Сьогодні, 16 травня 2023 року, Тарас Прохасько відзначає ювілей — 55 років. Прохасько — один з найвідоміших письменників Франківщини, і уявити сам Франківськ без його присутності теж важко: він точно мусить гуляти десь на сусідній вулиці, зупинятись на розмову та йти далі.
Ми попросили літературознавця та директора видавництва «Смолоскип» Ростислава Семківа написати про Тараса Прохаська — не лише як про письменника, але й як про людину.
Звісно, про Тараса Прохаська я чув давно — ще від кінця 90-х, коли опинився в Києві й почав потроху занурюватися в середовище «Смолоскипа». Саме тоді Тарас переміг у літературному конкурсі видавництва і його «Інші дні Анни» читали всі. Дивувалися незвичності та навіть містичності цієї книжки. На тлі плюс-мінус однолітків, що вдарилися в жорстку соціальну тематику, як Олесь Ульяненко чи Павло Вольвач, або авангардствували, як Михайло Бриних і (сюрприз) Сергій Жадан, чи просто писали детективи, як Андрій Кокотюха, поява Прохаська була чимось аномальним.
Він не вписувався в тренди, як би сказали зараз, однак був дуже літературним — просто сідаєш читати й відчуваєш щось таке, наче береш до рук Бруно Шульца, чи Йозефа Рота, чи Борхеса, чи Фолкнера. Щось відсторонене від всіх тогочасних дискусій і повсякденних турбот — щось позачасове. Тобто в нас теж так можна писати?
Але сам Тарас залишався невидимим. Він не приїжджав на тусовки в Києві, Харкові та Львові, ніде не світився, не виступав у тогочасній літературній пресі — «Критиці», «Літературі плюс», «Книжнику-review». Принаймні я там на його тексти не натрапляв.
Дивне враження: наче десь з’явився, написав ні на що поруч не схожий твір — і зник. Як дух, як ангел.
Потім мені до рук потрапила його ще більш фантастична книжка — «FM Галичина». Це знову було на карб невидимості та ангелічності. З неї ставало зрозуміло, що десь там у етері Тарас Прохасько таки виникає серед електричних розрядів та радіохвиль, і проговорює оті, вміщені у книжечці, тексти. Кожен із них сам собою цікавий та розумний, проте важить також отой ефект проговорювання — фактичної самотності в ефірі, яку автор дистанційно ділить із так само самотнім слухачем. Ніколи не чув Тараса по радіо, але мені, читаючи, подобалось уявляти, як він сидить десь там перед мікрофоном на далекій радіостанції (обов’язково опівночі) і міркує вголос про все на світі.
Тобто як людська істота Тарас Прохасько тоді для мене не існував — лише як голос, і той уявний.
А далі сталося нечуване: я поїхав чи на котрусь із літературних шкіл, чи на дослідницький симпозіум десь у Карпатах; і ми цілий день (власне, кілька днів) спілкувалися про літературу; і ми пішли в похід на котрусь із ближчих гір, і зайшли в гущавину, і, можливо, навіть загубили дорогу… І от, коли ми поволі сунулись кудись угору без карти й мети, звідкись збоку стежки — фактично, нізвідки (нагадую, це було глибоко в Карпатах) — до нас вийшов чоловік.
Високий, бородатий, у шортах і, здається, босий. Молоді дослідниці зі Львова зразу почали шепотітися: «Прохасько». Так він і матеріалізувався й зразу показав нам правильну дорогу. Бо він тут все знав.
Є у світі трохи людей (але дуже небагато), які можуть говорити довго, майже нескінченно, проте їх завжди цікаво слухати. Коли вони читають лекцію, їм не треба ні презентацій, ні дошки з маркерами, ні будь-яких інших роздаткових матеріалів. Тарас якраз із таких, із «непростих». Та, врешті, він ніколи й не «читає лекцію», а просто замислено говорить про різні речі, над якими ти інколи й не задумувався, — його книжки, до речі, сповнені таких самих-от роздумів. Але якщо вам коли-небудь випаде можливість послухати Прохаська, то йдіть і слухайте. Це буде феєрично. Слухайте, скільки вам стане сил, адже Тарас не стомиться — це перевірено. Вже на іншому одному літературному збіговиську в тих же Карпатах (чесно, здається, ніколи й не бачив Прохаська поза ландшафтами Карпат чи прикарпатських міст) ми сиділи до 3 ночі — щось співали, пили пиво і місцеві наливки, ділилися враженнями від пробутого дня, але лейтмотивом того нашого «засідання» була, знову ж, розповідь Тараса. Думаю, з неї ніхто нічого не запам’ятав, натомість відчули потужний заряд натхнення на кілька наступних діб. Під кінець всі потомилися, але Тарас би й далі розповідав, проте йому слід було йти на якийсь нічний автобус — той зненацька вигулькнув неподалік, світячи фарами крізь темряву, як «Нічний Лицар», і, можемо не сумніватися, повіз Тараса промовляти його правди в зовсім іншу, нетутешню школу.
Якщо ви зустрінете в Карпатах Чугайстра — він змусить вас танцювати, а якщо Прохаська — будете слухати.
«Непростих» читати просто, якщо ви доти зазнайомилися з «Іншими днями Анни». Це письмо — як такий собі карпатський потік: воно десь існує, воно плине. Ти можеш зайти в нього й вийти, тебе ніхто не триматиме й не втягуватиме читати карколомними інтригами. Навпаки, постійно хотітиметься зупинитися й поміркувати. А що ще потрібно для вдумливого читача? В Мілана Кундери є такий роман-протест проти постмодерної незаглибленості — «Непоспішність». І це саме той настрій.
У потоці Прохаськової прози багато контрастних відчуттів: тебе може пробрати до кісток холод або ж втішишся розкішшю вільготи в спекотний день серед гірських хребтів. Потоку насправді немає діла до тебе — як я вже сказав, він просто тече. І це твоя справа: чи почерпнути, чи знайти щось у його глибині.
«Ця подорож відкладалася стільки років не через війну — війна надто мало могла щось змінити в їхньому житті. Себастян сам наважився порушити традицію сім’ї, за якою дітям показували місця, пов’язані з родинною історією в п’ятнадцятирічному віці. Бо тоді, коли Анні було п’ятнадцять, Себастян усвідомив, що все повторюється і Анна стала для нього єдиною можливою жінкою на цілий світ. Що він не тільки може бути лишень біля неї, але і вже не може бути без неї. Тим часом у Ялівці — тому родинному місці, куди слід було повезти Анну — на неї чекали Непрості. І Себастян знав, що вони дуже легко переконають доньку залишитися з ними.
Зрештою те, що Анна теж стане непростою, вони передбачили ще тоді, коли та народжувалася».
Скільки сюжетів можна виснувати з цього короткого уривка, скільки припущень він спонукає нас зробити. Але автор зовсім не дбатиме, щоб ми до кінця все зрозуміли й розплутали — він завжди наче показує нам хіба невелику часточку того, що можна було б сказати про побачені ним химерні світи.
Або й зовсім нічого не заплітає в сюжет, а просто перераховує, як автори французького антироману, що взагалі цуралися розповідати цілісні історії. Просто перераховує, але ж які багаті культурні пласти насвітлює та навіть роз’яснює цей (не)простий перерахунок:
«Не було би нічого. Лише лямпа з розбитим абажуром над ліжком. Якісь подушки, перини і коци. Сецесійний килимок від стіни. Срібні барельєфи голови Христа в терновому вінку і Леонардової тайної вечері. Свята родина Льоренцо Ск’ярпельоні, репродукція з двадцятих років. Найправдивіша копія чудотворного образу Матері Божої Ченстоховської, прінтед ін Полянд, 1936-го, в рамці з рештками золотої фарби, під шклом. Пейзаж Михайла Мороза: гора, багато різних дерев, весна, сніг топиться, плями білі, сині, ґранатові, бурі, бронзові, і навіть трішки зеленого. Етюд Зорія: Краків, Плянти, якась вежа, зелений каштан. Павутина по кутах. Розкладний фотель, фотель, що розкладається на ліжко. Автопортрет Шевченка, витинок з журналу, в паспарту і рамі. Овальний великий стіл посеред кімнати і чотири крісла з усіх боків стола. Голландська піч з вохровими кахлями» («Як я перестав бути письменником»).
Читати Прохаська — все одно, що слухати Прохаська. Можна це робити нескінченно. Так само як з ним мандрувати.
Ще одного разу я потрапив на літературну прогулянку, яку Тарас проводив Франківськом (так, він і це робить — колись спробуйте). Ми ходили кілька годин і складалося враження, що він має що сказати про абсолютно кожен будинок. Пішов дощ, далі злива, проте вервечка парасоль і далі сунула бруком за Тарасом, який нічим не накривався й знову, здається, був босий. Або в просторих капцях на босу ногу, що потім довго парували на повернутому силою ангелів чи мольфарів сонці.
Найновіша книжка, укладена за участі Прохаська, — це «Сотворіння світу», сім його розмов з Тетяною Терен. Товста книжка цікавих думок. Та вона — найбільше про самого письменника, про те, як він поволі витворював світ довкола себе. Чи світ витворював його (та не спіймав).
От є в нашій літературі такий тип мандрівного філософа: від самі знаєте кого до Хоми Брута, від Фабіяна з «Лебединої зграї» до Прохаська. Десь там, поза здатностями людського ока, вони спілкуються між собою, обмінюються думками та історіями чи й просто куштують наливки.
Коли Тарас знову піде в гори, а тоді спуститься в діл, або коли зануриться у велике місто й вирине назад з його нетрів, він принесе з собою окрушини дивних слів, що сплетуться далі в не менш дивні тексти. Бо так є і так буде.
Головне фото: Віктор Попіль / з офіційної сторінки Тараса Прохаська
