам. Повертаюся, бачу Тараса та офіціанта, який просить його вийти із закладу. У той час був сильний дощ, Тарас просто сховався під навісом і говорив телефоном. Кажу офіціантові: «Ви шо, охуїли?», на що офіціант починає нервуватися. Розуміючи, що треба щось вирішувати, запросив Тараса сісти зі мною поруч. Офіціант на це: «Дякую, бо мене б зараз звільнили». Тарас сказав, що договорить телефоном і піде. І дійсно — договорив і пішов.
Наступного дня у нас була акція, присвячена інклюзії. Пройшлись Стометрівкою, розклеїли наліпки: показали, де інклюзивність помітна, а де — ні. І я, коли повертався після акції, знов зайшов у чергове кафе. Починаю згадувати вчорашній день, причому згадую Тараса — і йде Тарас. Він до мене: «Привіт, знов по ресторанах ходиш?». Так ми познайомилися. Виявилося, Тарас займається стендапом. Він запросив на свій виступ ввечері, я прийшов, послухав. А відтак з’ясувалося, що Тарас ще й вирізає прекрасні скульптури. Ці роботи бачу, як і ви, сьогодні вперше. Він показав мені одну, а я просто офігів від його рівня.
Коли подумав, що треба щось зробити, згадав про свій старий проєкт, який називався не «Скотний двір», а «Подвір’я». Всі роботи були зроблені «в один підхід» на комп’ютері. Вирішив, чому б тепер не зробити наживо — тушшю на папері. Коли почав це втілювати, виявилось, що у Тараса є такі ж роботи: у мене — півник, і у нього — півник, у мене — порося, і в нього — порося.
Те, що ця виставка відбувається, — свідчення, що все в житті не випадково. Думаю, що «скотний двір» насправді зараз не тут, а за межами галереї.
Тарас Кузьма: Мені Нікіта каже: «Я буду робити виставку “Скотний двір”, давай зі мною». Я відібрав відповідні роботи, які можна підігнати під цю виставку.
Просто подобається робити щось руками з дерева. За професією я — програміст, переважно дивлюся в монітор, набираю якісь коди. Але більше до душі щось вирізати руками, надавати форму, навіть, коли це простий шматок дерева.
До речі, чого зайшов саме в те кафе, де сидів Нікіта: у мене замовили статуетку «Санта Муерте», досить складна річ (одна з двох робіт, які Нікіта бачив до сьогодні). Мені треба було зв’язатися із замовницею телефоном, бо прийшов трохи швидше, а вона запізнювалася. Не хотів стояти під дощем, тож сховався. Через особливості свого організму розмовляю досить гучно. Офіціант подумав, напевно, що я під градусом чи під якоюсь хімією. На жаль чи на щастя, нічого важчого за швепс — не п’ю.
Анатолій Звіжинський: Ти давно працюєш з деревом?
Тарас Кузьма: Зі школи, коли почав відвідувати трудове навчання. Нам тоді розповідали, як вирізати з фанери. Сподобалось працювати з деревом, з того часу поступово накопичував знання — і навчився до такого рівня.
Анатолій Звіжинський: Бачимо тут невелику кількість робіт. А взагалі — багато їх? Якщо ти із замовницею розмовляв, значить, хтось знає, що ти так робиш, — і звертається з пропозиціями.
Тарас Кузьма: Не маю ніякої своєї сторінки в інстаграмі чи ще десь. Напевно, я старих поглядів. У моєму колі багато хто мене знає, кажуть, можу зробити з нічого щось гарне.
Анатолій Звіжинський: Як це відбувається: ви бачите дерево — і вже бачите якусь скульптуру?
Тарас Кузьма: Мені дерево саме підказує. Я собі маю декілька проєктів в голові, про що хотів би робити. Але коли починаю працювати, не завжди може вийти, як хочу. Вважаю, це дерево саме підказує. Воно теж живе, до нього треба ставитися — як до живого створіння: з любов’ю, з обережністю.
Фото зі сторінки Нікіти Тітова
