Вася Дмитрик — український скульптор, який народився в селі Підпечери (Івано-Франківська область), але став відомий як одеський митець. У 2016 році закінчив Одеське художнє училище ім. М. Грекова. Працює з кінетичною скульптурою, знайденими обʼєктами, просторовими інсталяціями та ландшафтною скульптурою. Член мистецької спільноти СРЗ-2. У своїй практиці звертається до індустріальних систем та їхньої взаємодії з довкіллям, в межах якої створюються нові узгоджені звʼязки між ними. Живе та працює в Одесі.
Учасник резиденцій: «Фантазери», Ясіня (2021); «Транскарпатія: зсередини і ззовні», Ужгород (2021); Izolyatsia, Соледар (2020). Персональні виставки: «Зберігати вічно. Не розкривати», Одеський художній музей (2023); «Індустріальна казка», Dymchuk Gallery, Київ (2020).
Напередодні відкриття авторської виставки у Франківську «Опалювальний сезон» Анна Літман розпитала Васю Дмитрика про його мистецьку практику.
Які у вас стосунки з Франківщиною? Що визначає локальну ідентичність митця — походження чи місце практики?
Я народився в селі Підпечери, тут виріс, а у 20 років переїхав до Одеси. Це був перший день зими. Вирішив поїхати подивитися на море. І воно мене так зачепило. Для мене це була кардинальна зміна ландшафту: поміняв гори на море.
В ту мить ще не думав, що можу стати митцем, але вирішив вступити в Одесі в художнє училище на кафедру скульптури, і чесно там провчився чотири роки. Відтак знайшов собі майстерню: вирішив вже не рухатися нікуди, зостатися. Хоч у мене не було жодної прив’язаності до самого міста.
Чому обрали саме Одесу?
По-перше, через море. По-друге, в мене з’явилися близькі люди, друзі. Коли маєш у місті своє коло — воно вже тебе формує. Власне, тому мене визначають як одеського митця, бо там почав свою мистецьку діяльність. Середовище завжди формує твою особистість, впливає на твою роботу, на процеси, пов’язані з проєктами, з творчістю.
Як та коли ви потрапили на СРЗ (судноремонтний завод)? З чого там починали? Чи були куратори, які займалися вами, чи доводилося «пробиватись» самотужки?
[Майстерні на] СРЗ-2 — це саме те середовище, де почуваюся самим собою, повністю з ним споріднений. Воно дало мені напрямок у мистецькій діяльності. Я там з 2009 року.
Пам’ятаю вас з виставки «На акваторії заводу купатися було заборонено», яка відбулась у 2020 році в галереї «Інвог». Ще приїжджала Жанна Кадирова, було багато митців. Що цей простір вам дав?
Ця виставка була квінтесенцією цього простору, бо приїжджало дуже багато дієвців культури. Там були і художники, і музиканти, і люди, які займаються певними технічними речами. Чи робили речі, які не приносять ніякої користі, але були просто гарними: механізми, об’єкти, інсталяції. На цій платформі було стільки експериментів, співпраці. Для мене це — споріднене середовище. І воно є повністю органічним.
Сам проєкт «На акваторії заводу купатися було заборонено» — результат наших локальних вечірок, івентів, експериментів. Але ми натрапляли на великі труднощі, бо це доволі закрита система, й адміністрація заводу не схвалювала публічності. В них були інші плани на це місце, хотіли реалізувати його комерційно, а ми почали привертати до нього увагу, яка їм була зовсім не потрібна. Через це траплялись деякі конфлікти, непорозуміння.
Намагались роз’яснити їм, що робимо івенти для розвитку цього місця, але їм це було не потрібно. Тому й вирішили винести цей проєкт назовні. Це мало трапитись рано чи пізно, бо вже було так багато зроблено, що воно мусило переродитись в окрему справу. Тоді й Жанна Кадирова з Денисом Рубаном переїхали, вони там працювали, робили власний проєкт. І Мая Колеснік приходила, яка виступила співкураторкою цього проєкту.
Це була спроба розказати, що відбувається на периферії України, в тихій гавані. Бо Одеса зараз, на жаль, не займає перших місць у мистецькому середовищі. Ця виставка виникла сама собою, як явище. Це було спробою дослідити, що відбувалось там, що відбувалось з нами, архівувати все це. Але воно дало дивний результат, бо опісля всі відчули якусь розрізненість між собою, самотність. Це дало розуміння, що, можливо, потрібно розвиватись не в зоні цієї спільності, і навіть не в зоні цієї території.
А потім трапилось повномасштабне вторгнення. Частина митців поїхала, частина — зосталася.
Там тепер велика зона ризику — порт, море. Яке ставлення до цього?
Уже звик, що одного дня можу прийти, — а майстерні не існує, чи вона якось зміниться.
Дуже радий, що в мене є це місце, що я з ними тет-а-тет. Сприймаю цю територію — як єдиний організм, як живу істоту. Якщо казати поетичною мовою, то це — закрита система, ковчег; корабель, який сів на мілину.
Один з ваших попередніх проєктів був частиною циклу «Мови війни», що відбувався в Одеському художньому музеї. Як цей проєкт вплинув на українське мистецтво?
Вважаю, що цей цикл — один із найгучніших та найсильніших проєктів після повномасштабного вторгнення. І це дуже добре для Одеси: що на периферії виник такий чіткий, прямий і відкритий голос. Те, що це зародилось в Одеському художньому національному музеї під кураторством Кирила Ліпатова, — знакова подія.
Вася Дмитрик та Кирило Ліпатов
Ви робили для цього проєкту інсталяцію «Мідний саван». Як виникла ідея його створення? Чи вкладали особливий сенс у матеріали, якими користуєтесь при творінні? Які акценти хотіли розставити? Що слугувало прикладом для цієї скульптури?
Можу про це розказувати з різних боків. У різних країнах, у різних культурах, у різних періодах історії можемо зустрічати цей образ. Власне, мені йдеться про китайську історію, коли там правила династія Хань, яка була дуже агресивна. Культ поховання — найвище, що може бути в культурі. Це дбання про себе там, де тебе ще немає, але так чи так там будеш. Для них найдорогоціннішим був нефрит — небесний камінь, який мав зберігати тіло нетлінним і забезпечити красиве загробне життя. Якщо не могли собі дозволити нормальний саркофаг, то хоча б камінець нефритовий до рота клали.
Ідея цього проєкту: якщо нефрит — дорогоцінний камінь і несе щось, що береже тіло, то мідь, з якої зібраний мідний саван, навпаки, — прискорює гниття, розпад того, що має бути закапсульоване всередині. Це стосується і Росії, і всіх імперій зла. Рано чи пізно вони руйнуються.
«Мідний саван» — це понад дві тисячі елементів, які були оформлені вручну. Були просвердлені дірочки, відчеканені, підігнані один до одного по кубатурі тіла. Це було важко, але мені сподобалось. Та й запам’яталось, бо маєш цю роботу допрацювати, щоб здати вчасно.
Потім цей проєкт перейшов в наступний, і я почав розбирати цей мідний саван на деталі: на рукавички, тіло, ноги, лице. Якщо поглянути на це окремо, то це чисто модерністське мистецтво. Почав робити маски з невеличких шматочків міді, кувати їх, опалювати, різьбити, збирати обличчя. Це теж цікаво. Те, що неможливо капсулювати, про це можна розповідати, описувати, характеризувати. Маю на увазі саме природу зла, що схожа за своєю природою на радіацію, яка може розпадатися вічно, існувати вічно.
Нова робота, «Опалювальний сезон», присвячений блекаутам. Цієї зими нам (поки що) пощастило не мати блекаутів. Ця дистанція в рік якось вплинула на нього у сприйнятті власної роботи? Як це — говорити про блекаути, коли їх вже немов забуто? Які акценти хотіли поставити?
Блекаути — це незабутній досвід. Кожне місто відчуло його по-своєму. Сприймаю блекаути поетично, хоч для декого це був важкий час. Я б навіть хотів його поетизувати в якомусь проєкті.
Весь цей час провів у майстерні: потрібно було збирати цей саван, закінчувати його. Отримав на нього кошти від Українського культурного фонду, були жорсткі часові рамки, і ми вже узгодили дату події в Одеському художньому музеї. Треба було закінчити його за будь-яку ціну.
Ту зиму провів на своєму робочому адреналіні. Пощастило, що порт мав власні джерела енергії і територія СРЗ-2 живилась від порту, нас нечасто вибивало. Якщо не було світла вдома, приходив до майстерні, і міг там спокійно працювати.
Для проєкту «Опалювальний сезон» збирав ці цвяхи в різних місцях: у порту, з палетів, на яких привозили американські автомобілі. Зараз цих палетів вже немає, бо вони були невіддільною частиною цього блекауту.
Загалом працюю з матеріальними об’єктами, але цього разу хотів створити щось інше. Щось фізичне, що створює ефемерний ефект. Завдяки цьому ефемерному ефекту можна розказати про явища, які відбуваються як в природі, так і в суспільстві. Перше — це циркуляція тепла і холоду: коли цвяхи, які вигоріли, вони у пічній сажі, і рухаючись, лишають сліди на папері. Якщо робити декілька сесій таких кінетичних малюнків, то щоразу ці сліди все менш помітні. Тепло вистигає. Але це також про вистигання тепла в суспільстві, вистигання лояльності.
Якою була підготовка до цієї виставки? Чи відрізняється цей досвід від попередніх проєктів?
Цей проєкт, кінетичну інсталяцію, яку зараз будемо показувати в галереї «Асортиментна кімната», робили на львівському заводі «РЕМА» (після початку повномасштабного вторгнення частина митців з Одеського судноремонтного заводу знайшла прихисток у Львові і сформувала спілку СРЗ-4 — прим. ред.).
Цей механізм можна навчити будь-якої траєкторії рухів. Можу намалювати щось в Paint — і він це буде повторювати. Але ми хотіли повністю рандомізувати цей процес. Тому навчили штучний інтелект писати код, з допомогою якого він буде робити ці малюнки. І цей рух не буде ні випадковим, ані заданим рукою людини. На щодень — новий код. Це був окремий експеримент. Уся моя діяльність і складається з таких експериментальних досвідів, а тут — це колективний експеримент.
Подобається експериментувати?
Так, дуже. Але раніше не був командною людиною. Звик відповідати тільки за себе, за свої дії. А тут працюєш з колективом, у кожного є своє завдання, ви залежите один від одного. Це повністю змінює процес. Вся творчість залишається, але вона стає абсолютно інакшою. Тим паче тут не про естетичне ставлення до предмета. Буду експериментувати й далі в цьому напрямку.
Це перша виставка у Франківську?
До цього брав участь у проєкті за кураторства Альони Каравай «До чого сниться вода». Це трохи смішно: художник з Одеси приїхав у Франківськ показувати свої роботи. Трохи відчував себе як навернений: коли людина відвертається від Бога, а потів знов повертається до нього. Це було «навернення» до рідної землі.
Для мене особисто це дуже важливо: що зараз показую абсолютно нову роботу, і це відбувається у Франківську, в середовищі, з яким маю свій особливий зв’язок; своє минуле, пов’язане з цим містом.
Ще досі намагаюся сформувати, про що цей проєкт. Думка, мабуть, формується так само як кінетичний малюнок.
Яким був період до Одеси? Що підштовхнуло до цього вибору — стати митцем?
Не думав, що стану митцем. Підштовхнула зміна середовища, якщо повернутися до питання ідентичності. Це, може, була навіть випадкова думка, яка кардинально змінила все, мене самого, моє життя. Це була внутрішня необхідність. У мене не було проєктних бачень на своє майбутнє.
А зараз є якісь плани на це майбутнє?
Хіба що на пару місяців, а так — ні. Хотів би зараз поїздити Україною. Поїхати ближче до фронту. Як хтось сказав: «Війна прийшла до нас в гості, а ми — приходимо до неї». Хочу здобути цей досвід фронтових міст. Мушу це побачити, спробувати сприймати це все через себе.
«Опалювальний сезон» — це якраз про вимушені процеси в цих умовах. Якщо про цвяхи: вони не хотіли б рухатися, вони б хотіли зоставатися в стані спокою, але цей механізм силує їх рухатися. Це саме про ці вимушені умови.
