«Я би порівняв це з демографічною катастрофою 1940-х років, але тепер можна сказати, що це є катастрофа урбанна. Це — так само смерть певного типу міста. Ясно, що він буде дальше, той Франківськ, і багатьом буде подобатися. Але це, наче в азбуці Морзе, маленька перерва між знаками, у якій є непомітна пауза. Після неї починається наступне тире. І от ми зайшли в наступне тире. Тобто той Франківськ, про який ми знаємо, помер. Ще один Франківськ помер. При тому, що живе наступний Франківськ, але врятувати попередній вже неможливо», — Тарас Прохасько.
Станіславів народився, аби стати форпостом однієї з наймогутніших держав тогочасної Європи. Упродовж десятиліть це невеличке мультинаціональне місто набувало все нових суспільних, культурних, архітектурних сенсів, майже не відступаючи від своєї першоідеї.
У середині XX століття Станіславову, лагідному й витонченому в кожну епоху, спочатку обрубали ім’я, потім випотрошили й, урешті, наповнили іншим, абсолютно чужим змістом, майже позбавивши навіть можливості прочитувати його ландшафт.
То чим був завжди і є тепер Івано-Франківськ у своїй суті, скільки разів помирав і народжувався знову, яка сучасна ідея цього міста й чи приречені ми втратити його знову — про це Степан Пенкалюк поговорив із архітектором-реставратором Ігорем Панчишиним та письменником Тарасом Прохаськом. Це друга частина — розмова з Тарасом Прохаськом.
Найперше хотів запитати про ваші перші спогади, пов’язані з Івано-Франківськом. Найперші «спалахи» міста, які лишилися в пам’яті.
Перші спогади — що то доволі затишне й низьке місто. Мені найбільше відклалися саме ті місця, де були невисокі будівлі. Навіть у центрі стояло багато таких звичайних хатинок, на Незалежності, на «сотці».
Друге — дуже багато зелених закутків, внутрішніх подвір’їв із садами й городчиками. Цілі ряди будинків, навіть у центрі, де були ці городи, сади, квітники. Таке містечко з якихось давніх відкриток.
Крім того, страшенна порожнеча. Тобто майже вільні дороги, без суєти, гаму, якесь таке дуже розслаблене місто. А разом з тим — насиченість невеликих відстаней, бо, скажімо, для мене малого похід на базар, туди, де тепер той крутий павільйон, то вже було щось — дорога через місто! От навіть найвищі будинки, що були, сприймалося як щось поодиноке, й мене не дивувало, що в давні часи на то казали «хмарочоси», на той же «Елєґант», чи «Київ», чи «Дністер».
Але я починав гуляти містом зі старшими людьми, не з батьками, наприклад, а з бабою. Вони жили в мережі таких самих приятелів, знайомих, родичів старих. І через ці не ділові походи в неквапливому старечому темпі місто й сприймалося, як місце для таких прогулянок.
Ці прогулянки, певно, розвивали спостережливість, учили помічати деталі…
Так. І з цим пов’язане моє сприйняття міста як неквапливого. Мені взагалі часом здавалося у дев’яностих, двотисячних роках, що це — просто якесь приморське європейське містечко. Ці всі столики, парасолі, нічогонероблення, безліч людей. Тепер такого відчуття вже менше, не тільки через війну, але й з тим, що вуличне життя стало набагато люднішим.
А навіщо світові повільні міста, тобто які сповільнюють тебе? От ти йдеш, ідеш, а потім — Франківськ, і — ніби в меду…
Станіславів не був задуманий як повільне місто — це вже ознака певної селекції, яка історично потому склалася.
Тому що Франківськ, порівняно з ідеєю Станіславова, змаргіналізувався, він не виконував тієї функції, яка була закладена в це місто від самого початку, коли навпаки йшлося про динаміку, експансію і дуже бурхливі нові процеси. Бо порівняно з довколишніми територіями й містечками, він був новим і тому постійно страшно модернізувався, і до якогось часу ця модернізація була показовою. А потім наступив пізнорадянський період… Хоч ми говоримо, що відбулася індустріалізація, але в порівнянні з іншими обласними центрами тут не виробляли нічого такого аж дуже, тут не було якоїсь серйозної промисловості, науки, навіть динамічних навчальних закладів. І тому Франківськ став таким собі спокійним, маргінальним. Тут усім вистачало того темпу, який є.
Якщо говорити про настрій, який витворює місто саме по собі. Для мене, наприклад, Франківськ часто здається містичним, незрозуміло моторошним. Коли ходжу Київською чи до єврейського цвинтаря, чи дивлюся на якесь старе мокре каміння… Яке у вас настроєве відчуття Франківська?
У мене — страшенно лагідне. Можливо, то пов’язано з тим, де я мешкаю — і з самим домом, з видом, розміщенням. У мене таке враження, що Франківськ то є продовження моєї квартири. Тобто це — мій дім, але я виходжу: є переднє подвір’я, ззаду є подвір’я, все таке страшенно моє і страшенно домашнє. Звичайно, що то певного ареалу стосується, бо тепер уже є такий Франківськ, у якому я просто не орієнтуюся.
Якісь нові мікрорайони, наприклад?
Так. Наприклад, я цілком втратив місто за вулицею Івасюка, за дамбою. Все, що йде далі вглиб, Позитрон, Кішлак, Каскад — я вже в тому просто гублюся, не орієнтуюся, зовсім не знаю.
Натомість для мене страшенно приміщенними, камерними були всі старі індустріальні зони. От район шкірзаводу, Княгинин і все, що довкола спиртзаводу, ще були якісь бази, станції. Або те, що довкола колії, або якісь хлібні комбінати на Бельведерській. Всі ці маленькі штучки разом дійсно ніби витворювали якийсь великий замок або монастирський комплекс, де є майстерні, сади, грядки, де хтось щось робить.
А то, що ви кажете про цю містичність чи моторошність, — я розумію її. У мене, правда, того нема, тому що я був надто пов’язаний зі старими людьми, які лишилися зі Станіславова.
Але я розумію дуже добре, що одна з найголовніших речей, які є в історії Франківська, є то, що в певний час він просто цілком змінився. Він помер і був реанімований зовсім іншим — ніби людині провели пересадку серця.
Івано-Франківськ, вулиця Мулика. Фото: Олександра Сосніна
Який це рік?
Кінець Другої світової війни, середина чи кінець 1940-х. Тоді зі Станіславова лишилося… Якщо 10% — це дуже добре. Пропало усе єврейство, зник польський пласт, зник проукраїнський прошарок. Страшно багато українського не пережило тої війни. З українців залишилися здебільшого міщани, робітники з периферій — Гірки, Бельведеру. Вони не несли особливої загрози радянській соціалістичній ідеї. Інтеліґенція, різні діячі, активісти — одні загинули, одні виїхали, одних вислали й репресували. Зрештою, повністю (що було не особливо тяжко, бо їх було тільки 2%) пропали німецькі євангелісти. Цей елемент, хоч і не був чисельним, але завдяки своїй організованості й ефективності, дуже помітним у місті.
Місто населилося людьми, які прийшли на скошений лан. Я не хочу їх у чомусь звинувачувати, тому що така їхня доля, що їх сюди привело. Але для них було абсолютно незрозумілим і чужим те, що вони тут застали.
Вони, мабуть, просто не вміли цього відчути…
Так, навіть у самому розумінні того, що це, наприклад, єврейські камениці чи райони, чи усвідомити, хто тут чим займався, які люди. Зрештою, усвідомити важливість Станіславова для польської ідеї. Бо Станіславів був одним із символів польського відродження і взагалі традиції, він так і задумувався у певному сенсі. Я думаю, що геополітично Станіславів задумувався як альтернатива. Пройшло вже досить часу, відколи Галичина стала польською, але, як би сказали поети, «княжа історія», «дух старого Галича», «дух Королівства Руського» — оця вся наповненість пам’яттю про княжі часи, про велич Галицької держави. І більшість міст, які тут були, сягнули ще тих часів — Галич, Тлумач, Рожнятів. Вони всі засновані ще до польських часів. І от Станіславів раптом став втіленням концепту нового модерного міста, твердині, центру, що може заступити собою Галич. Так і планувалося: туди перенесли адміністрацію, там були єпископи. Станіславів став тим, хто керував, звідки відбувалося адміністрування, менеджмент цілого регіону Покуття. А потім настав час, коли він став ще й адміністративним центром з колонізації Карпат.
Повертаючись до часів радянської окупації. Чи можна сказати, що це була смерть аристократичного норову міста?
Я б не казав про аристократизм винятково. Хоча ясно, що аристократичний елемент, ця шляхетська історія була дуже важливою складовою міфу Станіслава — всі ці герої Потоцькі, битва під Віднем. Зрештою, ще один важливий геополітичний момент, що Станіславів був крайньою потужною військово-прикордонною точкою. Але я б тепер казав не так про аристократизм, а про то, що місто жило ідеями, які перестали бути актуальними, тобто вони пропали. Одна ідея — форпост Польщі: «Ми тримаємо. Це — наші Карпати, це — наші землі». З іншого боку, єврейсько-вірменські ідеї також пропали, вичистилися. А українська ідея полягала в тому, щоб утворити свою міську культуру, свою інтеліґенцію. Тобто час Станіславова якраз припав на період появи української інтеліґенції, і Станіславів був одним з тих пунктів, де ця інтелігенція діяла.
А потому, коли воно все розвіялося, яка стала ідея Франківська? Найзахідніші прикордонні якісь там землі великого Радянського Союзу? Якісь там доволі мальовничі Карпати?
Тобто ідея здешевіла…
Просто треба було її зробити. Ви зауважили, що у радянських діячів найбільшою проблемою зі Франківськом і Станіславом було прописати історію. Виявилося, що тут не встигло статися щось таке, що могло ви включитися бодай в історію боротьби українського народу за щось. Бо Львів — ясно. А тут що? Якісь Потоцькі, незрозуміло хто, Станіслав якийсь… Тоді почала робитися якась дуже обтята історія українського радянського міста, тобто міста УРСР. Найголовнішим в історичному сенсі стала близькість до опришківського руху, «столиця Карпатського краю». Ще був Семен Височан, який зайшов у Вікторів, Олекса Довбуш. А, і Василя Баюрака тут зарубали, що дуже додало площі Ринок історичної ваги, бо «тут стратили наступника Довбуша». А так, то тяжко було пояснити, що тут до чого в цьому місті, що є що. Абсолютно стерся текст міста, прочитаність навіть самої урбанної тканини. Ми чи наші батьки ходили, й ніхто не знав, що означає цей будинок чи цей. Що воно таке? Отут — обком партії, все. А звідки той обком партії взявся? Для нормального франківця текст був ніби замащений, він нічого не міг прочитати з будинків, споруд, місць.
Були меморіали, дошка на ратуші, що там зустріли Августина Євчука, який уже в 1939 році повісив червону фану на ратуші, а залишки поліцаїв його застрілили. Потому вже в 1980-х роках з’явилося панно на дитячій бібліотеці, що там відбувалася демонстрація робітників-селян. Так само — зі цвинтарем, який, як кажуть, не гірший був за певними сенсами від Личакова. На ньому все були або незнайомі люди, або такі, яких не можна показувати. Січинський був, але ніхто не міг сказати, що цей пам’ятник створив такий-то, тому що такий-то на той час був після таборів чи в таборах (Михайло Зорій). Ми ходили містом, і все було незрозуміло. Добре, хтось знав, що була нібито синагога, але насправді то був клуб медінституту, там були танці. Так само єзуїтський костел — просто архів, лікарня на Матейка — просто лікарня на Матейка, а ніхто не думав про то, що це була школа Емілії Плятер. Тобто ця герменевтика, здатність читати місто пропали наглухо. Я навіть не кажу про знання… Бо навіть коли нема конкретних знань про будівлю, але от дивишся, наприклад, на п’яту школу. І от що таке читання: ти розумієш, що це мала бути якщо не урядова, то принаймні судова або військова будівля. І це дійсно був штаб дивізії. Та ж дитяча бібліотека: «О, таке красиве, вежа, замочок». А що то таке? Хер його знає. Або та ж «Просвіта». Я ще дивуюся, що не сховали того Шевченка кудись, бо він там з 1914 року, та мармурова таблиця. Але всі знали, що це — спортзал «Авангард», що там ринг стоїть, що там бокс. Яка «Просвіта»? Або поруч — сьома школа. Якого вона часу?
У людей абсолютно відбили уміння навіть читати епоху й функцію. Люди не розуміють, що це: польський дім, австрійський дім.
Ви ніколи не мали сентименту до радянської архітектури в місті?
Від дитинства мені все це здавалося якоюсь жахливою штукою. Єдине, що я визнавав файно, кілька будинків побудованих, як я собі думав, ще людьми, які вчилися, знали щось про баугауз чи австрійсько-німецькі архітектурні школи. І потому виявилося, що дійсно так.
Скажімо, мені подобався, як ми на нього казали по-вуличному, «круглий» будинок на вулиці Грушевського, де колись розміщувалася облспоживспілка. Виявилося, що його побудував чувак, який народився у Відні, а його батьки ще в 1930-х втекли в Радянський Союз. Він вчився у Москві, але позаяк був з Відня, то шарив у тій архітектурі.
Мені подобався «телеграфний центр», як його називали. Оця висока будівля коло пошти. Правда, в моєму дитинстві вона не читалася так, тому що там були затуманені вікна, бо наче якісь секретні апаратури стояли, а зверху, здається, — голова Леніна і ще щось, і воно все видавалося якимось не таким гарним. Але потому я зауважив, яка вона просто Нью-Йоркська така — дуже проста, пронизана світлом і дуже гармонійна.
Взагалі, коли вже почали з’являтися оці нові забудови, то я раптом зрозумів, наскільки милі бувають подвір’я багатоквартирних будинків.
Івано-Франківськ, вулиця Лепкого. Фото: Олександра Сосніна
«Хрущовок»?
Навіть не «хрущовок». Наприклад, на Хоткевича чи Софіївці, на тому ж Бельведері. Я подумав собі, як там уже все заросло. Навіть оцей перший «хрущовський» квартал, що вглиб Незалежності, за цвинтарем, між Сахарова, Бандери. Його тепер вже страшенно руйнують, тому що там обсаджуються нові й нові будинки. Ясно, що квартири там тяжкі були для існування, особливо багатолюдні, але простір цей весь, дерева, верби, гайки. І не було цього «вікно у вікно».
Мені, до речі, дуже подобається дворова культура, яка є у спальних районах. Зараз я абсолютно не можу собі уявити, як у цих нових забрукованих дворах збиратимуться діти, гратимуть у лови, розпалюватимуть вогонь…
Колись я був у Вільнюсі ще дитиною, і тато мене з братом повіз у район Лаздинай. Його ідея полягала в тому, що він будувався серед лісу, але ліс намагалися максимально зберегти. Тобто відстань між будинками була великою, вони розділялися лісом, галявинами. Ось тут у мене є сентимент, як ви кажете, до деяких місць, які власне виглядають так по-дворовому — з деревами, простором.
А наскільки важливим в сенсі розуміння природи Івано-Франківська є розташування? Маю на увазі, повільне місто між двома гірськими річками, з таким-сяким видом на гори.
Як на мене, це є визначальним. Це, власне, те, що говорить про ландшафт — доступ до річок і бачення візій гір: починаючи від скромного підвищення Чорного Лісу над Загвіздям і закінчуючи видом на Сивулю у добру погоду. Я думаю, що ця можливість бути на воді, на ріці, є визначальною для попереднього життя Франківська, але не знаю, наскільки тепер воно вирішальне. Життя так змінилося, що зараз ці комірки, щільники… Люди живуть дивовижним чином: створюють собі мікросвіти у хаті, створюють громадські простори… Тобто для мене ландшафт залишається якорем, необхідністю, але чи всім, які тут з’явилися, важлива ріка й гори — не знаю.
Коли я заходжу, наприклад, у якусь кам’яницю на Мазепи й бачу тераццо з оленем, мені здається, що я ніби знайшов місто, яке ховається від різної суєти, від забудовників… Скільки ще залишилося таких місць у Франківську? Чи достатньо їх, аби підживлювати міт Станіславова?
Можна вдатися до більярдної образності: те місто залишився тільки в лузах. На столі вже нема його, але є ще лузи, куди можна зайти. Лишилися маленькі локуси, які тримають у своїх межах щось дуже значне: якісь знаки, символи.
Але подібно до спеціалістів, які підбирають локації для кіно, той, хто хоче Франківська, мусить набирати знань, потрапляти в місця ненадовго для того, щоби вдихнути.
Тарас Прохасько. Фото: Юра Паливода
А де зараз шукати місто в цьому місті, його сутність? У чому вона ще захована, закодована?
Страшно навіть говорити про такі місця, наприклад, з моєї колекції, щоби раптом вони не щезли, тому що вони збираються щезнути. Але, наприклад, із вулиці Мазепи можна через браму зайти в подвір’я будинку сімдесятих років, що перед колишнім «Аланом». Це подвір’я виходить на зад саду «Лилика». Там ще є якась така шпаківня, є довгі балкони. Отам ще є той Франківськ.
Якщо все подвір’я третьої школи обійти і знов підійти до вулиці Франка — дуже Станіславська атмосфера.
Є непоганий комплекс старих п’ятиповерхівок, що від вулиці Короля Данила виходять на шкірвендиспансер, ті подвір’я. Або можна обійти попри гаражі й вийти на зад будинків, що виходять на кут Мазепи й Короля Данила, де корпус медінституту.
Якщо вийти на Грушевського, де «Десятка», там є величезне подвір’я, яке виходить аж до колишньої станції швидкої допомоги. Там була консисторія, а тепер якась кав’яренька.
Ми втрачаємо Івано-Франківськ? Чи вже його втратили?
От, скажімо, коли створюють пам’ятник, то вказують, що скульптор — такий-то, а архітектор — такий-то. Тобто один зробив фігуру, а інший її десь розмістив. І от оця прив’язка, вписування у текст, важливіша, ніж придумати файний будинок, бо якщо будинок — навіть дуже добрий, але він випадає зі синтаксису, коли щось не то, це руйнує. Головне — хоч якась, а гармонія, і в старі часи на це зважали. Навіть якщо добудовували в іншу епоху, іншим смаком, іншими поглядами, то крім цього ряду, крім речення, яке має бути, в якому слова мають бути поскладені доречно, є ще така штука — більший ландшафт. Тобто є ще поняття ландшафту як краєвиду, і його також треба враховувати. Скажімо, Франківськ завжди був, по-перше, нещільним, відповідно, дуже зеленим, а по-друге, мав певну висоту.
Ще 20 років тому я літав на літачку над містом і просто дивився, який воно має вигляд. Це було дуже файно, тому що було середмістя, як якась така губка, кораловий риф. Потому — величезна зона невеликих будиночків, ці всі райончики партерові, вулички довкола вокзалу. А оперізував це все перстень із білих радянських районів: Позитрон, Пасічна, БАМ. Але то все було, як якась величезна таця: щось посередині, потому є довкола, а тут — просто таке зелене море, одноповерхове і двоповерхове. А цього літа, коли я вийшов на ратушу, раптом побачив — ніби атака, щільна лицарська лава, бо вже за кількасот метрів від цього середмістя стоїть ширма, вже неможливо побачити нічого. Якщо стоятимеш унизу, то ніяких горів не побачиш.
Я б порівняв це з демографічною катастрофою 1940-х років, але тепер можна сказати, що це є катастрофа урбанна. Це — так само смерть певного типу міста. Ясно, що він буде дальше той Франківськ і багатьом буде подобатися. Але це, наче в азбуці Морзе — маленька перерва між знаками, у якій є непомітна пауза, де переривається й починається наступне тире. І от ми зайшли в наступне тире. Тобто той Франківськ, про який ми знаємо, помер. Ще один Франківськ помер. При тому, що живе наступний Франківськ, але врятувати попередній вже неможливо.
Головне фото: Чілла Палош
